100 років тому, 15 лютого 1917-го, у селі Вовковиї Демидівського району, що на Рівненщині, у багатодітній сім’ї, де було одинадцятеро дітей, народився Павло Цимбалюк — із діда-прадіда хлібороб, людина проста і совісна, віддана Богу, Україні, рідній землі. Цим уривком із автобіографічної повісті «Ти прости мені грішному, слово!» хочу згадати про мого батька — Павла Харитоновича Цимбалюка.

«Кожному, хто народився на світ Божий, непросто ужитися з часом: хтось його випереджає, шокуючи; хтось упускає, марнуючи; а хтось іде нога в ногу... Та як би там не було, час (комусь — раніше, комусь — пізніше) готує на життєвім шляху дороговказ, який стає найголовнішим з-поміж інших — це світла пам’ять про батьківську любов. По тому дороговказу прямую і я уже майже два десятки літ — відколи відійшов у засвіти батько у 82 роки, а за ним і мама у неповні 70. Але, дякувати часові, не потьмарилася пам’ять про них. Тим паче нині, посеред цьогорічного лютого, коли батькові, якби дожив, сповнилося б 100 років. Зі століттям вас, тату!

...Ви покидали земне життя, зібравши до гурту усю нашу велику родину, давши кожному настанову: як по честі та совісті жити. Одну з цих настанов я спізнав, коли ви були ще при силі. У свої 80, хоч і не так міцно, як раніше, але тримали плуг у руках. І коли я приїздив допомагати орати город, то перших кругів чотири-п’ять ви робили самі. Потім підкликали мене, показували на борозну: «Бачиш, Женьку, рівна-рівнесенька». Я кивав головою, бо борозна дійсно була, як струна навитяжку. А потім, уже сам ідучи за плугом, старався не збитися, бо чув навздогін: «Отак прямо і йди! Не здумай скривити!»... Спочатку думалося, що ви мені про рівну борозну і гладке поле казали. І тільки згодом дійшло до ума, що насправді то було напутнє слово на долю.

...Хліб насущний завжди був для вас нелегким. І в дитинстві, коли виростали в сім’ї, де скибка ділилася на одинадцятеро сестер та братів. І під час війни, коли пішли на трудовий фронт у Челябінськ і трудилися з ранку до ночі зачасти без денного пайка. А потім у колгоспі, де натирали мозолі за трудодні (була й така платня за «совєтів»). Деякі з тих платіжок збереглися. Дивлюся в них, а там чорним по білому: «17 зароблених кіль пшениці за 29 повних трудоднів». Отака була ціна за працю. А робили ви ой як тяжко: не тільки сухожилля, а й душа випиналася.

...З-поміж іншого чомусь пригадалася гуртова косовиця лепехи. То був, здається, 1977-й. Вам, тату, — 60. Всі інші косарі — молодші, здоровіші та здоровші. І я поміж них, бо на шкільних канікулах записався в бригаду, аби заробити якийсь гріш. Отоді бригадир Ростік Холод чомусь саме вас поставив першим у загінку, а я за це на нього дещо образився. Бо думав: молодики наступатимуть вам косами «на п’яти», гнатимуть що є духу та сил. Натомість, коли дійшло до діла, як «переслідувачі» не старалися, та вони не могли витримати темпу, заданого в першому ряду. Це був ще один приклад вашої незборимої працелюбної сили.

...До праці ви змалечку тягнулися, як до молитви. А молитва у вас була особлива — щира і тиха. Ви не вибухали гнівом, як дядько Степан (ваш брат-фронтовик), коли дорогу до церкви перегороджував голова сільської ради. Ви прагнули людину переконати по-мирному, без кулаків і жалючих слів. Власне, й тоді, коли вели нас із Галею до храму, порадили отому комуністу-«сельсовєтчику» й самому протоптати дорогу до святині. І хай не через рік, а через два десятки, уже при незалежній Україні, зрештою, так і сталося. Колишній «борець із релігією», покаявшись, почав співати у церкві, де ви слугували старостою.

...Отак — із молитвою, повсякденним добром та працею від зорі до зорі — ви з гідністю пройшли свій земний шлях. Майже чотири десятки літ — разом із мамою. Пам’ятаєте, як стали її судженим? Тоді, у 1952 році, прийшли до неї свататися на її рідну Пащиху. А тут ще один жених — односелець Лєсько. І теж, до речі, Цимбалюк. Між двома серцями мама прислухалася саме до вашого. І не біда, що різниця у віці становила майже чотирнадцять років. Ви пройшли по життю плечем до плеча і завше були серцем до серця.

...Ви нам залишили цілий всесвіт добра. Залишили найцінніший скарб — любов. А ще родовідну настанову: бути повсякчас зорею, яка світить не до себе, а від себе. Бо лише так можна зігріти тих, хто довкола, й освітити шлях тим, хто попереду. А ще залишили традицію, яка в нашій родині не переводилася із покоління в покоління і яку зараз із сестрою Галею стараємося не порушувати, — відвідувати храм на Страсть Господню, аби четвергового вечора запалити свічку і непогасною донести додому. Було, тату, по-всякому: ішли з цим оберегом і в затишшя, і під дощем, і в стужу, везли її в машині, аби не задмухали вітри. Ця свічка — не лише оберіг, а й наша світла пам’ять і шана до батька і матері...»

Євген ЦИМБАЛЮК.

Фото з родинного архіву.

Рівне.