Прапорщик 53-ї окремої механізованої бригади вінничанин Дмитро Неумивакін заповідав відспівати його в українській церкві. Ритуал прощання виконав той, кого про це просив Дмитро, коли ще був живий, — старший капелан Тарас Волянюк.
Портрет Дмитра у руках побратимів (крайній ліворуч капелан Волянюк).
Росіянин Дмитро Неумивакін добровольцем прийшов у військкомат ще до оголошення мобілізації, у березні 2014-го.
Протоієрей Волянюк служить у Рівненській єпархії. З бійцем із Вінниці Дмитром Неумивакіним познайомився під час своїх поїздок до зони АТО. Останній раз спілкувалися у вересні 2016-го, незадовго до того, як Дмитра не стало.
«Отче, у мене до вас просьба...»
Священик каже, що ніколи не забуде усмішки Діми. Вона часто з’являлася на обличчі. Тим само він вселяв упевненість в інших. «Все буде добре» — ці слова повторював у ситуаціях, коли треба було підтримати інших. Є люди, поруч із якими почуваєшся упевненим. Саме таким був Діма. «Одного разу Дмитро сказав мені: «Ви знаєте, що я росіянин, у свій час батька перевели служити у Вінницю, тут ми й залишилися», — розповів священик «Голосу України». — Якщо раптом станеться непоправне, ви ж відспіваєте мене, правда? Але тільки в українській церкві». На жаль, це сталося. Я зобов’язаний виконати волю вашого земляка. Залишив у Рівному всі клопоти і поїхав у Вінницю».
Дмитро навіть серйозну розмову пересипав жартами. Так було й того разу під час спілкування з капеланом. По-дружньому перейшов на «ти» і додав до сказаного жартома: «Спробуй тільки не зроби те, що я просив!..». На обличчі Дмитра священик знов побачив усмішку. «Таким він залишився у моїй пам’яті», — каже святий отець.
Зник під час сутички під Зайцевим
Відспівували відважного бійця у храмі УПЦ Київського патріархату, що у провулку Станіславського у Вінниці. Приїхали побратими з 53-ї бригади. Ще більше зібралося демобілізованих бійців, які раніше служили з Дмитром.
— Хлопці зараз на заробітках у Польщі, — розповіла сусідка Неумивакіних пані Валентина. — Вибралися навіть з-за кордону, щоб попрощатися. Про це мені розповіла мама Діми — Світлана. Як тільки згадувала сина, говорила, настільки він у неї ніжний і лагідний. Вона не пам’ятає випадку, щоб при зустрічі не пригорнувся до мами, не обійняв її. І завжди робив це з усмішкою. Золота була дитина.
Земляк Дмитра у званні старшини Олексій приїхав із зони АТО разом із прапорщиком, теж вінничанином, на ім’я Віктор. Олексій розповів, що з Дмитром познайомився рік тому. До того бачилися, коли Неумивакін приїздив до них у підрозділ ремонтувати техніку. Спочатку служив у ремонтному батальйоні, у цій же бригаді.
— Діма казав, що хотів би бути разом з нами, у нашій роті, — продовжує співрозмовник. — І добився свого. Його перевели з рембату до нас стрілком-розвідником. Він гордився цим. Хоча опинився у значно гірших умовах. Останній раз бачилися за два дні до того, як він опинився на тій стороні. Було це під Зайцевим. Він пішов на завдання. Сталася сутичка. Так розповідали хлопці. Спочатку думали, він у полоні. На його місці міг опинитися інший, але це сталося з Дімою. Дуже шкода...
Ідентифікували тіло після експертизи ДНК. До того воно знаходилося у морзі у Дніпрі. Ховали бійця у закритій труні.
Навесні не стало батька, восени — сина
Весною 2016-го Діма приїжджав із зони АТО на похорон батька. Тільки три дні побув дома — і знов повернувся на службу. Його батько був військовий. У відставку вийшов у званні полковника. У Вінницю сім’я переїхала з Росії одразу після проголошення незалежності. Тут він продовжив службу. Потім працював на державній службі. Батько не дожив один рік до своїх 70, а син — до сорока.
— Ми з Дімою навчалися в одному класі, — каже його однокласник Ігор. — Ходили у шосту школу. У Вінниці він вчився тільки два роки — в десятому й одинадцятому класах. Нормальний хлопець. У чужому на той час для нього місті не було нікого знайомих. Але він комунікабельний. Легко сходився з іншими. Дуже цінував дружбу. Закінчив політехнічний технікум. Служив строкову службу в армії.
На три роки старший від Дмитра ще один його товариш — Андрій. Каже, познайомилися вони в таксопарку. Деякий час Діма працював там. Андрій прийшов у колектив раніше. Як пояснив співрозмовник, Неумивакін був такою людиною, яка ніколи не підводила інших. Потім він працював на інших роботах. Хотів стати миротворцем. Проходив відбір у миротворчий батальйон, який готували в Ірак. Щось там не склалося.
— Наскільки я знав Діму, його завжди приваблювала армія, — продовжує Андрій. — Можливо, далося взнаки те, що виховувався у сім’ї військового. Коли почалося все це на Донбасі, він сам пішов у військкомат. Причому тоді, коли ще не почалася мобілізація. Після демобілізації підписав контракт і знов повернувся на службу.
Після відспівування загиблого бійця капелан Тарас Волянюк став на коліна, торкнувся чолом труни і так подумки прощався з тим, з ким поріднився на війні. З іншого боку труни навколішки голосила жінка в чорному одязі. Кажуть, це колишня дружина Дмитра. У нього залишився неповнолітній син.
Висловлюємо щирі співчуття матері, сестрі, синові, колишній дружині, всім, хто знав Дмитра Неумивакіна. Земля йому пухом. Вічна пам’ять Герою, який добровільно став на захист рідної землі, кожного з нас.
«Присяга — роднее мамы»
— Я русский, родился на северном Кавказе, но я принимал присягу на верность Украине, — ці слова Дмитро Неумивакін говорив журналісту у березні 2014-го, третього числа. У той день зустріли його в обласному військкоматі. Разом з іншими добровольцями, які виявили бажання стати на захист України, Дмитро чекав черги, аби залишити свої контакти. На той час мобілізацію ще не оголосили. Не було прийнято документів на рівні держави про її проведення. Добровольці без повісток йшли у військкомат. Їх у той день зібралося приблизно 50 чоловік. Росіянин Неумивакін був одним із них.
— Я сюда приехал в 1993 году, — сказав тоді Діма. — Служил два раза, прошел подготовку в Ирак, но не попал: сын родился. Жена, бывшая, говорит, чтобы я убегал в Россию, но я не буду. Присяга — роднее мамы.
Віктор СКРИПНИК.
Фото автора.
Вінницька область.
ДОВІДКА
Дмитра Неумивакіна поховали наприкінці грудня 2016-го. Так збіглося, що за три дні до похорону Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет нагородив старшого капелана Тараса Волянюка, який відспівував нашого земляка, медаллю «За жертовність і любов до України». Цієї нагороди священик удостоєний за постійну опіку над українськими воїнами у зоні АТО.
