Вони, Катерина — з Вінниччини, Сергій — з Кіровоградщини, познайомилися в 2007-му, коли Сергій проходив строкову службу. Були звичайною родиною: жили, працювали, будували плани на майбутнє. Не могли навіть подумати, що вже через сім років він потрапить у полон, а вона буде сама виховувати двох донечок і оббивати пороги всіляких інстанцій, щоб повернути чоловіка додому...
Минуло майже два роки... донечки чекають татка.
«Якщо не я, то хто?»
У 2007-му (після служби в армії) Сергій підписав контракт і став військовослужбовцем 3-го окремого полку спеціального призначення. 11 червня 2013 з’явилася на світ їхня перша донечка Марійка. Потім Сергій поїхав у Крим, де якраз мала розпочатися операція з оборони півострова. Згодом, після повернення з АРК, старшину Сергія Глондаря відрядили в зону проведення АТО.
«Як зараз пам’ятаю, це було 7 квітня 2014. Додому чоловік приїздив нечасто і ненадовго. Всю службу кадрові військові більше в роз’їздах, аніж вдома», — згадує молода дружина. Катерина до цього звикла. Почути ввечері: «Зранку я їду в відрядження», — звичайна річ в родині Глондарів. А відколи поїхав у зону АТО — бував удома ще рідше. Відпустки мав лише по кілька днів. Але чоловік ніколи й не думав залишати військову службу...
«Він завжди казав мені: «Якщо не я, то хто?». Якщо не він піде захищати Україну, то хто? Не уявляв себе ніде більше — лише в армії», — зауважує Катерина.
Після родинного тепла — до лап ворога
У грудні 2014-го Сергій приїхав додому, щоб відсвяткувати з родиною Новий рік. Не міг нарадуватися донечкою Марійкою, яка тоді тільки почала ходити. На службу в підрозділ, що дислокувався під Дебальцевим, повернувся 5 лютого. А вже 16 лютого, в перший день перемир’я, разом із кількома побратимами потрапив до лап ворога. Спецпризначенці супроводжували колону українських військових, що виходила з Дебальцевського котла. Тоді в полон потрапило дев’ятеро спецпризначенців. З них в полоні на тепер залишилося лише двоє: Сергій Глондар та Олександр Коріньков.
Лише через місяць дізнався, що вдруге стане татом
16 лютого 2015 року, коли родина Сергія почула про те, що він у полоні, Катерина дізналася, що чекає дитину. Про те, що Сергій вдруге стане татом, Катерина змогла сказати йому лише через місяць. Бо виходив він на зв’язок дуже рідко, а розмова тривала максимум хвилину.
«Говорили дуже коротко. Про себе абсолютно нічого не казав. Лише запитував: як справи вдома, як діти, коли він буде вдома? А що я могла йому відповідати? — плаче Катерина. — Я нічого не знаю. Нам нічого не кажуть... Коли я народила другу донечку, телефонувала родичам інших полонених, щоб передали Сергію... Він подзвонив. Попросив назвати донечку Анечкою».
Потім вийшов на зв’язок 21 червня. Розмовляв зі старшою донечкою, запитував, як менша. Відтоді від Сергія — жодної звістки.
Обидві донечки схожі на татка. І за характерами, і зовні. Маші зараз 3 роки і 6 місяців, а Анечці — більше року. Обом дівчаткам не вистачає татка. Навіть на руки до інших чоловіків вони не йдуть. Хіба що — в полку, де дівчатка вже багатьох знають, і не бояться цих суворих чоловіків у формі.
Через відрядження Сергій пропустив перший день народження старшої донечки. Відтоді було ще два — на жоден із них у чоловіка навіть не було можливості привітати дитину.
«Діти ростуть без батька. Він не бачив, як Марійка почала ходити, не чув перших слів Ані. Не чує, як вона зараз каже слово «папа»...
Коли Марійці виповнилося три, ми організували для неї святкування з дітками з садочка. А вона чекала татка. Запитувала мене, коли тато прийде на її свято, — розповідає Катерина. — У неї була істерика, вона від мене втікала. Плакала, питала, чи тато прийде. А коли я відходила від столу, плакала, щоб я не йшла. Відтоді, як тато не прийшов, дівчинка постійно боїться, що одного разу мама теж піде. Увечері спати лягає і просить, щоб я була поряд. Вийду з кімнати — починає плакати. Боїться, що я можу зникнути, як тато»...
