У своєму прогнозі на 2017 рік з питання російсько-українських відносин польський політолог і журналіст Адам Лелонек каже про те, що на міжнародному рівні Росія намагатиметься блокувати сприятливі рішення стосовно України чи подальший розвиток співробітництва України і ЄС за допомогою підтримки ультраправих та ультралівих сил, які виступають проти розширення чи навіть існування Євросоюзу в його сучасній чи якійсь іншій формі.

І справді, якщо уважно подивитися на політичну карту Європи, можна побачити, що є політики й партії у країнах ЄС, котрі не те що відкрито захищають Путіна, але, принаймні, не виступають проти нього.

Тож хто вони?

Марін Ле Пен, мабуть, найвідоміша з цього списку «подруга» Путіна й віце-прем’єра Михайла Рогозіна, яка ніколи не приховувала своїх «ніжних почуттів» до російської влади. В 2014 році її любов була щедро оплачена дев’ятьма мільйонами євро, виданими її партії «Національний фронт» як кредит одним із російських банків. Операція не пройшла непоміченою, публікація на сайті Medіapart журналістського розслідування на цю тему спричинила скандал. Марін довелося виправдовуватися перед пресою: мовляв, на політику потрібні гроші, але буквально всі французькі банки категорично відмовилися їх видати «Національному фронту», довелося шукати іноземний, а російський трапився суто випадково... Тому заяви лідера французьких націоналістів про те, що Крим потрібно офіційно визнати російським, не є чимось несподіваним.

Утім, як і поїздки до Криму депутатів французького парламенту Тьєррі Маріані та Ніколя Дьюїка і їхні заклики скасувати санкції та визнати Крим російською територією. Треба бути геть наївним, щоб думати, що ці депутати захищають інтереси Путіна із суто ідеологічних міркувань чи просто через симпатію. Нещодавно  французьким журналістам стало відомо про те, що мсьє Маріані, головний захисник інтересів Путіна у Франції, збирається брати участь у якомусь інвестиційному фонді в РФ. «Можливо, це лише одне дерево, за яким ховається цілий ліс», — каже Сесіль Вессьє, викладач університету міста Ренн, фахівець по Росії та пострадянському простору, автор виданої торік книжки «Кремлівська мережа у Франції».

Однак заяви крайньо лівого Жан-Люка Меланшона, голови Лівої партії, навряд чи можна назвати роботою за наймом: у нього — все від щирого серця. Дбайливець інтересів пересічних французів, він привітав дії військ РФ у Сирії, висловивши переконання, що Росія розправиться з ІДІЛ, а інформація про те, що російська авіація бомбить не так терористів, як помірковану опозицію і цивільне населення, є, на його думку, «американською пропагандою». Мсьє Меланшон — переконаний супротивник «американської гегемонії», тому, за принципом «ворог мого ворога — мій друг», підтримує політику Путіна, але тільки в частині антиамериканської риторики. Українське питання чи згортання демократичних інституцій усередині самої РФ лідера французьких яскраво-червоних надто не хвилюють. Назвати мсьє Меланшона небезпечним путінистом, чи, якщо завгодно, антипутінистом, було б великим перебільшенням просто тому, що Путін йому цікавий тільки в контексті його власної популістської політичної платформи, та й перемога на виборах президента Франції Меланшону не світить.

А ось Франсуа Фійон, який після несподіваної перемоги в праймеріз республіканців, став кандидатом на президентську посаду, — давній приятель Путіна, котрий виступав за скасування санкцій і підтримав дії російських військових у Сирії. Якщо він і  Марін Ле Пен потраплять до другого туру, то обидва претенденти на крісло глави французької держави виявляться прихильниками глави держави російської.

У парадоксальний спосіб, виступаючи за розмежування у Європі й «незалежність» від Брюсселя, європейські націоналісти та ліві популісти не наділяють таким правом інші країни, начебто можна добитися незалежності для себе, відмовляючи в незалежності іншим.

Утім, популізм червоно-коричневих, як і будь-який інший, не заснований на логіці, а базується на почуттях і настроях.

Доповідь про британських політиків, зачитана наприкінці минулого року в парламенті Сполученого Королівства, так і називалася: «Корисні ідіоти Путіна». У ній доктор Ендрю Фоксолл із The Henry Jackson Socіety заявляє про те, що чимало політиків, партій і політичних рухів Великої Британії мають тісний зв’язок із Росією, і деякі з них, хоч як це дивно, підтримують зв’язки з російськими політичними рухами, погляди яких прямо протилежні їхнім власним. Так, наприклад, британські крайньо ліві, не переймаючись, дружать із російськими крайньо правими.

Опираючись на досвід часів холодної війни, британський дослідник припускає, що навряд чи Кремль вигадав щось нове. Як і за радянських часів, він не створює нових політичних партій чи рухів на Заході, а просто «розкручує» уже існуючі, підтримуючи їх фінансово й роблячи відомішими.

