У трагічний літопис Другої світової війни вписалася й каральна акція нацистів у селі Вовковиї (нині Демидівського району Рівненщини). 22 лютого 1944 року фашисти у крутому чагарниковому урвищі за селом розстріляли 52 мирних жителів. Нині, 73 роки по тому, набатом пам’яті по страчених українцях став голос храмового дзвона у Вовковиях. Він луною вознісся у небо із дзвіниці Хрестовоздвиженської церкви і проник у серце кожного, хто прийшов у храм, щоб пом’янути убієнних.
Цей курган з хрестом на вершині насипано у Вовковиях на честь земляків, які поклали своє життя в буремні воєнні роки.
А ще цього дня звучали спогади від старших людей.
— Тоді, у 1944-му, обірвалося й життя мого дядька Якима, якому теж не вдалося уникнути облави, — розповідає Галина Цимбалюк (Степчук) із Вовковиїв. — Після розстрілу було оголошено наказ не ховати вбитих — аж до відповідного дозволу. Але зібралася група односельців, зокрема і мій дід Харитон, і вночі вирушили на місце трагедії. Тоді зима була зі страшним морозом та снігом. Тіла попримерзали до землі, до снігу, один до одного. Як їх виривали з льодового полону, як довбали місце для поховання; як клали загиблих у три ряди, щоб усі вмістилися, — усе це з переказу діда Харитона навіть тепер постає надважким людським жахом.
Останнім безпосереднім свідком розстрілу людей став Ананій Рудковський, який свого часу розповів таке мені на диктофон: «Усе розпочалося з того, що загін з 11 німців та власовців якось зробив вилазку на сусідню з Вовковиями Чорну Лозу. Було колись таке поселення, в якому люди мали прихований хліб та худобу. От німці й хотіли розжитися тим добром. Але потрапили в засідку. Фашистів тоді забили, а власовців на їхнє благання помилували. Хто це зробив? Одні казали, що місцеві хлопці. Другі — що повстанці. Таким чином, тінь впала і на Вовковиї...
Облаву німці здійснили з боку Повчі, й вона заскочила жителів довколишніх хуторів та сіл зненацька. Потрапив до зігнаного гурту людей і я у свої вісімнадцять років. Погнали всіх нас до ревні (урвища) за селом. Щоправда, дорогою частину людей (жінок та дітей) відпустили... Думали, що нас женуть на висилку в Німеччину.
У селі німці прихопили ще й декілька саней. Для керування одними з них мене відкликали з колони. А вже там, у ревні, розстрілювали моїх земляків групами, по чотири у кожній. Один із власовців підходив до жертви, приставляв пістолет до потилиці і натискував на курок. Інший душогуб робив постріл у серце — коли розстріляний ще виявляв ознаки життя.
Увесь цей жах відбувався на моїх очах — я сидів на санях, вражений побаченим. Сидів як окаменілий. Коли ж стрілянина, а з нею і передсмертні крики, стогони стихли, двоє старших підійшли до мене. В душі все похололо. Подумалося, що настала моя черга. Але раптом чую слова власовця: «А этого, может, не будем убивать. Пусть живет и расскажет другим, чтоб поучительно было...» Потім мені показали в бік горбка, що в напрямку Вовковиїв. Підігнали криком «Шнель!»...
Євген ЦИМБАЛЮК, краєзнавець.
Млинів
Рівненської області.
Фото автора.
