Останніми роками кожен бюджетний процес для багатьох — гойдалка нервів, сподівань і тривог. До цих «багатьох» належить, зокрема, колектив Національної академії медичних наук України: аж до оприлюднення головного фінансового документа держави на 2017 рік впевненості в отриманні бодай мінімального фінансування, яке б дало шанс українській медичній науці на виживання, в установі не було. Хоча, як стверджує президент НАМНУ Віталій Цимбалюк (на знімку), робота була проведена велика, і підтримку надавали одразу два парламентські комітети — з питань науки і освіти та з питань охорони здоров’я. Зрештою, цифра в ухваленому держбюджеті виявилась хай і не оптимальна, але все-таки більш-менш прийнятна.
— Наскільки визначений обсяг фінансування може задовольнити потреби академії, тим паче що в ній поєднано інтереси і науки, і клінічної практики? — запитую в керівника НАМНУ.
— Ще й як поєднано, що, власне, є визначальною особливістю нашої діяльності. Але спочатку хотів би охарактеризувати тенденцію у ставленні до медичної науки, яка склалась останніми роками. Вона, на жаль, невтішна. Приміром, у 2015—2016 роках навіть постало питання щодо нефінансування НАМНУ. І я й досі вдячний народним депутатам, які тоді зберегли академію. В останньому читанні закону про державний бюджет уже напередодні Нового року фінансування все-таки було передбачено і НАМНУ отримала 1,2 мільярда гривень. Цього було достатньо на зарплату та клініку, але не вистачило 20 відсотків на наукову роботу, що створило великі проблеми. На початку року треба було кожного п’ятого науковця скоротити. Щоб зберегти наукові кадри, частину їх перевели на неповний робочий тиждень, частину — на 0,5 ставки, частину — на 0,25. І в такий спосіб торік вдалося вижити.
Чергова неприємна новина з’явилася в травні 2016 року — лист в.о. міністра охорони здоров’я щодо передачі клінічних підрозділів наших інститутів міністерству. Це спричинило шок у багатьох, а насамперед, як ви розумієте, у нас. Бо розривати наші науково-дослідну і клінічну частини в жодному разі не можна, наука в медицині робиться якраз на клінічних базах. Уявіть собі, що людину розпиляли навпіл — чи вона житиме?
— Навіть цікаво, кому в голову прийшла ідея роз’єднання?
— За цим стояли конкретні люди, яких ми знаємо і які робили вигляд, що вони великі друзі академії.
— Але ж суть не в дружбі чи не дружбі — це питання на кшталт національної безпеки...
— Бачите, ви це розумієте. Інститути НАМНУ надають високоспеціалізовану, високотехнологічну медичну допомогу четвертого рівня. Найскладніші клінічні випадки лікують саме в академічних установах, тут також здійснюються хірургічні втручання у найкритичніших ситуаціях. І завдяки не лише сучасній клінічній базі. Визначальна роль належить кадровому складу НАМНУ. За минулий рік ми пролікували майже 150 тисяч пацієнтів. Із них приблизно 81 тисяча — це найскладніші оперативні втручання. Тобто четвертий-п’ятий рівні складності. Цього не можуть зробити в жодній області. У статистиці враховано і допомогу пораненим у зоні АТО, яку отримали майже 5000 бійців, з яких понад 2000 прооперовано. Не менш як 25 тисяч переселенців із Донецької і Луганської областей також пролікувалися на нашій базі. Усе це стало вагомим аргументом на захист академії. А потім у вашій газеті був опублікований закон про наукову і науково-технічну діяльність, який, по суті, також захищав НАМНУ. Там чітко написано, що ніхто не має права знищити національну і галузеві академії. Але ж закон можна обійти і просто не дати академіям фінансування — вони зачахнуть самі. У проекті Держбюджету на 2017 рік для НАМНУ, приміром, було передбачено лише 316 мільйонів гривень за потреби 4,7 мільярда. Аргумент — «маєте самі заробляти кошти». Як? Є стаття 49 Конституції, яка забороняє державним установам робити це за рахунок пацієнтів. Є соціально незахищені верстви населення — хворі на туберкульоз, інфекційні хвороби, діти, вагітні, поранені в зоні АТО — як ми можемо з них вимагати оплату за медичну допомогу. Це має забезпечувати держава. Вона повинна визначити, хто має отримати гарантовану медичну допомогу. Така практика фактично у всьому світі. За кордоном у більшості країн є державні клініки, де лікуються ті, хто не в змозі платити. Державний сектор охорони здоров’я становить 60— 70 відсотків. Так має бути і у нас.