Як випливає із згаданої вище доповіді, російська влада почала  залучати на свій бік західних політиків не вчора й навіть не у зв’язку з Україною. Активне співробітництво із правими Східної Європи простежується із 2009 року. Так, ще тоді російський уряд установив зв’язки з угорською партією Jobbіk, словацькою ультраправою Народною партією, з болгарським націоналістичним рухом «Атака». Однак активізація на цьому «фронті» розпочалася саме з 2014 року, коли Москва стала залучати в число своїх прихильників і лівих. У Німеччині це Dіe Lіnke, у Польщі — Демократичний альянс лівих, у Греції — Компартія і СІРІЗА, яка перемогла, в Іспанії — ліва партія Podemos. Немалий список, чи не так?

І, звісно ж, його слід доповнити британськими «друзями» Путіна, найстаріші з яких — Британська націоналістична партія (BNP). Після окупації Криму до них додалася Unіted Kіngdom Іndependence Party (UKІP). З лівими течіями і партіями Великої Британії все значно складніше. Як і Меланшону, Путін їм цікавий лише в рамках їх антиамериканської риторики. Із цієї причини вони не тільки виправдовують його дії у Сирії, а й стверджують, що не можна обвинувачувати російського президента в проблемах України. З такими твердженнями відмітилися і лідер Лейбористської партії Джеремі Кобрін, і його помічник Мілн, і колишній мер Лондона лейборист Левінгстон.

Спостерігаючи такий широкий спектр політичних рухів і партій, котрі так чи інакше втяглися в пряму чи непряму підтримку дій Росії в Україні та в Сирії, було б великою натяжкою стверджувати, що роблять вони це суто з ідеологічних чи, навіть, матеріальних міркувань. Зростаюча популярність «сильного лідера» Путіна спричинена і внутрішніми причинами — економічною нестабільністю Європи, зростаючим популізмом у політиці, проблемами міграції. Однак, з другого боку, хоч як це парадоксально звучить, але ні окремі політики, нехай навіть і обрані більшістю населення на ту чи іншу державну посаду, ні навіть цілі партії, тим більше крайньо ліві чи праві, не виражають сьогодні реальну думку людей, населення країни. На жаль, криза економічна спричиняє кризу політичну, і зараз у європейських країнах чітко простежується тенденція того, що, незважаючи на різноманітність представлених на чергових виборах кандидатів, обирати народу немає з кого. Багато хто голосує не «за» когось, а «проти», не поділяючи повністю і не підтримуючи цілком позицію якогось кандидата, громадяни ставлять галочку навпроти його прізвища, щоб не пройшов інший, вочевидь ненависний їм кандидат.

Популярність Путіна і Ко зростає швидше в лавах самих політиків, які дедалі більше віддаляються від народу, але не серед європейського населення як такого, котре дедалі скептичніше ставиться до висловлювань своїх політиків.

А образ Путіна в народі був і залишається украй негативним і сатиричним, у чому доклали і докладають чимало зусиль західні медіа, які розпочали велику кампанію з дискредитації цього політика на Заході ще в період підготовки до сочинських Олімпійських ігор. По-перше, західна преса працює за старим, перевіреним принципом відволікання уваги населення від внутрішніх проблем чи перекладання провини за них на «чужого дядю», створюючи образ bad guy (поганого хлопця), небезпечного й придуркуватого. І, по-друге, адже справді важко утриматися від публікації карикатури на першій шпальті, коли лідер ядерної держави пірнає за амфорами чи розігрує із себе вожака пташиної зграї.

За твердженням Сесіль Вессьє, 85 відсотків французів ставляться до Путіна негативно.

Здається, що, незважаючи на всі зусилля пропагандистського проросійського медійного англомовного холдингу RT, який базується у Лондоні, у Великій Британії ця цифра ще вища. Згідно з останніми даними, опублікованим Broadcasters’ Audіence Research Board, за тиждень із 3 по 9 жовтня 2016 року, середнє денне охоплення RT у Великобританії становило 194 тисячі осіб, або лише 0,33 відсотка від усього числа британців, котрі дивляться телебачення. Тож твердження про те, що Путін завойовує популярність на Заході, є дуже перебільшеними. Незважаючи на велику кількість партій і політиків, котрі так чи інакше грають на його боці, хотілося б сподіватися, що слово «демократія» (влада народу) ще щось означає у Європі, тобто від волі одного політика, хай навіть і президента країни, чи від симпатій якоїсь політичної партії тут мало що залежить, оскільки політична система загалом і громадянське суспільство не дозволяють чиновникам, які сидять навіть у найвищих кріслах, — «слугам народу», які змінюються на виборах, робити все, що заманеться.

Світлана ФЕЙГІНА,
журналіст (спеціально для «Голосу України»).

Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.