Про єдність релігійного, національного і громадянського виховання нації в новій книзі відомого дослідника Дмитра Степовика «Церква і українське суспільство у XIX cтолітті»
На знімку:
професор історії мистецтва
Київської Духовної Академії,
професор історії культури
Українського вільного університету у Мюнхені
Дмитро Степовик
У видавництві «Дніпро» відбулася презентація книги доктора філософії, доктора мистецтвознавства, доктора богословських наук, завідувача відділу образотворчого мистецтва Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Максима Рильського НАН України Дмитра Степовика «Церква і українське суспільство у XIX столітті, присвяченій аналізу церковного життя в контексті національних проблем, зокрема національної культури.
– Незважаючи на постійний тиск чужинців, пригнічення і нищення віковічних національних форм Боговшанування, український християнський народ зберіг питоменні істотні риси церковної культури, рідну мову Богослужінь , обрядовість, традиційне відзначення свят, – каже дослідник.
– Наша Церква у князівські часи Київської Руси-України, в добу Середньовіччя була єдиним «кристалом», – продовжує автор, – інакше не змогла б передати Христової віри іншим народам на Сході і Півночі – молодшим за неї Церквам Білорусії та Росії. Тільки зріла і сформована Церква здатна виконувати свою місію у поганському світі. Такою зрілою Церквою вже в XI–XIII ст. була Київська Церква, яка сама, без допомоги Константинополя християнізувала простори Сходу і Півночі Європи з їх різноплемінною людністю. Але в результаті кількох катаклізмів ( монголо-татарська навала 1240 р., втрата Київською Руссю своєї державної самостійності у середині XIII ст., втрата Київською митрополією незалежності у 1686р. – Авт.) Київська Церква-матір опиняється в становищі Церкви-доньки.
Після приєднання Київської православної митрополії до Москви у 1686 р. вся церковна влада РПЦ одразу почала трактувати усі обрядові особливості Церкви в Україні як неправомірні, «не благословенні» і навіть єретичні.
– Під боротьбу проти всього українського в церковному житті Москва підводила канонічно-правову базу, – зазначає Дмитро Степовик. – І хоч ця база будувалася на піску, бо жодного православного канону й апостольського правила українці не порушували, Константинопіль обмежився келійною незгодою з поглинанням Київської митрополії Москвою. А інші три східні православні патріархати – Єрусалимський, Антиохійський та Александрійський трималися нейтральних позицій.
Боротьба на релігійному полі, що розгорнулася після істотної зміни статусу Української Церкви у XVII ст., підкреслює дослідник, це не так боротьба за догмати й канони, як боротьба за національно-культурний і обрядовий вплив на людність.
Московські патріархи Іоаким (1674–1690), Адріян (1690–1700) дуже переймалися тим, як би «очистити» православ’я в Україні від української мови та інших місцевих рис.
– Те, що не могли зроби ці двоє, зробив Петро перший, – каже автор книги. – Прорубуючи «вікно» в Європу, він одночасно випомповує з України її інтелектуальну власність – здібних учених людей, високоосвічених українських священиків, натомість надсилаючи на наші терени російських. Наслані «батюшки» крок за кроком русифікували оточення.
Поставивши церковні справи в залежність від імперських (на початку XVIII ст. цар Петро скасовує інститут патріархів, запроваджується Святєйший синод на чолі з обер-прокурором, тобто світською особою, призначеною імператором і урядом з повноваженнями верховного церковного судді – Авт.), монарх зробив усе, аби унеможливити відмову українців переїжджати до Росії й повертатися додому – це кваліфікувалося як вияв непатріотичності і навіть як зрада.
– Після смерті патріарха Адріяна (1700) керівником церковних справ у Росії проти власної волі Петром був поставлений українець Стефан Яворський , – каже Дмитро Степовик. – Патріархом він так і не став, бо, як відомо цар скасував патріаршество як таке, втім здібного церковного діяча цар тримав цілих 22 роки (1700–1722) на ролях «місце охоронця патріаршого престолу».
Протягом століть РПЦ та уряди російських царів дискримінували не лишу культуру, мову, а й православ’я, якщо воно не було російським – навіть якщо в храмах дотримувалися всіх православних догматів, канонів та обрядів, але вживали якусь іншу мову, крім церковнослов’янської з російською вимовою; якщо використовувалися богослужбові книги неросійських друкарень; якщо співалися Божественна Літургія й інші церковні служби на мелодії, відмінні від російських. В усіх подібних випадках священикам виносилися догани, їх відсторонювали від служб.