— Щось на кшталт системи Семашка?
— Певною мірою. За часів СРСР, де охорона здоров’я була побудована за таким принципом, не було чогось супервиняткового, але мінімальний рівень медичної допомоги громадянам було гарантовано. Отож сьогодні не варто знову винаходити велосипед, а важливо правильно побудувати систему, гарантувавши загальнодоступний мінімальний пакет медичних послуг і одночасно давши можливість заможним людям отримувати вищий їх рівень за оплату. Хоч як прикро про це говорити, але минулими роками у нас знищили первинну ланку — ФАПи, амбулаторії, сільські лікарні. Робилася ставка на сімейних лікарів, а де вони нині в селах? І в підсумку сільські мешканці дуже потерпають, вони, по суті, не захищені від хвороб. А тепер дехто хотів би залишити без фінансування інститути — найвищу ланку, і що матимемо? Тіло без ніг і голови? І тоді наша медицина простягне ноги. Добре, що в парламенті є люди, які це розуміють, — Олександр Співаковський, Ольга Богомолець, Іван Кириленко, Володимир Литвин та багато їхніх колег.
— А який аргумент був у тих, хто виступав за зовсім обмежене фінансування, — війна?
— Так. Що кошти першочергово мають іти на забезпечення армії. Згоден. Але ж війна — це не лише танки. Це ще й кров, каліцтво, серйозні поранення, контузії. Без медицини тут не обійтися. Навіть у радянській державі в 1943 році зрозуміли, що для порятунку якомога більшої кількості поранених треба сконцентрувати кращі медичні сили в окремій установі. Тоді й було створено і вже в 1944 році почала працювати Академія медичних наук СРСР. І зробила вона дуже багато. Радянський Союз зумів настільки налагодити систему медичної допомоги, що 72 відсотки поранених у боях поверталися на фронт. До слова, за історичними даними, понад 90 відсотків тих, хто штурмував Берлін, були до цього легкопоранені. Ще Гомер писав: «Сотни воителей стоит один врачеватель искусный». Зрештою, наші аргументи спрацювали і до «проектної» суми НАМНУ додали 870 мільйонів гривень і в такий спосіб вийшли на минулорічний рівень. Однак виникли нові перипетії. З’ясувалося, що кошти виділено не на клініки, а на медичні послуги.
— Гроші повинні йти за пацієнтом?
— Ініціатори такого, з дозволу сказати, повороту виходили саме з цього. Але поки що нормативної бази для запровадження такого принципу не створено. Тим часом понад 65 відсотків українців — за межею бідності. Тому, коли було поставлено питання про необхідність переходу інститутів на самоокупність, я заперечив. Бо спочатку треба швидко створити нормативну базу. Тим паче що певні напрацювання вже є, і на виході начебто закон про автономію медичних закладів. Так чи інакше, та академія дуже активно готується до переходу на роботу в умовах недофінансування. Більшість інститутів розробили так звані клінічні протоколи. Це той документ, за яким треба лікувати хворих. Ми порахували вартість цього лікування, і чотири потужні інститути — Амосова, Стражеска, Ромоданова, Шалімова — вже нині готові ввійти в пілот. Але знову постає проблема: як брати кошти, якщо у статуті написано, що ми надаємо медичну допомогу, а не медичні послуги. Тобто і цю колізію треба знівелювати. Далі: автономізація дасть змогу трансформувати державні заклади в державні неприбуткові підприємства (їх ще називають казенними), які нібито можуть брати з пацієнтів кошти. Але ж це не узгоджується з уже згаданою статтею 49 Конституції України. Та й навіть попри це багаті люди платити в змозі, а бідні? До всього, перехід на держпідприємства призведе до того, що громадяни підуть лікуватися в добре оснащені лікарні, і ті житимуть дуже добре, водночас деякі інші збанкрутують. А як бути з медичними закладами, в тому числі й науковими установами, які і на госпрозрахунок не можна перевести, і ліквідувати також не можна, — інститути туберкульозу, епідеміології та інфекційних хвороб, що робити з хворими дітьми і вагітними? Як на мене, на проблему ми повинні дивитися ширше, глобальніше: повинні зберегтися не окремі заклади, а мають вижити система і держава. Особливо в період, коли реального медичного страхування ще немає. До таких реформ суспільство не готове. Щоб їх провести, потрібні спільні дії профільного парламентського комітету, МОЗ і НАМНУ. Саме так вирішуються питання в освіті. У сфері охорони здоров’я, на жаль, ще такої єдності немає. А без неї, впевнений, успіху не досягти. Зробити треба багато і швидко. Насамперед для відновлення первинної ланки медицини.