Менша ще не розуміє, де її тато. Але точно знає, де він на фотографіях. Показує на нього пальчиком на весільних фотографіях, міцно обіймає світлину тата в формі.
«Якось прибирала в квартирі, зняла з шафи фотографію Сергія. Аня взяла її, сіла на підлогу, дивиться на неї і питає: «Папа, ти де?». Обнімає фотографію, цілує»...
Старша раніше думала, що тато просто на роботі. А нещодавно дізналася, що насправді він в полоні. Якось приходить із садочка і питає: «Мамо, а чого ти мені брешеш? Ану кажи мені правду: мій папа в полоні?».
Один із телеканалів транслював сюжет про наш мітинг під адміністрацією Президента. Маша побачила й каже: «Он ти, а он тьоті, в яких теж когось немає вдома», — продовжує розповідь згорьована дружина. А ще розповідає, що коли отримала нагороду Сергія від Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета, Марійка взяла таткову медаль і поклала її собі під подушку: «Вона спала з нею тиждень, напевно. Клала під подушку й лягала. Я не могла її забрати!».
Давно не чула рідного голосу
«Посмішку його згадую. На всіх фотографіях він усміхнений», — зі сльозами на очах каже Катерина. Після 21 червня вона не чула голосу чоловіка. З того часу немає зв’язку ні з ним, ні з іншими полоненими. Останнім часом Катерина, як і всі інші, дізнається новини «звідти» тільки зі ЗМІ. І продовжує оббивати пороги всіх можливих інстанцій.
«До стількох структур ми вже зверталися, які займаються саме звільненням полонених, і ніяких змін. Вище вже звертатися нікуди. Ми скрізь були. Усі наші звернення і запитання переправляли в Центр звільнення полонених при СБУ. А там кажуть, що працюють. І нічого конкретного».
Про те, в якому стані полонені, родини дізнаються від представників міжнародних організацій, які відвідують зону АТО. Одного разу їм навіть змогли передати листи. Один із них був адресований Катерині.
Будемо боротися, правда?
«Коли хлопці телефонували, щоразу запитували: «Коли ми будемо вдома? Коли нас звільнять? Скільки можна?!». Коли треба було стати на захист Батьківщини, вони пішли першими. А коли сталася біда, вони не потрібні Батьківщині? Про них забули?», — зі сльозами на очах допитується Катерина.
Увесь цей час боротьба родин за звільнення своїх чоловіків не припинялася, але саме зараз вона особливо актуальна. Перш за все тому, що майже рік родичі не мали з полоненими зв’язку.
«У нас немає родини. Ми не знаємо, що з нашими чоловіками. Усі знають про проблеми полонених, але ігнорують їх. Нас не чують, не помічають нашої проблеми», — переконана Катерина. Та незважаючи на телефонну тишу, на мовчання структур, які нічого не повідомляють, вона щиро сподівається, що її чоловік скоро повернеться додому і вони зможуть разом обійняти своїх донечок.
«Будемо боротися, правда?», — звертається Катерина до старшої донечки, яка вже багато чого розуміє. Малеча ствердно киває, бо знає, що її татко герой. Знає, що він скоро повернеться. Що обійме маму, візьме на руки її молодшу сестричку Аню...
Ольга ТКАЧЕНКО, Петро МЕЛЬНИК.
Фото Ольги ТКАЧЕНКО.
P. S. Поки матеріал готувався до друку, Катерина отримала від чоловіка листа: «Його передали представники Червоного Хреста 1.12, хоч написаний він був ще 1.11... В листі чоловік розповідає що: «у нього «все добре». Пише, що вірить в Бога, вірить, що незабаром зустрінемось. Починає про щось інше писати і знову повертається до Бога. Тобто сам себе заспокоює. Мій чоловік ніколи не був ліриком, романтиком. Особисто мене дуже бентежить, коли він пише, що здоров’я погіршилось і все в руках Бога»...
