Коли Олександр Макух і Вадим Кириченко повернулися з полону, мама Сашка, Алла, сказала, що повернення синів має стати добрим знаком для батьків, чиї діти досі перебувають «на тому боці». На жаль — відтоді минуло багато часу, але тільки одиниці полонених воїнів повернулися додому. «Це політика», — сумно каже Алла Макух, яка має право судити про це, адже пошуки сина змусили її не просто досконально вивчити це питання, а й стати активною учасницею материнського руху та навіть створити громадську організацію «Берегиня».

 

За даними солдатських матерів, нині в полоні перебувають приблизно 50 воїнів, призваних у Дніпропетровській області, і місце перебування майже половини з них — невідоме. Куратор 40-го батальйону Микола Колісник каже, що всі вони «зникли» під Іловайськом. Точніше — були захоплені в полон: батьки, які чекають на своїх дітей, не хочуть говорити про синів як про зниклих безвісти. 


За дітьми в зону АТО


Коли «міністр оборони ДНР» Кононов заявив Аллі, яка приїхала в Донецьк визволяти Сашка з полону (тоді вона вже знала, де він), що вона неправильно виховала сина, мама солдата сказала грізному співрозмовнику: «Ні, правильно!.. Він захищає свою країну на території своєї ж країни!..» Можливо, тому що навіть заради визволення сина Алла не змогла піти на компроміс зі своєю совістю та переконаннями, їй і не видали дитину. Як і Людмилі і Тетяні, теж мамам 40-го батальйону, чиї сини Сашко Лазаренко та Коля Герасименко потрапили в полон разом із Сашком 10 лютого 2015 року. Втім, найімовірніше, поїздка матусь у зону АТО за своїми дітьми була приреченою на провал... Багато чого — крім бажання батьків обох сторін знайти своїх дітей — уплелося в обмінний процес... Просто Алла, Людмила і Тетяна (до речі, усі Миколаївни), уже зневірившись «одержати» своїх синів, згадали обіцянку Захарченка віддати полонених мамам, які приїдуть за ними на Донбас... Але — не віддав...


Бронік для Манюні


У військкоматі Ленінського (нині Новокодацького) району Сашка, до речі, добре запам’ятали. По-дівочому тендітний і мініатюрний, він, проте, почував себе комфортно у своїй небогатирській статурі, і ця помітна неозброєним оком згода зовнішнього та внутрішнього одразу ж видавала в ньому цілісну натуру. Світло, що линуло від Сашка, не залишалося непоміченим. Манюня — так ласкаво прозвали його співробітниці військкомату.


У травні, тим часом, Сашка вже реально підхопила друга хвиля мобілізації. Він був призваний в 40-й батальйон «Кривбас», як сказали Аллі, призваний тримати територіальну оборону на кордоні області, але вже 6 червня його відправлено під Старобешеве, поруч із Іловайськом і недалеко від кордону з Росією. Сашко телефонував батькам щодня: все добре, не хвилюйтеся. Однак чутки, що докотилися до Алли та Анатолія, свідчили про інше: солдати на сніданок, обід, вечерю їдять одну кільку в томаті, сплять у дірявих наметах, ну а про амуніцію й казати немає чого, адже її фактично немає...


Кум, волонтер із Запоріжжя, звідки родом були Алла та Анатолій, який розпочав їздити в зону бойових дій, розповідав про небувалий сплеск патріотизму серед співвітчизників, котрі вирішили допомогти українській армії і військовому братерству — там, на сході. А одного разу Аллі зателефонували із Сашкової роботи і запропонували забрати бронежилет, призначений для сина. Вона забирала його на прохідний «Південмашу», що теж брав участь в екіпіруванні співробітників цих двох підприємств, які опинилися на війні. Хтось виніс бронежилет на прохідну, і Алла взяла його в руки дбайливо, як злиток золота... Вона, везучи бронежилет додому на таксі, не думала про те, як її тендітний хлопчик носитиме на грудях таку вагу... Алла думала про те, що він має урятувати її сина, і раділа цьому. Бронежилет, до речі, був гарний, 4-го класу. Алла пізніше довідалася про це. Вона взагалі стала розбиратися в багатьох речах, раніше таких далеких для неї.


