На Новорічно-різдвяні свята зазвичай у гості до господарів ходять тільки родичі та близькі їм люди. Власники кафе «Шарм», поблизу автостанції у селищі-райцентрі Чутове на трасі Київ—Харків—Довжанський, Олег та Надія Легкобити до своєї великої родини зараховують і бійців, які побували в їхньому закладі під час поїздок на фронт чи повернення звідти на перепочинок. Жалкують тільки, що посадити всіх таких особливих гостей за один святковий стіл не вдасться. Адже їх — тисячі...
На знімку: Надія Легкобит.
Бізнес? Так, але не на чужій біді
Свій бізнес Олег і Надія започаткували 2001 року, збудувавши цю невелику затишну споруду. Та все ж хазяйкою кафе місцеві називають дружину, котра господарює разом із сестрою й кількома помічницями. Чоловік займається переважно постачанням продуктів для кухні.
Медик за фахом, колишня медсестра й віруюча людина пані Надія ще тоді, коли тільки-но починали власну справу, твердо вирішила: заробляти гроші на спиртному й сигаретах не буде. Їхнє невелике кафе стало чи не єдиним безалкогольним на весь райцентр. Зі смачними обідами, морозивом і молочними коктейлями, воно досить швидко здобуло прихильність земляків. Тож з’явилися кошти й на розвиток. Забути про особисті бізнес-плани змусила Революція Гідності. На столичний Майдан і в ті дні, які стали найкривавішими, приїздили разом із земляками Михайлом Хворостом, Лесею Володькіною. Саме там побачили приклади справжньої жертовності...
Кава смакує бійцям тільки після борщу та м’яса
Російська агресія спонукала цих небайдужих людей до створення волонтерської організації в районі. Надія Легкобит спочатку також збирала гостинці для захисників і возила їх на фронт. А потім уважніше придивилася до тих, хто зупинявся біля їхнього кафе. «У 2014 році хлопці та старші чоловіки їхали на війну голодні й босі, нерідко — у капцях і шортах, — пригадує жінка. — Ми пропонували їм каву, а вони хотіли борщу і м’яса, та не мали коштів, щоб заплатити за повноцінний обід».
Зрештою, дала собі слово годувати бійців безплатно навіть за найбільшої скрути. Спершу допомагало те, що безалкогольне кафе, за словами пані Надії, виживає горбом хазяїна. Тобто городньо-домашніми заготовками з погреба і просторої морозилки. Та якось попросила чоловіка привезти ще картоплі й почула від нього, що бульби в їхньому погребі вже не залишилося... Про те, де вона поділася, наважилася сказати фермеру й побратиму-волонтеру Михайлу Хворосту.
Після того не лише картопля, а й не один кабанчик пана Михайла потрапив до страв для фронтовиків у «Шармі». Невдовзі біля їхнього кафе для того, щоб смачно й безплатно поїсти, бійці почали зупинятися цілими взводами... При цьому заїжджали сюди навіть серед ночі. Якось за добу встигли нагодувати 70 воїнів! Але й добровільних помічників побільшало. Зі своїми продуктами та коштами підтягнулися й інші місцеві фермери, підприємці, небайдужі співвітчизники та представники діаспори з Америки...
Практична кулінарія від добровільних помічників
Завдяки такій допомозі, крім пригощання тими домашніми обідами, господарі кафе нерідко передають фронтовикам ще й смачні гостинці. Тут однаково цінують підтримку їхньої «польової кулінарії» і звичайними пенсіонерками Наталією Сологуб та Ольгою Сакало, і головою районного суду Андрієм Антоновим, і фермером-переселенцем із Донбасу Ахмедом Камаловим, і бізнесменами, зокрема й зі сходу нашої держави...
Сьогодні стіни кафе нагадують суцільну галерею автографів бійців, прапорів, світлин, шевронів військових частин та добровольчих батальйонів. Надія Легкобит каже, що ніколи відвідувачів не рахувала. Та, за приблизними оцінками, їх побувало тут не менше 10 тисяч! Своєрідним літописом добрих справ господарів стали численні письмові подяки від фронтовиків.
Страви пахнуть домашнім теплом і затишком
Практично всі вони згадують про те, що саме тут відчули домашнє тепло та майже родинний затишок. Власне, заради цього у «Шармі» й працюють. Особливо сьогодні, коли матеріальне забезпечення нашого війська значно поліпшилося. «Розумію, що при нинішніх зарплатах армійці можуть заплатити 35 гривень за комплексний обід із борщу, м’ясної котлети, картопляного пюре та компоту, — продовжує Надія Іванівна. — Тож уже більше року ми практикуємо, коли доброчинці — офіцери та солдати — оплачують талони на обіди чи каву для бійців, які побувають тут пізніше».
Такі талони в кафе вішають на спеціальному стенді. Після того зазвичай сльози з’являються на очах усіх — і воїнів, і доброчинців, і власників кафе... Бо саме відчуття необхідності їхньої ратної справи, причетності до великої справи нашим військовим найпотрібніше.
Місця вистачить для всіх
Зрештою, такі зустрічі додають сил та снаги і їй особисто. Серед того, що залишило найбільше вражень і емоцій, — пригощання наших бійців, яких везли додому з полону. Неговіркі, вони розповідали про себе небагато. Та згодом, уже надворі, один із них запевнив, що після того, як підлікується, неодмінно повернеться на фронт. «А кілька місяців тому він передзвонив і повідомив, що таки не підвів: знову пішов воювати за Україну й уже навіть їде з передової у відпустку, — пригадує Надія Іванівна. — Заради таких дзвінків, мабуть, і варто жити».
Звісно, запам’ятовуються і зустрічі перед найбільшими святами. Одне із колядувань — із баяном та двома гітарами — за участю господарів кафе і їхніх гостей-воїнів, запис якого розмістили у соціальних мережах, зворушує багатьох. Та головним святом для них стане спільна перемога над ворогом. Тоді, на переконання подружжя Легкобитів, навіть у їхньому невеликому кафе місця вистачить для всіх гостей...
Василь НЕЇЖМАК.
Полтавська область.
Фото надане автором.
