У ХХ столітті принаймні тричі українці намагалися вибороти незалежність, і завжди чернігово-сіверці виступали суголосно з усією Україною, дивлячись винятково на Київ і ніколи — на Москву.

 


У складі делегації Чернігівщини на Трудовий конгрес України (законодавчий орган доби Директорії, скликаний у Києві, який 23 січня 1919 р. в оперному театрі одностайно проголосив Акт Злуки УНР і ЗУНР) згідно з нормами представництва мало бути 42 селянина, дев’ять робітників і три представники інтелігенції, разом 54 особи. Серед них у списках встановлено з Чернігівщини Лопатіна, соціаліста-революціонера, обраного від селян Козельця; Неділька — соціаліста-революціонера, центристська течія, обраного від Прилуччини; Т. Панасенка і Назара Петренка, обраних на Прилуцькому селянському з’їзді.


Саме у січні 1919 року більшовицькі війська, не оголошуючи війну, вели наступ на Україну через Чернігівщину. На час Акту Злуки УНР і ЗУНР значна частина губернії вже була захоплена, тож багато делегатів не змогли потрапити до Києва.


Одним із яскравих борців за незалежну соборну Україну є Максим Загривний (1893—1931), якого навіть більше знають як поета під літературним псевдонімом Максим Грива.


Він народився 20 лютого 1893 року в с. Козел Чернігівської губернії (нині селище міського типу Михайло-Коцюбинське Чернігівського району).


«Нам про нього відомо небагато, — розповідає представник Українського інституту національної пам’яті Сергій Бутко. — Дослідник української поезії діаспори Микола Неврлий, спираючись на спогади критика Михайла Мухіна, пише, що сестру М. Загривного згвалтували чекісти, а батька й брата замучили, «сам він утік до повстанців, де й воював у чернігівських загонах». Воював на фронті як старшина в лавах армії УНР, був поранений і носив «у своїх легенях більшовицьку кулю».


В еміграції жив у м. Подєбради Чехо-Словаччини і вчився в Українській господарській академії, в Українському вільному університеті у Празі.


М. Загривний входив до керівного складу Леґії українських націоналістів, яка у більшості складалася з вояків армії УНР з Наддніпрянщини в еміграції.


«Цікаво, що емблемою ЛУН було зображення державного тризуба на щиті українських національних кольорів, який охоплює колом ланцюг (як символ соборності). З-під щита виглядає руків’я і кінець меча, що перехрещує щит. Щит також містить девіз Леґії: «Думка — думкою, меч — мечем». Крім того, членами ЛУН також вперше було запроваджене націоналістичне вітання «Слава Україні!», запозичене з військового вітання кінного дивізіону, а згодом полку Чорних Запорожців в армії УНР у 1918—1920 роках», — наводить пояснення Сергій Бутко.


М. Загривний активно виступав за організацію єдиної соборної націоналістичної організації. Так, у 1928 році Загривний надрукував статтю «Революційна теорія й закон життя», у якій дійшов висновку, що «інтернаціональний революційний рух безславно закінчився» і «починається нова доба революції — революція національна», вважав федерацію спадщиною більшовизму, яка «спирається на 300-літній російський абсолютизм та є лиш його інерцією». І підкреслив: «Ніякий народ б[увшої] Росії, крім хіба москалів, і чути не хоче про федерацію».


Як делегат-представник від ЛУН М. Загривний у 1929 році у Відні в Австрії на першому Конгресі Українських Націоналістів узяв участь у створенні ОУН. Культурно-освітня комісія конгресу, де він виступив з доповіддю на тему «Література й мистецтво України», також схвалила його проект однорідної системи трудової школи майбутньої Української держави. Під час дискусії він взяв верх над прибічником плюралістичної системи освіти з перевагою шкіл класичного типу.


Мабуть, найвідомішим твором чернігівського поета-самостійника є вірш «Нас питають — якого ми роду»:


«Нас питають —
якого ми роду
І для кого торуєм шляхи,
— Та ж то ми на вратах
 Царгороду
Залишили донині цвяхи!
Та ж то наша долоня
шершава
Так стискала залізо меча,
Що німіла зухвала
Варшава,
І султан мимоволі мовчав.
Ми водили в Москву
Сигізмунда,
А в Полтаву —
варязьку рать,
Ми карали Росію
за Суздаль,
За Москву —
ми ще будем карать».


***


Одним із символів боротьби східняків в УПА стала Галина Кузьменко (на знімку) з Нової Басані на Чернігівщині.


Вона в 11 років залишилась сиротою, мама та двоє братів померли під час Голодомору, а батька заарештував НКВС. Виховувалася в дядька у Донецькій області.


У 1943 р. добровільно вступила в український загін «Чернігівська Січ», що воював за незалежну Україну, а з наближенням лінії фронту загін вирушив рейдом на захід і приєднався до УПА.


Майже три роки під псевдо «Надя» перебувала у лавах збройного підпілля на території Івано-Франківської області, працювала пропагандистом у Тактичному Відтинку-21 «Гуцульщина».


Захоплена чекістами в 1946 р., коли хворіла на тиф. Ув’язнена на десять років таборів та п’ять років обмеження в правах. Строк відбувала у Воркуті.


Після звільнення вийшла заміж за вояка УПА Ярослава Когута. Проживали спочатку в Бориспільському районі, народився син Василь. В середині 1980-х переїхала до сина в Київ.


Найяскравішим символом боротьби за соборність у наш час став Ланцюг Злуки 21 січня 1990 р. у день 71-річчя Злуки УНР і ЗУНР від Львова до Києва. У ньому взяли участь майже три мільйони осіб. Відомі три делегації з Чернігівщини: з Ніжина та Чернігова — рухівські й делегація обласної організації Української Гельсінської Спілки (УГС) на чолі з Левком Лук’яненком, легендарним борцем за волю України, дисидентом, правозахисником, уродженцем с. Хрипівка Городнянського району Чернігівської області, якого за свої переконання комуністичний тоталітарний режим тримав 27 років у в’язницях і таборах.

Чернігівська область.

Перший Конгрес Українських Націоналістів у Відні, 1929 рік — третій зліва в другому ряду Максим Загривний.


Фото надано Інститутом національної пам’яті та Сергієм БУТКОМ.