У трагічний літопис Другої світової війни вписалися сотні каральних акцій, які були здійснені нацистами на теренах України. У їх числі й та, що сталася у селі Вовковиї (нині Демидівського району Рівненщини). 22 лютого 1944 року фашисти в крутому чагарниковому урвищі за селом розстріляли 52-х мирних людей (44 із Вовковиїв та 8 із довколишніх сіл). Наразі, 73 роки потому, набатом пам’яті по страчених українцях став голос храмового дзвону у Вовковиях. Він луною вознісся у небо із дзвіниці Хрестовоздвиженської церкви і проник у серце кожного, хто прийшов у храм, аби пом’янути убієнних.
На знімку:
цей курган з хрестом на вершині
насипано у Вовковиях на честь земляків,
які поклали своє життя в буремні воєнні роки.
У цьому символічному постаменті є частка пам’яті й про тих,
хто став жертвою трагедії 1944 року.
Щемливо були на душі усім, коли отець Миколай (Іваник) – настоятель Вовковиївської Хрестовоздвиженської церкви УПЦ КП під час панахиди зачитував із поминальних грамоток імена тих, чиє життя обірвала куля.
А ще цього дня звучали спогади від старших людей.
– Тоді, у 1944-у, обірвалося й життя мого дядька Якима, який теж потрапив під облаву, – розповідає Галина Цимбалюк (Степчук) із Вовковиїв. – Після розстрілу був оголошений наказ не хоронити розстріляних – аж до відповідного дозволу. Але зібралася група односельців, у їх числі й мій дід Харитон, і вночі вирушили на місце трагедії. Тоді зима була зі страшним морозом та снігом. Тіла убитих попримерзали до землі, до снігу, один до одного. Як їх виривали з льодяного полону, як довбали місце для поховання; як клали загиблих у три ряди, аби всі вмістилися, – усе це з переказу діда Харитона навіть зараз постає надважким людським жахом. Зрештою, після ось такого поховання дід, згорьований, обмерзлий, і сам ледь-ледь вижив…
Останнім безпосереднім свідком розстрілу людей став Ананій Рудковський, який свого часу розповів таке мені на диктофон: «Усе почалося з того, що загін з 11 німців та власовців якось зробив вилазку на сусідню з Вовковиями Чорну Лозу. Було колись таке поселення, в якому люди мали прихований хліб та худобу. От німці й хотіли розжитися тим добром. Але потрапили в засаду. Фашистів тоді забили, а власовців на їхнє благання помилували. Хто це зробив? Одні казали, що місцеві хлопці. Інші – що повстанці. Таким чином тінь впала і на Вовковиї…
Облаву німці зробили зі сторони Повчі, й вона застала жителів довколишніх хуторів та сіл зненацька. Потрапив до зігнаного гурту людей і я у свої вісімнадцять років. Погнали усіх нас до ревні (урвища) за селом. Правда, по дорозі частину людей (жінок та дітей) відпустили… Думали, що нас женуть на висилку в Німеччину.
У селі німці прихопили ще й декілька саней. Для керування однни з них мене відкликали з колони. А вже там, у ревні, розстрілювали моїх земляків групами, по чотири у кожній. Один із власовців підходив до жертви, приставляв пістолет до потилиці і натискував на курок. Інший душогуб робив постріл у серце – коли розстріляний ще подавав ознаки життя. Що стосується німців, то вони не стріляли. Стояли пооддаль і ставили на папері якісь помітки. Напевно, про кількість вбитих. Спробував спинити цю бойню сільський староста Назар Котовський. Казав, що вовковиївці ні в чому не винні. Але німці його не послухали. Вбили і Котовського. Послухали лиш декількох дядьків, які були у файних кожухах. Прохання полягало в тому, аби не портили кулями цих кожухів, а передали одіж у село для рідні. Але ніхто у Вовковиях, звісно, знятих кожухів так і не дочекався.
Увесь цей жах відбувалося на моїх очах – метрів за двадцять. Я сидів на санях, просто вражений баченим. Сидів як окаменілий. Коли ж стрілянина, а з нею і передсмертні крики, стогони, стихли, двоє старших підійшли до мене. В душі все похололо. Подумалося, що настала моя черга. Але раптом чую слова власовця: «А етого, может, нє будєм убивать. Пусть живьот і раскажет другім, чтоб поучітєльно било…». Потім мені показали в сторону горбка, що в напрямку Вовковиїв. Підігнали криком «Шнель!». Один раз-другий. Я пішов, але ноги ледь пересовувалися. От-от, думаю, пальнуть автоматом в спину. Не пальнули. А вже із горбка я не йшов, не біг, буквально летів, розуміючи, що залишився живим… Ось так пережите стало незагойною раною на все моє життя».
Євген ЦИМБАЛЮК,
краєзнавець.
Фото автора.
Млинів Рівненської області.
