Зародження

Чверть століття тому, в 1991 році, Україна обрала для себе «ринковий» шлях розвитку економіки, який передбачає приватну власність на засоби виробництва, найважливішим з яких є землі сільськогосподарського призначення. При цьому була боротьба різних думок, зваження позитивних і негативних сторін, апеляція до авторитетів і навіть до Всевишнього, політичний авантюризм і авторитарний прагматизм та багато іншого.

Джерело:
Відділ земельних відносин
ННЦ «Інститут аграрної економіки».

 

Однак прибічники ринку перемогли, і в Україні була проголошена і законодавчо закріплена приватна власність на засоби виробництва, в тому числі й на землі сільськогосподарського призначення як бази того самого сільськогосподарського виробництва. Правда, з самого початку акцентувалась увага на суперечностях загальнонародної і приватної власності на землю, принципах розподілу сільськогосподарських земель, обсягах прав, можливостях їх використання, багатьох інших проблемах земельних відносин. Однак приватна власність на землі сільськогосподарського призначення в Україні існує з грудня 1991-го — січня 1992-го (закони України «Про селянське (фермерське) господарство», «Про форми власності на землю»), закріплена в Земельному кодексі України 1992 р., а трохи пізніше — і в Конституції України 1996 р.

У 1994—1995 рр. розпочався масштабний процес передачі державних земель у колективну і приватну власність для сільськогосподарського виробництва, новий імпульс цей процес одержав у 1999—2000 рр., після відомого Указу Президента України Л. Кучми «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектору економіки» (1999 р.). Результати передачі в колективну власність і паювання сільгоспземель були закріплені в новій редакції Земельного кодексу України (2001 р.). При цьому були передбачені перехідні положення щодо обмеження права розпорядження земельними ділянками новими власниками, зокрема заборона на внесення права на земельну частку (пай) до статутних фондів господарських товариств, відчуження земельних ділянок сільгосппризначення і прав на них (крім обміну і успадкування), а також максимальний розмір прав на ці ділянки (не більше 100 га).

Передбачалось, що ці обмеження діятимуть до 1 січня 2005 р. (норма 100 га — до 1 січня 2010 р.), однак вони діють до сьогодні. У жовтні 2016 р. Верховна Рада України ухвалила рішення про чергове продовження мораторію на купівлю-продаж земельних ділянок сільськогосподарського призначення.

Що маємо

У результаті земельної реформи, що триває в Україні з 1990—1991 рр., майже 75% сільськогосподарських земель було передано в приватну власність. У державній власності залишилось 10,4 млн. га сільгоспугідь (25,1%), ще 0,1% перебуває в комунальній власності.

 

6,7 млн. громадян одержали право на земельну частку (пай), 1,2 млн. з них приєднали ці паї (земельні ділянки) до своїх особистих господарств, а 17,1 млн. га розпайованих сільгоспземель здається в оренду для сільськогосподарського використання.

Майже 17% договорів оренди сільгоспземель укладено на строк понад 10 років, ще 45% — від 8 до 10 років. Очевидно, що значна частина приватних земель використовується орендарями, причому на достатньо тривалий термін.

Виходячи з відносно високого рівня рентабельності сільськогосподарського виробництва в Україні, який в 2015 р. по сільгосппідприємствах становив 30,5%, використання сільгоспземель має приносити селянам пристойні (для України) дивіденди. Однак рівень орендної плати за той же 2015 р. — у середньому 864 грн. за гектар. Для порівняння: в США торік він сягав від 65 дол./га в Монтані до 625 дол./га в Каліфорнії, тобто від 1625 до 15625 грн.

Основна частина доходу від орендованих земель залишається в орендаря, а могла бути у власника.

Що стосується інституційного забезпечення, то більшість інститутів ринку сільгоспземель в Україні вже сформовані. В основному затримка за спеціальним законодавством, що має забезпечити рух в потрібному напрямку, і станом економіки, оскільки в умовах її спаду важко підтримати потрібну високу ліквідність землі.

Проблеми

Якщо говорити про проблеми орендованих сільгоспземель, то вони зводяться до двох — недостатньо високий рівень орендної плати та втрата родючості ґрунтів (орендарі, особливо «короткотермінові», не зацікавлені вкладати значні кошти у підтримку родючості ґрунтів).

Для власників, крім зазначених проблем, є багато інших. Передусім, як сьогодні наголошують деякі політики і юристи, це фактична відсутність права розпорядження земельною ділянкою (крім самостійного використання або передачі в оренду), а простіше — неможливості продати чи подарувати свою ділянку.

По-друге, в нинішніх нестабільних умовах на селянина «тисне» багато обставин, що спонукають його розв’язати свої проблеми за рахунок відчуження власної земельної ділянки. Для прикладу приведемо найгостріші, а саме — неможливість самостійного обробітку або неперспективність орендної плати для людей похилого віку, відсутність інтересу і перспективного вибору для спадкоємців, критичні життєві обставини для окремих сімей і громадян тощо.

