Закон збереження енергії
За нинішніми, навіть сільськими, мірками Самардаки мають аж надто скромну хату. Вона не вражає ні квадратурою, ні кубатурою, а дві глибокі тріщини на фасаді та фронтоні, ретельно замазані сірим розчином, спонукають до співчуття. На те, що тут мешкає дбайливий господар, натякають хіба що вікна та вхідні двері. Вони зроблені із полакованого дерева, а рами обтягнуті знадвору прозорою плівкою.
На знімку:
родина волонтерів --
Наталія Олексіївна,
Олексій Пилипович
та Валентина Іванівна
Самардаки
Я б не сказав, що та плівка з'явилась винятково через зиму, бо Олексій Самардак найчастіше представляється як "експерт із енергоресурсозбереження". Колись це своє "ідеологічне кредо" він втілював у життя на великих підприємствах, а нині впроваджує на побутовому рівні. На сімейній "фермі" кого тільки нема: від кролів, цесарок, індокачок та кози до Мухтара у затишній будці і шістьох котів. І всім комфортно живеться, бо тепло в домогосподарстві замкнене в "єдину енергосистему": рух кожної калорії прорахований до сантиметра. Наташа Самардак, одна із трьох дочок Олексія Пилиповича та Валентини Іванівни, живе разом із батьками. Вона -- приватний підприємець, тримає інкубатор на три тисячі яєць. Колись на їхній вулиці "вибивало" електрику, але навіть узимку курчатам та каченятам вистачало тепла. А коли вистачає таким жовторотим споживачам, вистачить і всім іншим -- це вам підтвердить абихто, хто по-серйозному живе у селі.
Реформи по-справжньому
За останні двадцять років Олексій Самардак змайстрував понад 600 дерев'яних віконних блоків, які стоять не лише у сільських будинках, а й у багатьох міських квартирах. Саме дерев'яні, а не металопластикові вікна по-справжньому енергоефективні. Хто вивчав у школі фізику, той із цим не сперечатиметься, бо пам'ятає: у твердих пластмас та металів теплопровідність значно вища, ніж у дерева.
Та повернемось від вікон до Самардака. Я забув сказати, що наприкінці 1980-х -- на початку 1990-х років це прізвище стояло на Сумщині в одному синонімічному ряду із такими термінами, як "перебудова" і "реформи". Це нині слово "реформа" звучить як лайка -- у ті роки, вибачте за риму, було навпаки. Олексія Самардака обрали депутатом Сумської обласної ради і мало не обрали народним депутатом СРСР, а згодом йому запропонували посаду першого заступника голови Сумського міськвиконкому.
На цій роботі Олексій Пилипович розпочав кардинальне реформування комунального господарства обласного центру. Як на мене, деякі його проекти не були позбавлені наївного романтизму, але так здається завжди, коли хтось живе не сьогоднішнім днем, а дивиться на кілька десятиліть вперед. Тепер уже всі розуміють, що один із найцінніших ресурсів, який стрімко втрачає людство -- це не газ і не нафта, а питна вода. Мабуть, Олексій Самардак уже 25 років тому знав, що воду невдовзі продаватимуть у пляшках за ціною молока. Він мріяв прокласти під Сумами ще одну мережу -- аби нею циркулювала не питна, а технічна вода. Бо сумчани використовують дорогоцінну рідину, підняту з артезіанської глибини. Вона тече і на кухнях, і в унітазах. А хіба це не аморально -- зливати в каналізацію безцінний життєвий ресурс, якого може не вистачити нащадкам?
В управлінні житлово-комунального господарства Сумської міськради Самардак із 160 чоловік залишив 18. Щоправда, добрали згодом ще п'ятьох -- створили інспекцію, яку наділили повноваженнями приймати будь-яку роботу, виконану в комунальному секторі обласного центру. У сотень людей зникла можливість користуватись "зекономленими" ресурсами. Потім створили корпорацію міського господарства. "Під Самардака" давали величезні кредити банки -- під 2% річних при інфляції в сотні відсотків. Величезні кошти у розвиток міста вклало найбільше підприємство регіону -- об'єднання імені Фрунзе. Коли я запитав, навіщо воно це зробило, Олексій Пилипович відповів:
-- Бо це було колосальне господарство, із десятками тисяч працівників. І керівництво об'єднання було зацікавлене, аби в Сумах регулярно ходили тролейбуси, щоб не було перебоїв із водопостачанням, щоб у квартирах працівників трималось тепло.
Зняли Самардака через... квіти. Це сьогодні продавці букетів стоять по всіх усюдах, незважаючи на сезон. Ще не так давно цей товар, особливо взимку, був у страшенному дефіциті. Від того почувалися щасливими працівники сумського "Радгоспу квітково-декоративних культур", бо у вільному продажу квітів не було, а вони всім були потрібні. Самардак із притаманним йому завзяттям взявся за викорінення тієї корупції. Згодом "члени трудового колективу" підприємства масово прийшли до міськради, і це використали як формальний привід для скасування посади першого заступника голови міськвиконкому.
