Катеринопільський район, розташований на межі з Кіровоградською областю, належить до так званих депресивних територій. На початку 60-х років минулого століття він зовсім був зник з мапи Черкаської області. Сталося це під час хрущовського «укрупнення» — реформи, схожої на нинішню децентралізацію.
Утричі збільшили бюджет
Згодом район відновили. Однак без потужних промислових та сільськогосподарських підприємств територіальна адміністративна одиниця протягом десятиріч приречена була посідати скромне місце в обласній «турнірній таблиці». Не допоміг своїй малій батьківщині й один із нинішніх найуспішніших вітчизняних агроолігархів власник ПАТ «Миронівський хлібопродукт» (торгова марка «Наша Ряба») Юрій Косюк, на інвестиційну підтримку якого покладали надію земляки. Всі свої мега-виробництва знаменитий мільярдер зосередив на Вінниччині та в Канівському районі Черкащини. Біля Катеринополя Косюк побудував лише елеватор, який не відіграв суттєвої ролі в піднятті місцевої економіки.
Очевидно, саме через соціально-економічну скруту, зростаюче безробіття, значні екологічні проблеми (деякі невеликі підприємства району злочинно отруюють довкілля) катеринопільці першими в області взялися за створення об’єднаних територіальних громад. Втрачати, казали, все одно нічого, а придбати — є шанс.
Села, що погодилися об’єднатися в громаду, й раніше трималися одне одного, бо розташовані на краю області. До райцентру — Катеринополя — понад 20 кілометрів. Водночас між самими селами цього куща, які можна об’їхати по колу, від 3 до 10 кілометрів. І коли ще задовго до об’єднання в Сухій Калигірці та Єлизаветці закрили школи, діти ходили в села вже нинішньої громади, та й амбулаторії обслуговували своїх і сусідських пацієнтів.
А тепер і офіційно вони одне ціле: торік шість сіл утворили Мокрокалигірську об’єднану територіальну громаду. Власне, до «укрупнень-розукрупнень» Мокра Калигірка колись була навіть райцентром. Тут і нині діє підприємство «Сиророб», Мокрокалигірський аграрний ліцей, є психоневрологічний інтернат.
Що ж одержали села, об’єднавшись?
— Ми втричі збільшили свій бюджет, — передусім зазначає очільниця громади, голова Мокрокалигірської сільської ради Вікторія Пипа (на знімку). — Якщо останніми роками в малих селах Суха Калигірка та Єлизаветка фінансів ледве вистачало на утримання дитсадка та апарату сільради, то нині в Сухій Калигірці відремонтували центральну дорогу, зробили капремонт клубу. В Єлизаветці виграли грант ЄС/ПРООН на капремонт фельдшерського пункту із заміною газового котла на піролізний, частину приміщення переробили під дитсадок. Півмільйона спрямували на асфальтування центральної дороги, яка сполучає села нашої громади. Якщо по школах поточні ремонти держава вже давно не фінансувала, все коштом батьків, то ми забезпечили ремонти з бюджету. В 2016 році придбали шкільний автобус при співфінансуванні з обласним бюджетом. Купили нове стоматологічне приладдя в амбулаторію, є медикаменти, пальне на «швидку допомогу». Цього року вкладемо в наші села понад чотири мільйони інфраструктурної субвенції для об’єднаних громад, а загалом власні надходження громади — 10 мільйонів гривень.
— Коли було зроблено перший крок до децентралізації, я подякувала Богу за те, що нашим людям вистачило сміливості першими вскочити в цей поїзд, — ділиться емоціями колишній сільський голова Мокрої Калигірки Людмила Дідук. — Знаю, що колегам буде важко: це, як у джунглях, треба прокласти широку дорогу для тих, хто йде за тобою. Але перспективу децентралізації, формування бюджетів знизу я бачила ще в 2004 році й виступала щодо цього у Києві.
У великої громади — великі плани. На центральній садибі йде фактично з нуля ремонт будівлі під центр надання адмінпослуг, облаштування теплогенераторної під котли на пелетах для амбулаторії та дитсадка. Нині ці заклади на електроопаленні.
Хочуть також на грантові кошти відкрити своє виробництво паливних гранул із відходів сільгоспвиробництва. Створити по селах сільськогосподарські кооперативи. В Любистку й Надвиссі вже торік планували протягнути водогони, але виявилося не все так просто. Лише технічні дослідження та оформлення документації забрали півроку. Подали проект на створення інформаційно-культурного центру: зали, де буде конференц-стіл, десять столів із ноутбуками з виходом в Інтернет, медіадошка.
Нині громада активно запрошує на роботу лікарів загальної практики — сімейної медицини.
— Ми подавали запити в усі медзаклади України. Житло є: придбали газифікований будинок для лікаря. Там криниця, садок, рівний європейський дворик, — перелічує переваги Вікторія Пипа.
Чия земля?
А може, справа і не в об’єднанні, а в тому, що селам, які зважилися на цей крок, залишають більше податку на доходи фізичних осіб, плюс дають гроші на розвиток? Такі б кошти та всім!
— Ні, структура громади більш раціональна, — обстоює Валерій Бецун, заступник сільського голови. — Зникає проміжна ланка — райони. Ми напряму спілкуємося з обласними департаментами: фінансовим, освітнім, регіонального розвитку. Самі — через пропозиції мешканців, депутатів, старост — визначаємо пріоритети й фінансуємо їх.