Однак мораторій на продаж земель сільгосппризначення з’явився не випадково. Це наочно підтвердив короткотерміновий досвід «вільного ринку сільгоспземель» в нашій країні, який функціонував в період з 1996-го по 2000 р. Серед основних його уроків слід виділити: відсутність цінових орієнтирів і конкуренції покупців (внаслідок цього ділянки продавалися значно дешевше їх ринкової вартості), відчуження селян від власності на землю, формування рантьє (професійних орендодавців), недостатніх умов для переходу земель до ефективних власників, придбання земель для подальшого перепродажу та ін.

Власне, ці причини стали базовими для запровадження мораторію на продаж земель сільгосппризначення, який виявився перепоною на шляху залучення інвестицій у галузь, забезпечення нормального, прийнятого у всьому світі, земельно-іпотечного фінансування сільгоспвиробництва дрібних товаровиробників (для великих є інші, більш привабливі умови кредитування), можливості розширення земельного наділу чи започаткування сільгоспдіяльності, нарощування капіталізації (вартості) селянських господарств та ін.

З точки зору більшості наших західних консультантів, передусім Міжнародного валютного фонду, мораторій стримує розвиток підприємництва в нашій країні і його необхідно скасувати.

Питання ринку сільгоспземель ще й надмірно політизоване. В його оцінці переважають неекономічні аргументи. Наприклад, земля (цілком справедливо) визначається найбільшою цінністю українського народу, а тому не може бути товаром (дійсно, товаром може бути тільки конкретна земельна ділянка, на яку є попит); земля є невідтворюваним природним ресурсом, а тому її не можна передавати в приватну власність (майже у всіх країнах є приватна власність на землі сільгосппризначення, включаючи Україну, де вона становить 75%). Цей перелік можна продовжувати, але суть цих аргументів одна — «не можна, тому що не можна».

Що далі?

Основною проблемою є те, що мораторій на обіг земель сільгосппризначення вже багато років «консервує» існуючу ситуацію. Земельні ділянки оформлені як приватні, однак використати всі переваги цього статусу власник не може. Реальним виходом з ситуації, що склалася, може бути або відмова від приватної власності на ці ділянки (через викуп державою чи націоналізацію), або скасування мораторію і запровадження ринкового обігу сільгоспземель.

Результати наших досліджень свідчать, що для успішного розвитку сільської економіки потрібно йти іншим шляхом. Однак впровадження обігу сільгоспземель має відбуватися поетапно, причому на першому етапі — винятково на користь селян, тобто сільських жителів, особисто зайнятих сільськогосподарським виробництвом.

Здійснити такий підхід можливо через законодавче закріплення: виключного права придбання земельної ділянки громадянином, що має досвід роботи у сільському господарстві та (або) сільськогосподарську освіту; обов’язкове проживання покупця в населеному пункті, де розміщена ділянка; обмеження максимального розміру ділянки, що купується. Також бажано пріоритетне право купівлі закріпити за власниками чи орендарями сусідніх ділянок, а охочим купити землю — надавати безвідсотковий кредит (компенсувати відсоткову ставку).

Безперечно, потрібно створити і систему підтримки ліквідності (достатньо високої ціни) земельних ділянок, особливо спочатку, коли ринок пропозиції буде перенасиченим. Регулятором цього процесу міг бути спеціалізований земельний банк, купуючи земельні ділянки у разі надлишкової пропозиції і продаючи — у разі підвищення попиту.

Вченими Національного наукового центру «Інститут аграрної економіки» розроблена спеціальна «дорожня карта» впровадження обігу сільськогосподарських земель, якою визначені основні механізми та часові рамки такого впровадження.

Очікувані результати

Через запуск ринку в запропонованому вигляді в Україні:

— сформуються оптимальні розміри сімейних фермерських господарств, спроможних залучати під власну землю кредити та інвестиції для розвитку діяльності;

— значно розшириться базовий для села середній клас — частина постійного сільського населення, що не потребує державної підтримки, і забезпечує себе робочими місцями;

— будуть напрацьовані механізми регулювання ринку і його цінові орієнтири за мінімальних негативних наслідків: варіант покупців-селян практично безпрограшний, апробований світовою практикою і відповідає меті земельної реформи, що здійснюється в Україні;

— прискориться розвиток сільського підприємництва та, на його базі, поліпшиться якість життя сільського населення.

У кінцевому результаті, прискориться зростання сільського господарства, підвищиться авторитет держави, що послідовно реалізує загальновизнані принципи ринкової економіки.

Юрій ЛУПЕНКО,
академік НААН.