Українська співачка, композитор, поетеса й письменниця Олена Карпенко — у царині музики більш відома під творчим іменем Solomіa (на знімку) — тільки-но повернулася з гастролей Сполученими Штатами Америки. Співала, мандрувала, розповідала про Україну і при цьому виконувала дуже важливу місію — допомагала дітям, яких осиротила ця клята війна, знайти друзів і благодійників за кордоном... Про творчість, що дарує надію і крила, — в інтерв’ю з Оленою Карпенко.
— Яка ідея надихнула тебе вирушити за океан?
— Я щаслива, що була особисто знайома з Богданом Гаврилишиним. Він був людиною невгамовної енергії та світла. Пригадую, як він любив розповідати історію про свою маленьку доню, яка, вказуючи на вдягненого в лахміття хлопчика, сказала: «Батьку, давай всиновимо його!». — «Рідна, я працюю для того, щоб змінити економічну систему всієї країни, цілого світу, в якому не буде бідних». — «Тато, ти — дорослий, а я — маленька. Ти можеш допомогти великій країні, а я хочу подбати про одну знедолену дитину». Як встояти перед такою аргументацією? Відтоді Богдан Дмитрович щомісяця перераховував певну суму для хлопця. Той виріс, закінчив університет... Ця історія, а також благодійна ініціатива моєї подруги — письменниці Катерини Єгорушкіної — надихнули мене на ідею концертного туру на користь дітей-сиріт.
— Розкажи детальніше.
— Коли почали гинути Герої Небесної Сотні, Катерина стала розшукувати адреси дітей, які втратили батьків, та надсилати їм невеликі подарунки — книги, канцелярське приладдя. Ініціатива була настільки щирою та доброю, що дуже швидко до неї почали долучатися друзі. «Посилки доброти» поповнювалися одягом, іграшками, книгами, дисками... На жаль, через ситуацію на сході кількість сиріт невпинно зростає. Тож Катерина у співпраці з волонтерами з усієї України склала списки дітей з адресами, телефонами, розмірами одягу, взуття та конкретними побажаннями. Поруч з іменами дітей — обставини загибелі їхніх батьків. Коли читаєш, що замовляють діти, — волосся стає дибки. Вони просять шкарпетки, рукавички, засоби особистої гігієни... Із цими списками я звернулася до Посольства України у США, до консульств, осередків діаспори та волонтерських організацій. Завдяки підтримці дипломатів і багатьох небайдужих українців відбулися благодійні концерти у Денвері, Сан-Франциско, Чикаго та Вашингтоні.
— Що ти хотіла донести американському слухачеві?
— Під час своїх виступів я спілкувалася з людьми. Було відчутно, що війна втомила всіх — і військових, і волонтерів, і діаспору. На жаль, у соціумі за кілька років сформувалася недовіра до волонтерів і благодійних організацій. Є сотні людей, які роблять фантастичну справу, допомагаючи військовим та їхнім дітям. Їхню роль у протистоянні агресорові не можна применшувати. Проте є і зловживання та недобросовісність. Тому українцям за кордоном важко розібратися: кому і чим саме допомагати?
Під час концертів я казала: «Ось списки сиріт з усієї України. Візьміть, ознайомтеся. Якщо у вас, приміром, є дитина п’яти років, то в неї багато речей та іграшок, які їй уже не знадобляться. Знайдіть у списку трирічну дитину, якій підійдуть ці речі. Спакуйте та надішліть свою «Посилку доброти» одній конкретній дитині. Встановіть особистий контакт. Це допоможе і маленькому українцеві, і вашим дітям, адже вчитиме їх робити добрі справи і бути відповідальними.
Сто відсотків коштів, зібраних під час концертів, пішли на закупівлю подарунків сиротам до Нового року та Різдва. Та, на мою думку, особистий контакт, який може бути встановлено між родинами українців по різні боки океану, значно важливіший. Раптом це змінить чиєсь життя?
— Які пісні й композиції лунали на концертах?
— Здебільшого авторські твори: ліричні пісні під власний фортепіанний акомпанемент, джазові, поп- і рок-композиції під фонограму «мінус», читала свої поезії. До речі, символічним було й те, що публікацію моєї третьої поетичної збірки «Діалоги з тишею» спонсорував Богдан Гаврилишин. Я читала вірші та відчувала, наскільки важливо продовжувати його справу.
— Скільки тривали гастролі? Як тебе зустрічали?
— Півтора місяця я провела у Штатах. Сам тур тривав три тижні, а решту часу я перебувала в Лос-Анджелесі на запрошення приватної рекордингової компанії. Але це — зовсім інша історія.
На концерти здебільшого приходили наші емігранти. Для них живе українське слово та пісня — немов ковток свіжого повітря. Спілкуючись із публікою, я пропонувала: «Друзі, я пишу двома мовами — українською й англійською. Заспівати щось англомовне?». І щоразу слухачі просили співати лише українською. Англійська для них — рутина, а українська — на вагу золота.
— Як вважаєш, це ностальгія, цікавість до нашої культури чи щось інше?
— Певно, це ностальгія. Але не тільки. Це щось глибше: «Я — українець. У мене американське громадянство, американська робота й американські сусіди. Але я хочу, щоби мої діти вміли співати українських пісень і спілкуватися українською. Бо мої діти — теж українці, навіть якщо народилися в Америці». Люди дякували за виступи та благодійну ініціативу, плакали, просили передати вітання знайомим в Україні, розпитували про наші реалії.
— Хто сприяв проведенню твоїх концертів?
— Я надзвичайно вдячна консулу в Чикаго Ларисі Герасько, віце-консулу в Сан-Франциско Інні Бібик, представниками діаспорних організацій Ukraіnіans of Colorado, Ukraіnіan Amerіcan Coordіnatіng Councіl та US Ukraіnіan Actіvіsts, а також журналістам, волонтерам та особисто Тамарі Точицькій, Ірині Шаталовій, Микиті Сафроненку, Любові Яковенко та Надії Шапоринській.
— Що тебе вразило під час мандрів?
— Найбільше сподобалися Кордильєри, океан, лимонне дерево із великими недозрілими плодами під вікном, колібрі, крижані водоспади, високогірне каліфорнійське озеро Тахо. Багато чого. США — неймовірно красива і багата країна із глибоким, вдумливим ставленням до потреб кожної людини.
— Ти — не лише співачка й композитор. Знаю, що до друку готується твій перший роман «Підручник янгола», написаний ще позаторік. Коли нарешті побачимо його в книгарнях?
— Сподіваюся, 2017-го. Принаймні таке бажання я загадую під Новий рік і тримаю кулачки! Цього літа роман було відзначено на літературному конкурсі КМДА, призом у якому має стати публікація. Тож набираюся терпіння і чекаю на книгу. Піар-підтримка серйозного конкурсу — чудова нагода розповісти людям про найважливіші у світі категорії — любов, красу, віру, свободу вибору, здатність бути сильнішим за обставини — та десь глибоко в душі залишатися дитиною, яка вірить у дива.
Фото Надії ШАПОРИНСЬКОЇ.
