— Коли до Стаханова зайшла сила-силенна до зубів озброєних «хлопців», мої нерви не витримали, — розповідає Богдан. — Ми із дружиною вирішили виїхати.
Вражень Богдану додавали й картинки із життя, які доводилося бачити в ті дні. Йому довелось відвозити на вокзал до Алчевська багатьох своїх земляків. Вони тягли важкі сумки, дітей, були налякані та плакали. Від страху, від горя, від невідомості.
Плакали за тими, кого змушені були залишити. В одних це були батьки, які навідріз відмовлялися залишати насиджені місця, в інших — домашні тварини. Улітку 2014 року, здавалося, що покинутих кішок і собак у місті залишалося більше, ніж людей.
Як і більшість стахановчан, Богдан гадав, що їде всього лише на короткий час, тому взяв із собою тільки найнеобхідніше та свою улюблену кішку Джесі. Спочатку виїхали до друзів у Харків — пересидіти, але гроші швидко скінчилися, і треба було думати про роботу, житло. Стало очевидним, що воєнний конфлікт затягнувся надовго, але вертатися додому було безглуздо, хоча там і залишилася мама, родичі. Богдан прийняв рішення повернутися на Луганщину й поселитися в старому бабусиному будинку в Кремінній. Після смерті бабусі він кілька років стояв без догляду та перетворився на притулок для бомжів. Із будинку винесли все, що становило для людей хоча б якийсь інтерес, але головне — стіни, вікна й дах були на місці.
Новий молодий господар почав відновлювати приміщення, наводити лад. Щоправда, в умовах безробіття зробити це було непросто.
Завдяки тому, що в Стаханові Богдан працював у компанії з іноземними інвестиціями, фірма, навіть припинивши свою діяльність на окупованій території, деякий час продовжувала платити своїм співробітникам мінімальну зарплату. Спочатку ще жевріла надія, що окупація російських військ — це ненадовго, отже, фірма зможе відновити свою роботу. Але ситуація складалася не на користь сподіванням.
У Богдана була старенька машина, але таксувати у Кремінній він навіть не намагався: тут свої порядки, своя конкуренція. У місті знайти роботу важко, тим більше переселенцям. Певний час вони із дружиною стояли на обліку в Центрі зайнятості.
Першою роботу знайшла дружина, щоправда, не за фахом, але була задоволена. Пощастило й Богдану. Допомогли земляки, такі само переселенці, як і він сам. У Кремінній зареєструвалося підприємство «Лугекоенерго», яке має далекосяжні плани з переробки вугільних відвалів, виробництва вугілля в брикетах. Крім того, здійснює й інший, екологічний, проект — на оброблених схилах старого терикона будуть установлені сонячні батареї, а на самій верхівці — вітрогінна установка.
— Будівництво тільки починається, я поки що працюю різноробом, але за короткий час уже багато чого навчився, — розповідає Богдан Карманов. — А головне — у мене є стабільна робота та перспектива. Тепер моя доля пов’язана з підприємством, яке, як і я, починає в Кремінній писати свою історію із чистого аркуша.
Своє майбутнє Богдан пов’язує із Кремінною, хоча в Стаханові в нього залишилася трикімнатна квартира. Каже, що тут у нього свіже повітря, спокій... і 12 соток городу, які він обробляє з великим задоволенням.
— У нас свої полуниці, — хвалиться він. — Ми городину не купуємо вже два роки. І огірок, і морквина, і капуста, і помідор — усе зі свого городу. У Стаханові я ніколи цим не займався, тільки кімнатні квіти вирощував. Виявилося, я люблю працювати із землею. Одне слово, у мене все склалося.
Луганська область.
До речі
На ТОВ «Лугекоенерго» зараз працює сім переселенців. Власне, сам керівник цього підприємства Володимир Жулинський має статус ВПО, тому розуміє важливість працевлаштування людей такої категорії. Сьогодні середньостатистична зарплата у Кремінній становить 2,5 тис. грн. Підприємство платить своїм людям від 3 тис. грн. Але це сьогодні, коли виробництво тільки налагоджується. Попереду — його розвиток, тож ситуація змінюватиметься на краще. На сайті Центру зайнятості позначені всі його вакансії. Щоправда, поки що їх небагато, але згодом «Лугекоенерго» зможе працевлаштувати більше ста осіб.
На знімку: Богдан Карманов.
Фото автора.