Мамо, це я


Під Різдво 2015 року Алла та Анатолій знову проводили сина на війну, цього разу в район Дебальцевого. Це слово ще не стало знаковим, як, наприклад, Іловайськ, звідки живим і неушкодженим удалося вийти Сашку і його товаришам по службі (після цього він мав короткострокову відпустку, а потім деякий час служив в обласному військкоматі). Одного разу в лютому їй зателефонували на мобільний:


— Алло Миколаївно, ви тільки не хвилюйтеся. Головне, хлопці живі!.. Тільки вони в полоні, — почула вона голос Наташі, дружини Сашка Лазаренка, зв’язківця, який теж потрапив у полон...


Тоді Алла сказала, що найстрашніше — невідомість... Ніхто не знав і ніхто не міг сказати, де перебувають Олександр Макух, Олександр Лазаренко, Микола Герасименко та заступник командира батальйону підполковник Саричев, яких узяв у полон козачий підрозділ уранці 10 лютого по дорозі з Дебальцевого в Артемівськ. Єдиним джерелом інформації був телевізійний сюжет, знятий російськими тележурналістами. Збігав місяць за місяцем, наповнені безуспішними спробами матерів і дружин воїнів довідатися щось про них, спробувати витягти... Одні волонтери казали, що хлопці в Луганську, інші — у Лисичанську, треті — взагалі в Ростові-на-Дону. Навіть Володимир Рубан з його офіцерським корпусом, а також Олег Котенко, Василь і Наталя Будики, інші волонтери, які брали участь в обмінному процесі, не могли нічим допомогти. Але 30 квітня на мобільний Алли прийшов дзвінок з невідомого номера:
— Мамо, це я. Передзвони!..


В Алли затряслися руки... И все-таки, до кінця не вірячи в це, вона зателефонувала чоловіку: «Щойно телефонував Сашко. Ось номер. Передзвони йому». Коли Анатолій, поговоривши з сином, підтвердив його істинність, вона зателефонувала дитині...

И Сашко розповів, що три місяці вони сиділи в підвалі в козаків, яких потім роззброїли регулярні війська «ДНР», що тепер він зможе іноді телефонувати батькам... Дивно — але само Сашко підбадьорював їх, казав триматися та не сумувати, обіцяв скоро повернутися. «Скоро» розтяглося майже на 10 місяців... Мами і дружини полонених солдатів уже знали, де перебувають хлопці, проте, ні листи та дзвінки в СБУ, яка в підсумку «монополізувала» обмінний процес, ні зустрічі з чиновниками Міноборони, ні заклики до волонтерів не допомогли. Не допомогла й поїздка в Донецьк, де в будинку служби безпеки перебували хлопці. «Наші надії руйнувалися одна за одною... Ми сподівалися, що їх визволять до 9 Травня — та сторона виявить акт доброї волі. Але ні — не виявила... Була надія, що наш хлопці будуть у списках обміну після Дебальцевого. Але їх там не було», — розповідала Алла.


Їй все-таки поталанило знайти сина, якого разом із ще трьома українськими солдатами обміняли на шість осіб з того боку. Планувалося віддати трьох українських військовослужбовців, але там дуже зраділи поверненню отця Никона, тому «подарували» ще й Вадима Кирпиченка, мешканця Дніпра, якого також розшукувала мама.


Утім, Алла, схоже, не плакала... вона мужньо та непохитно перенесла розлуку з сином, тримала свої емоції під контролем під час зустрічі з ним.


«Як там Сашко?» — запитала автор цих рядків Аллу після того, як вона, дочекавшись сина, і її подруги, які ще чекають своїх дітей, зачитали в Дніпрі звернення до світової спільноти. «Пішов із КБ «Південне» через кілька місяців після повернення. Підписав контракт і служить тепер у підрозділі ППО в Дніпровському аеропорту. Очевидно, не зміг обійтися без армійського братерства», — відповіла Алла.

 

У Дніпрі матері звернулися до світової спільноти.


Фото автора.