Самардак навіть сьогодні не сумнівається: якби йому тоді дали попрацювати не дев'ять місяців, а три роки -- згідно з його стратегічною програмою, комунальне господарство Сум стало б найміцнішим в Україні.
Обличчям до війни
Коли почався Майдан, а услід за ним прийшла війна, Наташа Самардак опинилась у перших рядах патріотів, а її батько "вийшов з тіні" і повернувся до активного громадського життя. Вся сім'я занурилась у волонтерський рух. Наталія Олексіївна та Олексій Пилипович збирають допомогу поміж людей, а Валентина Іванівна варить варення та виготовляє сухі борщі для бійців. Дуже зручна річ, коли сидиш десь у бліндажі чи в окопі: вкинув сухі інгредієнти до казана, залив водою, закип'ятив -- і гарячий борщ готовий. За два з половиною року зібрали у Нижній Сироватці 34 партії продовольчих вантажів. Потім вже сумські волонтери поетапно відправляють все це бійцям на передову. З кожного по крихті -- і вийшло загалом не менш як 30 тонн овочів, фруктів, соків, тушкованки та інших харчів. Одна із Наташиних сестер живе у Канаді, передала звідти рідні тисячу доларів, тож закупили для воїнів сала -- за словами Валентини Іванівни, "у долоню завтовшки".
-- Раніше Наташа сама обходила людей, а тепер робимо це удвох, -- ділиться Олексій Пилипович.
-- Чому?
-- Бо стало надзвичайно важко психологічно. Особливо, коли наші можновладці подали декларації про доходи. То люди й почали казати: може, не ми свої крихти, а вони свої мільйони повинні вигрібати?
-- Дехто запитує: а чи нам за нашу роботу платять? -- додає Наташа. -- Хто платить?! Солдати, котрі на фронті?!
Нижня Сироватка Сумського району -- особливе село. Тут у місцевій школі вчителював Борис Грінченко -- "український Даль", автор тлумачного словника української мови. Тут народився і виріс Іван Харитоненко -- один з найпотужніших цукровиробників Європи, неперевершений меценат і благодійник. Енергетика цих людей не могла минути безслідно. І вона не минула -- за словами волонтерів, сім-вісім земляків із десяти активно допомагають армії.
-- Он там сусід живе, -- показує Олексій Пилипович. -- Сам із Росії, підполковник. Там зараз його сини -- один у Москві, також військовий, а інший цивільний, живе у Брянську. То цей наш сусід, як тільки возимо продукти -- один із найкращих помічників. Минулої зими ми збирали теплий одяг, так він приніс новісінькі армійські ватяні штани та офіцерський бушлат. Я був вражений до сліз.
-- А до війни був відвертий українофоб, -- підсумовує Наташа.
У кожного -- свій внесок
За словами сільського голови В'ячеслава Суспіцина, із Нижньої Сироватки мобілізували до війська 43 чоловіки. Четверо служать за контрактом, семеро -- у силових структурах. Уже 42 жителі села мають статус учасника АТО.
-- До будинків учасників АТО ми намагаємось не заходити, -- продовжує Олексій Самардак. -- Ці люди вже віддали Батьківщині все, що могли. Але вони самі до нас приходять! Мати одного з бійців, коли нас побачила, розплакалась, винесла все, що у неї було. Вийшло так, що якби не волонтери, її син загинув би на тій війні. Бо це тепер на передовій майже все є, колись не було нічого. Та коли нам здасться, що уже все позаду, коли станемо байдужі -- все покотиться назад по похилій площині. Я дуже багато читаю, перечитав безліч історичних книжок. І ніде не знайшов історичного прикладу, аби армія перемогла, коли від неї відвернувся власний народ. У армії, яка нападає -- безліч стимулів. Завойовникам добре платять, вони поспішають зайняти територію, аби її розграбувати та поділити трофеї. А у армії, котра захищається, лише один стимул до боротьби: довіра та підтримка народу, які необхідно виправдати. Але підтримка народу важлива не лише для армії, а й для самого народу. Ось ви дивитесь телевізор, там показують військовий бліндаж, у бліндажі на полицях -- пакунки, банки... Хіба для вас не важливо знати, що десь серед них стоїть і ваша банка -- ваш особистий внесок у перемогу?
-- Як ви думаєте, скільки ще на неї чекати -- на перемогу?
Олексій Пилипович довго мовчить, а потім запитує сам:
-- А ви не задумувались, чому Росія розпочала цю війну? Я скажу вам як фахівець із енергоресурсозбереження. Росія -- це спільнота, яка звикла жити в умовах надлишку території і ресурсів. На 140 мільйонів населення вони викачують 500 млрд. кубометрів газу на рік! Вони не звикли цінувати ні природні, ні людські ресурси. Нагадять на одній території -- і одразу переходять на іншу. Але ви можете назвати хоч один приклад, аби за останні 100 років Росія здобула хоч одну реальну перемогу -- будь-яку, на будь-якому фронті?
Володимир ЧЕРНОВ.
Фото автора.
Сумська область.