– Тут слід сказати про обмеження книгодрукування у Києво-Печерській лаврі та інших монастирях, видання указів проти вживання друкованого українського слова, у церковних книгах, – продовжує розмову дослідник. – Коли печерський архімандрит Йоаникій Сенютович все ж насмілився 1724 року видати «Тріодь квітну» без згоди московської цензури (т.зв. справщиків), його оштрафували на величезну на той час суму – на 1000 рублів. І попередили, що якщо подібне повториться, то його жорстоко покарають.
Отож, задовго до Емського та Валуєвського указів українське слово потрапило під заборону, за нього карали, незважаючи на авторитет і духовний сан. До того ж, РПЦ, можна сказати, стала одним із фундаторів суржику.
– У Російській імперії повністю піддається забуттю багатоманітність на обрядовому відтинку, про яку так виразно говорить Біблія як про бажане явище, – підкреслює Дмитро Степовик, – наприклад у книзі Псалмів, псалом 150-й.
В церквах виголошуються проповіді чужою народові мово з обов’язковим казенним вихвалянням «батюшок і царів». З церковних хорів зникають близькі людям мелодії, занепадає багатоголосий партесний спів, уславлений в Україні та далеко за її межами. Натомість в церкві утверджувалося єдиноначаліє.
– Зробивши Православну церкву знаряддям русифікації неросійських народів, – підкреслює професор, – царат з його Відомством Православного Сповідування і Священним Синодом не довіряли вже Київську митрополичу кафедру етнічним українцям. Ще за Катерини другої (1767) від київських митрополитів відібрали додатковий титул «і Малої Русі» (тобто України), заливши тільки слово «Київський».
Царизм робить усе, аби розвалили Києво-Могилянську академію, у якій надто міцно засів український дух і у 1817 році досягає свого. Майже після 200- річного існування перша у Східній Європі вища школа припиняє своє існування.
– У ту добу колонізації українських земель бере свій початок феноменальна релігійність культурних виявів церковного життя, – продовжує розмову дослідник. – Усе варте уваги на терені світського життя було в руках або ж під контролем чужинців. Своє ж рідне залишалося тільки в Церкві. Тому для Церкви віддавалося усе найкраще. Вивчаючи історію української культури у всьому її розмаїтті, ми весь час, від століття до століття, маємо справу з пам’ятками писемності, образотворчого мистецтва, архітектури, музики прямо й безпосередньо дотичних до життя Церкви.
Слід зазначити,що в різні роки на митрополичій кафедрі і в монастирях працює багато благочестивих патріотичних діячів – за визначенням дослідника, могилянської школи духовності і мазепинської школи думання. Це Варлаам Ясинський, Йоасаф Кроковський, Роман Копа, Рафаїл Забаровський , Арсеній Могилянський та інші, котрі в умовах всезростаючого тиску розвивали українську церковну політику і національну культуру. Як каже Дмитро Степовик, православ’я як пригнічуючий фактор не досягло своїх цілей. Якщо вища священицька верхівка формувалася із росіян, то у містах і особливо у селах священицтво було суціль українським і воно «міцно трималося своїх українських традицій – церковних і національних , усупереч усій політиці московської синодальної церкви». Попри накази згори у селах люди самі обирали собі священиків – ця система була узвичаєна до узурпації української Церкви у 1686 році.
– Незнищенними виявилися не тільки церковні звичаї, – каже Дмитро Степовик, – а й такі атрибути, як українська ікона старих стилів, наскрізна іконостасна різьба, вишитий рушник, а ще колядки, щедрівки, веснянки, пасхальні писанки, купальські обряди і пісні, передріздвяні народні обряди, вертепи. Усе це офіційна РПЦ забороняла в Україні як «поганське» «ідольське», «не благословенне».
У цьому контексті слід сказати про подвижницьку працю кирило-мефодіївців, багатьох дослідників, зокрема, Павла Чубинського, котрий зібрав і видрукував «народні богословії», що свідчили про багатий духовний світ українців і їхню філософію – роздуми про те,звідкіля узявся світ, пісні про душу, про Бога-Отця, Богородицю, апостола Андрія, про чудотворні ікони. У «Народному щоденнику» ( третьому томі творів) розповів про обряди церковних свят. Такою ж подвижницькою працею були і переклали українською мовою Святого писання, здійснені Пилипом Морачевським і Пантелеймоном Кулішем у співпраці з Іваном Нечуй – Левицьким та відомим ученим Іваном Пулюєм. Біблія П. Куліша витримала перевидання у Відні у 1906. 1908, 1909, 1912, 1920 рр. та у Берліні у 1910 р. і мала значний вплив на подальші переклади Біблії, зокрема Івана Огієнка.
Тож, як зазначає дослідник, боротьба українських християн за свою самобутність мала неперехідне значення – вона започаткування знищення кайданів на тілі нашої, української Церкви.
Світлана ЧОРНА.
Фото надано автором.