— Але ж і без вищого рівня медицина не є повноцінною. Особливо з огляду на ситуацію із серцево-судинними, онкологічними, ортопедичними, інфекційними захворюваннями. Чи можливо підтримувати цей рівень за мінімального фінансування?
— З огляду на складну ситуацію з фінансами, ми запланували вимушені серйозні скорочення в інститутах. Не виключено, що деякі установи доведеться скоротити, деякі об’єднати, щоб не допускати дублювання. Маємо також намір створювати єдині для академії діагностичні центри, концентруючи в них наявне в різних інститутах обладнання. Те саме з лабораторіями для дорогих досліджень — гормональних, імунологічних тощо. Треба утворити одну центральну для всієї академії, а при інститутах залишити лише ургентні. Щоб не втрачати фундаментальних досліджень, частину наявних віваріїв об’єднаємо в одну потужну клініку для тварин, де могли б здійснювати наукові роботи всі інститути. На особливому рахунку і військова тематика. Це надання допомоги, лікування наслідків, реабілітація, і не тільки фізична, а й психологічна. Це маса проблем. Коли ми вступили в теперішню війну, досвіду в України не було жодного. І сьогодні академія працює над тим, щоб формувати його за кожним медичним напрямом.
Та головну ставку в умовах дефіциту коштів робимо на пріоритети. І ви правильно акцентували на найнебезпечніших патологіях, ефективно протистояти яким без науки неможливо. Як свідчить статистика, причиною 67 відсотків усіх летальних випадків у нашій країні є серцево-судинні захворювання. Щогодини 18 українців діагностуються із злоякісними пухлинами. А візьмемо травматизм: кожні дві години гине людина. Більшість — це молоді, працездатні громадяни. Академія багато робить для поліпшення ситуації і готова не лише збагачувати вітчизняну практичну медицину новітніми методами і технологіями лікування, а й стати дієвим клінічним осередком охорони здоров’я у вирішенні конкретних завдань. Один із важливих можливих напрямів такої роботи — участь у програмі «Інфаркт — стоп!» у Києві. У місті розташовано чотири потужні кардіоцентри — академічні інститути Амосова і Стражеска, МОЗівський Інститут серця і дитячий кардіоцентр. Ми запропонували, щоб два згадані академічні заклади ввійшли в пілот програми і працювали за схемою
«7 х 24». Тобто за графіком потижнево цілодобово приймали і надавали допомогу хворим, доправленим «швидкою». Але де брати стенти, без яких тут не обійтися? Тим часом цим пілотом можна було б продемонструвати, як зменшити летальність при інфарктах до європейського показника у 4 відсотки. Наші інститути готові все це робити, і ми швидко б усе налагодили. Відпрацювавши проект у Києві, можна було б перенести набутий досвід в обласні центри. Це важливо ще й тому, що інфаркт нині — це проблема не лише старших за віком людей, а й молодших, 40—50-річних.
— Володимир Гройсман сказав, що наша медицина «тяжко хвора»... І не завжди тяжкохворого можна вилікувати...
— Біда в тому, що все реформування зводиться, на жаль, до урізання коштів. Як у науці чи медицині домогтися результатів, коли немає за що? Свого часу наш авторитетний вчений академік Володимир Фролькіс дуже влучно сказав: «Кастрація ніколи не була ефективним методом лікування імпотенції».
— Отож ми знову повертаємося до суспільної ролі медицини, в тому числі медичної науки як важливої складової національної безпеки.
— З огляду на цю обставину, реформа охорони здоров’я має бути зваженою, глибоко продуманою і системною. У жодному разі не можна віддавати перевагу приватному сектору медицини. Варто розуміти, що це вже бізнес, для якого інтереси людей, їхні проблеми, м’яко кажучи, далеко не на першому місці. У центрі всієї роботи має бути турбота про громадське здоров’я: треба розгортати профілактику, забезпечувати раннє обстеження і, відповідно, вчасне виявлення патології, особливо пухлин, з тим, щоб прооперувати і дати можливість людині далі жити. Передувати змінам мають закони і, звичайно, чітке їх дотримання, чим і сильні розвинуті держави.
Розмову вів Віктор КОЛОМАК.
Київ.