Люди потяглися до гурту. Бо був той «медяник», що сільгоспугіддя за межами населеного пункту передадуть, врешті, громадам. У тутешніх катеринопільських селах живуть переважно з землі: самі обробляють свої паї, є багато фермерських господарств. Як от «Мрія», котре вирощує полуницю й малину, дає робочі місця. Побільше б таких. І охочі взяти землю є. Але угіддя запасу й резерву за селом досі в оренді.
— Причому навіть ми не знаємо, хто генеральний директор підприємства-орендаря, — констатує Вікторія Пипа. — До минулого жовтня, поки діяли договори оренди, було дві тисячі гектарів у руках одного користувача. Землею розпоряджається область. Якби була наша, ми надали б своїм фермерам, які завжди допомагають громаді. Нині не можемо навіть зарезервувати землі учасникам АТО — а їх у нас 49 осіб — через те, що орендар не дає документів на погодження, щоб оформити ці земельні ділянки.
Щоб легко було добратись із села в село, дороги повинні бути «хоч яйце коти» — такі Вікторія Вікторівна бачила в Польщі. Ще й пустити б свою маршрутку поміж селами... На жаль, поки що дороги за межами сіл — ті, що в межах громад, не передані з балансу Служби автомобільних доріг.
Не завжди держава належно фінансує делеговані нею повноваження: забезпечення пільг на проїзд, освітніх, медичних послуг.
— Утім, — підкреслює головне Вікторія Вікторівна, — нам хоч не заважають самим господарювати. — Поки що в нас залишились неподілені служби. Ми створили відділ соцзахисту, але він діє як посередник між населенням і райвідділом. Хоч, вважаю, база має бути передана сюди.
У штаті ради громади — 40 осіб, з технічними працівниками, фахівцями соціальними та по роботі з дітьми. Всіх працівників сільських рад забрали в центральну садибу. Ще немає юриста, спеціаліста з охорони здоров’я. При оформленні на пенсію треба їхати в район. Те ж саме, коли потрібно проконсультуватися у центрі зайнятості, в соцзахисті.
— А громади й не можуть забезпечити всіх послуг, — дивиться реально Вікторія Пипа. — Можна укласти договір про співпрацю з районом або з іншими громадами, бо не утримувати ж центр зайнятості самим. Так само Пенсійний фонд — там особлива база. Як правило, сільські громади не оформляють спадщину. Теоретично послугу організувати можна, але дуже високі вимоги до службовця: щоб пропрацював не менше року біля нотаріуса або мав відповідну освіту. В глибинці такого знайти складно. Хоча раніше спадщину оформляли секретарі сільрад.
А як у громаді з підрозділом правопорядку? — це питання виникло само собою, коли впав у око напис півметровими літерами на стіні старенької хати в Єлизаветці. Це було грізне застереження для злодіїв: «Не лізь, бо застрелю!»
— У Тернопільській області, — відповідає Валерій Бецун, — громада організувала опорний пункт міліції, дві особи, авто. Нам би такий варіант теж підійшов. Однак район запропонував громаді утримувати дев’ять поліцейських і купити для них автомобіль. Нині ми думаємо над варіантами...
Бояться стати «бригадними»
Серед причин, чому села не хочуть об’єднання — бояться стати «бригадними» й занепасти.
— Ще торік на виборах голови у приєднаних селах міркували: «Треба обрати з наших сіл, бо якщо з Мокрої Калигірки, то буде всіх кривдити», — пригадує Валерій Бецун.
Але серед восьми кандидатів одним туром обрали Вікторію Пипу з центральної садиби, якій лише за тридцять. Її знали по роботі в сільраді — була начальником військового облікового столу, паспортного, оформляла соціальні допомоги. Аргументом за неї стало й те, що зуміла залучити чималі кошти інноваційного проекту для заміни вікон у школі.
Коли ж обирали депутатів, вийшло навіть навпаки — трохи «скривдили» Мокру Калигірку: найбільше село, 1800 мешканців, а депутатів — сім, як і в меншій Ярошівці, по чотири депутати — в селах, де проживає всього по 400 осіб.
— Весною була така думка: як забезпечать розвиток малих приєднаних сіл? А сьогодні бачимо, що нам ідуть назустріч, — констатує староста сіл Ярошівка та Надвисся Олег Біляк. — І розподіл коштів у нас зафіксовано відповідно до кількості жителів.
У Ярошівці 700 тисяч використали на дороги, зокрема, вулицю Лермонтова, яка завжди потопала в болоті, підсипали щебенем. Зробили вуличне освітлення в нижній частині села. Перекрили дах амбулаторії, підремонтували початкову школу.
На занятті у Школі місцевого самоврядування швейцарсько-українського проекту DESPRO разом із лектором Сергієм Замідрою, який сам є головою громади, його колеги перелічували можливі «запобіжники»: прописати права менших сіл в умовах об’єднання, «забити» в статуті громади. Не завадило б селам і право виходу з громади, а не лише приєднання.
У Мокрій Калигірці зробили дорогу, яка була катастрофічна й веде до села Ступичного. «Може, колись захочуть — приєднаються до нас», — дбає про перспективу Вікторія Пипа. Очевидно, що треба гуртуватися, розмірковують жителі «автономних» сіл. Бо бачать, як відремонтували дитсадок у Єлизаветці, де тепер навіть підлога з підігрівом, як впорядковують у Сухій Калигірці парк відпочинку і спорту. Навіть проведений молодіжний вечір гумору зробив свій позитивний поголос у сусідніх з об’єднаною громадою селах.
Черкаська область.
Фото автора.
