Щоранку 77-річний Яків Лукич Дяченко виходить з дому і прямує до українських військових. Його перша фраза традиційна: «Доброго здоров’ячка, хлопчики. Як ви? Всі живі?»

 


Від його хати до наших позицій — кілька десятків метрів. І вдень і вночі тут стріляють. Дім Якова весь посічений кулями. Хлів і комора — розбиті. Газу, як і гарячої води, нема. Але старенький і не думає перебиратися в безпечне місце.


— Це моя земля, тут я прожив своє життя. Тут і помру...


— Ви чудово говорите українською. Таке враження, що жили не на Донбасі, а переїхали з Полтави, — кажу старенькому, коли сідаємо на солом’яний тюк біля його дому.


— А якою мовою мені розмовляти? Я — українець і живу в Україні. Мій дідусь по татовій лінії справді родом з Полтавщини. Він був чудовим ґуральником, тобто працював на винокурні. Коли наприкінці XVІІІ століття на Донбасі почали будувати заводи, його як доброго фахівця запросили сюди з сім’єю. Тут йому сподобалось, і він не захотів повертатися. Дідусь усе життя розмовляв українською мовою і не підлаштовувався ні під кого.


Дід по маминій лінії жив на межі Харківської і Полтавської областей. Його на Донбас вислали примусово за те, що повстав проти поміщика. Кріпацтво скасували у 1861-му, а пан змушував селян працювати на себе ще 6 років. Уже з Донеччини дідусь пішов у армію. Дослужився до офіцера. Згодом його призначили волосним писарем у Мар’їнці. Він теж завжди говорив українською. Ось чому я не зраджую родинному корінню і традиціям.


Закінчивши семирічну школу, я пішов учитися на столяра. Там спілкувався лише українською. Коли служив на Далекому Сході, всі розмовляли російською. Навіть українці, які прийшли зі мною в одному призові. А я розмовляв українською. І ніхто мені зауважень не робив. Навіть коли працював на шахті «Трудовська» неподалік Донецька, теж розмовляв рідною мовою. Колеги жартома називали мене «хохол».


— Радянській владі було вигідно, щоб на Донбасі не звучала українська мова. А наслідки від цього відчутні й тепер.


— Синочку, результат цього зомбування — страшний. Колись ми щодня йшли на роботу в шахту. Дивились один за одним, щоб не було обвалу, щоб вистачало кисню в балонах. Ділились останньою краплею води. І не звертали уваги на мову, національність. А тепер нас розділили. І цілком можливо, що діти й онуки тих, із ким я працював, стріляють у мене. Побили хату, знищили батьківський дім, пасіку. За що? Вони проклинають українську владу, все українське, хочуть у Росію... Тільки забувають, що живуть у квартирах, які побудувала для них Україна. Їхні батьки та діди отримують пенсії, які виплачувала і виплачує Україна. Більшість із цих людей не розуміють, чого хочуть і для чого живуть. У них немає рідної країни, мови.


— Від початку війни ви свідомо підтримували наших солдатів. Не було погроз від місцевих мешканців?


— Ні. Їм яке діло до мене. Це мій вибір. Однак через близькість до передової став відомим. До мене приїжджали з одного українського телеканала.


— Як змінилося ставлення до вас після телерепортажу?


— Як був Лукичем для всіх, так і залишився. Але терористи вже двічі обстріляли мій дім із великокаліберної зброї. Такого не траплялося до приходу телевізійників. Випадковість це чи ні, але факт очевидний. Під час першого обстрілу загорілася комора й сіно біля неї. Вогонь вдалося погасити своїми силами. А вже під час другого обстрілу, коли загорілась стайня, загинула одна моя корівка. Була глибока ніч. Я лежав уже, коли наші солдати погукали мене. Саме завдяки їм залишився живий.

Тож тепер час від часу даю їм молока. Хлопці смакують, згадують дім, усміхаються.


— Якове Лукичу, місцева влада якось допомагає вам?


— Та майже нічого не робить. Коли перші обстріли пошкодили дах будинку, то дали шматок парусини, щоб накрити його. І все. А я й не сподіваюся на чиюсь допомогу. Намагаюся самотужки ремонтувати.


— Подейкують, що жителів Мар’їнки і Красногорівки виселятимуть, бо існує загроза життю людей. Поїдете?


— Синочку, куди їхати? Влада хоче нас виселити? Нехай спочатку забезпечить житлом, роботою. Найлегше вивезти людей і оселити в наметах. А далі що? Та найголовніше — це моя земля, і я нікуди звідси не піду.


— Вам уже 77, а ви й не думаєте відпочивати, ще тримаєте корову. Як вам це вдається?


— За своє життя я майже не вживав алкоголю, не курив. Коли прийшов з армії, кілька разів пробував випити. Та потім кинув. Навіщо мені має голова боліти? Там, де алкоголь, немає нічого доброго. Крім відмови від поганих звичок, я 17 років обливався холодною водою. Це загартувало моє тіло.


— Що хочете передати українцям у цьому році?


— Нехай цінують те, що мають, і не гнівлять Бога. І дуже хочу, аби в нашій країні настав мир.

Від автора 

Мені вдалося поговорити на цю тему з першим заступником керівника військово-цивільної адміністрації Мар’їнки Юрієм Малашком. Він розповів, що деякі жителі отримують карточки, на яких є 500 гривень. На них у мережі магазинів «Брусничка» можна купити продукти. Але за ці гроші люди мають п’ять днів на тиждень (з 8-ї до 12-ї год.) прибирати місто. Щодо допомоги після обстрілів, то ситуація непроста. Якщо будинок перебуває в комунальній власності, то ремонт оплачує держава. Приватному сектору компенсації не передбачені.


Фото автора.