У невизнаному царстві, у тридесятому государстві жили собі українські люди. Мали вони хати і квартири, та не мали свободи пересування. У самопроголошеному царстві, де владу захопили чужинці, у людей забрали школи, газети та телебачення рідною мовою. Чужинці та їхнє військо тримали в страху все населення. Від пострілів гармат здригалася земля і падали стіни будинків. Лютували стражники: за незгоду легко можна було опинитися в буцегарні. Людське життя нічого не було варте. Та волелюбні мешканці не скорилися чужинцям...
Можливо, колись таку казку про війну на сході розповідатимуть юним українцям, а для наступних поколінь ці події будуть далекою історією. Проте сьогодні невизнані царства та чужинці, які топчуть та обстрілюють нашу землю, — реальність, а не легенда.
І в цій ситуації люди залишаються людьми, залишаються патріотами. Бережуть вдома український прапор і читають дітям українські книжки. Жадібно ловлять рідну хвилю на старенькому радіоприймачі. Потай провозять газети з «великої землі». Ставлять українську пісню мелодією виклику на мобільний телефон. Передають заощадження на допомогу нашим військовим. Ідучи вулицями окупованого міста, помічають бодай найменші ознаки рідної країни: синя й жовта футболки, які сушаться поруч на балконі, синьо-жовтий рюкзак у школяра... А минаючи український блокпост, із надією цікавляться у військових: «Коли ви до нас? Зачекалися!».
І таких людей на тимчасово окупованих територіях чимало. Вірних, мужніх, чуйних, терплячих, справжніх... Тих, хто знає ціну життя і свободи. На цих сторінках — малюнки із новорічними побажаннями дітей із Криму та окупованого Донбасу. Це діти з родин, де зберігають Україну в серці та живуть із надією на краще. Малюнки, вірші та листи дають уявлення про мрії і сподівання наших людей на окупованій території.
«Я знаю, що ти великий чарівник, ти маєш велику силу, тому замість дарунків я хочу тебе попросити, щоб ти помолився до Бога за нашу Україну. Нехай припиниться ця безглузда війна і на обличчях людей засяють справжні посмішки. Допоможи нам, Боже, зустріти Різдво Христове з радістю та з миром», — написав, звертаючись до Святого Миколая, школяр із Донецька, виконуючи домашнє завдання з української мови (у програмі залишився тільки один урок на тиждень). Копію сторінки зошита надіслала мама учня. «Хочу собаку, нову ляльку і щоб не стріляли», — написала семирічна дівчинка з окупованої території Новоазовського району.
Цей рік ми прожили по різні боки адміністративного кордону та лінії фронту. Але прожили подумки разом із вами, дорогі наші співвітчизники. У новорічну ніч ми всі піднімемо келих шампанського одночасно — за київським, а не за московським часом. Хочеться, щоб це був останній Новий рік, який святкуємо нарізно. І пам’ятаймо: після найтемнішої ночі завжди настає світанок, а добро перемагає. Віримо.
