Із Каппі ми познайомилися так. Вона підійшла до мене, поклала до моїх ніг іграшку і тихо заскавчала. Так тварина пропонувала свою гру: треба було вихопити іграшку з-під її морди — хто швидше. Та де там! За нею встигнеш! Трьома спробами це не обмежилося, і, стомившись, я здався: «Каппі, дівчинко, більше не можу. Ти непереможна. Усе. Іди на місце».

 

Проходячи повз Каппі, кожен боєць скаже їй тепле слово.

 

Фото Валентина ТКАЛИЧА.

Та невгамовна Каппі продовжувала нав’язувати гру, доки в приміщенні не з’явився «Лис» — заступник командира батальйону патрульної поліції «Луганськ-1» Нацполіції в Луганській області Олександр Ситник. І тут Каппі як вітром здуло. Вона пошкутильгала до Олександра і, не стримуючи своїх емоцій, скавучала від радості.

Каппі — службова вівчарка. Її історія дуже зворушлива і в чомусь повчальна.

У поліцейський батальйон, що дислокується в Щасті, Каппі потрапила в 2015-му вже в досить зрілому віці — їй ішов сьомий рік. Тоді в Лисичанському собачому розпліднику їх купили двох — ще молодого і вправного Дугласа. Обидві вівчарки мали відмінні дані, гарний родовід, але в Каппі було більше професійного досвіду. З 2015 року вона несла службу в гарячих точках на лінії розмежування в районі Плотини, Трьохізбенки та в інших населених пунктах. Бійці її любили й, що таїти, балували. Тварина на фронті нагадує домівку, родину, домашніх улюбленців, тому Каппі та Дуглас деякою мірою служили символом мирного життя, який знижує градус туги і самітності бійців прифронтової зони.

Коли собака потрапив до Олександра, він зауважив, що з ним щось не так. Від будь-якого навантаження, причому нескладного для такого віку, Каппі стала тягти ногу, стомлюватися. Олександр знайшов у Щасті ветлікаря, і той висловив припущення, що в собаки може бути артроз. Але точний діагноз могли визначити тільки рентген і подальше обстеження. «Собачого» рентгена в Щасті не виявилося, в області його теж не знайшли, тому в батальйоні вирішили відвезти Каппі до Харкова. Там ветеринари визначили наявність у неї серйозної проблеми із суглобом правої задньої лапи. І можна було тільки здогадуватися, які муки вівчарка відчувала під час руху. Чи було це захворювання в неї ще з народження, чи воно з’явилося після якоїсь травми — невідомо. Власне, це вже й не було головним. Тепер думали, як вилікувати собаку. Але фахівці приголомшили своїм вердиктом: згодом біль посилюватиметься, а нога деформується, і щоб собака надалі не мучився, буде гуманним його просто усипити. Правда, був ще один варіант — зробити операцію і поставити штучний імплантат. Але така операція в практиці хірургів тварин була нечастою, складною і дорогою. Тільки протез, який виготовляють в Німеччині, коштує понад 100 тис. грн.

Дізнавшись про це, бійці батальйону, усі як один, вирішили використати цей шанс, боротися за життя Каппі до кінця, скільки б це не коштувало. Вони почали збирати гроші на імплантат, залучили до цієї акції милосердя волонтерів, небайдужих людей, і поки Каппі в Харкові готували до операції, необхідну суму було зібрано. Операція пройшла успішно, собака пройшов першу частину реабілітації, і напередодні Нового року бійці привезли Каппі додому, у Щастя. Вона була худою, безпомічною, але щасливою, тому що тут була її сім’я, її друзі, зрештою, — служба. Рідні стіни і атмосфера турботи, любові сприяють її одужанню.

Лікарі прописали Каппі дуже суворий режим — на снігу не спати, на холодній підлозі не сидіти, на задні лапи не ставати, навантаження обмежити, не переїдати... У неї тепла підстилка в теплому приміщенні, вона оточена турботою бійців і Дугласа, який провідує її у вільний від роботи час і по-собачому опікає. Але, незважаючи на таку увагу, Каппі, звичайно, морально страждає від своєї тимчасової неспроможності, професійної непридатності, і тою грою, яку вона нав’язує людині, ніби хоче довести, що не втратила службової вправності, бійцівського характеру. Перемога в таких випадках здебільшого залишається за нею.

За своїми службовими обов’язками Олександр Ситник не повинен займатися собакою. Для цього є кінолог. Але заступник командира батальйону добровільно піклується про Каппі та Дугласа. У нього самого є лабрадор. За своєю природою собака такої породи має багато рухатися, тому вигулюючи та тренуючи свою «дівчинку», він бере також службових собак.

— Коли виховуєш собаку самого, то не матимеш таких успіхів у тренуванні, як при вихованні його в колективі, — вважає він. — Кинеш дрючок — і біжать усі, хто швидше. Грайливість — їх головна якість. Передусім це підтримка фізичної форми.

Усі три собаки дружать, але в Каппі з Дугласом свої стосунки. Він слухається свою подругу та в усьому їй поступається, приймаючи її старшинство. Навіть коли треба бігти за м’ячиком або дрючком — дозволяє їй принести предмет першою, до того ж ще й дорогу дає. Каппі краще контролює ситуацію і по-своєму, по-собачому, навчає Дугласа. А він її оберігає, особливо тепер, бачачи її безпорадність. Щоправда, до операції намагався виявити свій чоловічий характер, але сьогодні цього не робить. Вони вчилися разом, росли, разом несуть службу. Напевно, між ними є любов. Але поруч вони не лежать, у кожного своє місце, тому що це охоронні собаки, кожна з них позначила свою територію і не пускає на неї чужих. Навіть свого чотирилапого друга. Операція пройшла успішно, хоча й роблять її дуже рідко. Процес мало вивчений, тому Каппі весь час під спостереженням фахівців. А вони дають гарні прогнози: Каппі повернеться на службу.

Павло ВОРОНЦОВ.

Луганська область.