5 березня минає 70 років з дня народження відомого українського письменника і публіциста Федора Зубанича (на знімку).
Якось на межі весни і літа наснився мені Федір Зубанич і покликав здійснити з ним мандрівку на полонину, яку він у своїх творах назвав Синім Верхом. Туди, в далеких Бескидах, біля його родинного містечка Великого Березного. Я ж то розумів, що Федора вже давно немає серед живих, що відійшов він у далекі засвіти пізньої осені 2004 року. Відійшов якось несподівано, передчасно. Отож вирішив ще раз перечитати його «Полонину», яка побачила світ 1980-го у столичному молодіжному видавництві.
Сам автор назвав цей твір ліричною сюїтою. І не випадково. Адже це своєрідне зізнання в любові до Карпатських гір, до працелюбних і талановитих людей, до народної пісні і родинних звичаїв. Це величальна чистому, як перша весняна квітка, юнацькому коханню і засторога людській ненависті. Повість густо пересипана місцевими приповідками і коломийками, описами горянських традицій, які пережили віки. Читати-перечитувати «Полонину», як, зрештою, й інші його твори про Карпати, — то суцільне задоволення. Бо ніби мандруєш разом із автором цими вічно звабливо-притягальними горами.
«Полонина» була його третьою книжкою. А до того побачили світ «Едельвейси Європи» і «Довбушеві гори».
«Письменника Романа Федоріва, якщо можна так сказати, народила газета». Так починається інтерв’ю Федора з відомим романістом, головним редактором часопису «Жовтень», що вміщене у книжці «Діалоги серед літа», яка прийшла до читача у 1982-му. Під її обкладинкою зібрані літературні розмови, які Ф. Зубанич видрукував у другій половині 70-х років на шпальтах доволі популярної тоді газети «Молодь України», де працював завідувачем відділу літератури і мистецтва. Пригадую, з яким нетерпінням ми, молоді журналісти, очікували кожну наступну публікацію Федора. Адже його співрозмовниками були Костянтин Симонов і Павло Загребельний, Дмитро Павличко і Роберт Рождественський, Віктор Астаф’єв і Віталій Коротич, Євген Євтушенко і Борис Олійник, Василь Биков і Валентин Распутін...
Справжні майстри слова, знакові імена літературного процесу тих часів. І їхні роздуми про магію творчості, про можливості таланту, про покликання митця перед часом і перед своїм народом манили-зацікавлювали всіх, хто любив відточене, віртуозне слово, хто шанував самих митців.
Федора Зубанича як письменника також народила газета. Його шлях у літературу почався із обласної «Молоді Закарпаття», а вже зміцнів його талант, повніше розкрився у колективі столичної «Молоді України» і, звісно, у провідному письменницькому часописі нашої республіки 60—80-х років минулого століття «Вітчизна», де Федір завідував відділом публіцистики.
«Жити хочеться цікаво», — каже Богдан Симканич, головний герой ліричної сюїти «Полонина». Як на мене, то такого критерію дотримувався і сам Федір Зубанич, усе своє життя працюючи в редакціях засобів масової інформації. Як і кожного журналіста, залюбленого у свою справу, його завжди кликали нові дороги, нові відрядження, що дарували зустрічі з неймовірно цікавими людьми, які потім ставали героями його нарисів, дорожніх нотаток, діалогів. І ті журналістські шляхи вели його від рідної Верховини, від золотоверхого Києва у далекий Сибір, до вічної мерзлоти Чукотки. І далі — на австралійські простори, в аргентинські прерії, на береги канадійських озер... За влучним висловом одного письменника, Федір Зубанич об’єднав польотом беркута людей від Карпат до Туви («Беркут — птах гірський», 1984 р.), заново поріднив українців з різних континентів «Легендою про Початок і Край світу» (1987 р.), оповів нам про одноплемінників, які засівають своїми талантами життя сучасної Канади, у «Писанці на кленовому листку» (1991 р.).
Та, мабуть, найбільшим творчим досягненням письменника стала перша книга його «Довколосвітньої мандрівки у пошуках України», яка побачила світ буквально за кілька місяців до передчасної смерті її автора. То справжній фоліант — і за змістом, і за художнім оформленням, на сторінках якого розлого, проникливо і привабливо постає людина з українським мисленням, з українською душею на світових обширах. Ця книга є ціннішою для нас за десятки, сотні напівхудожніх чи напівпубліцистичних ерзаців, якими так сильно засмічений вітчизняний видавничий простір.
«...Головне призначення людини не лише для того, аби добувати хліб насущний у поті чола. Цього замало. Належить добувати його чесно, хай часто й дуже важко, але завше треба поважати себе й свою роботу». Це з його вступного слова, чи радше — зі звернення до читачів «Довколосвітньої мандрівки...». І він справді любив і шанував свою журналістську і письменницьку роботу, які вдається вдало поєднувати лише поодиноким творчим особистостям, не шкодячи ні одній, ні другій. А йому це вдавалося робити. Він сам якось сказав, що написав про дорогі його серцю Карпати понад десяток книжок.
А вже після смерті Федора Зубанича вийшла друком його книга-колаж «Посеред крику біди» зі вступним словом Надзвичайного і Повноважного Посла Держави Ізраїль в Україні Наомі Бен-Амі. То вражаючі розповіді про українських громадян, які у страшні дні фашистської окупації, ризикуючи власним життям і життям усієї родини, рятували людей єврейської національності. Держава Ізраїль назвала це подвигом і нарекла таких сміливців «Праведниками народів світу». Письменник Федір Зубанич, йдеться в анотації до книги, переконливо доводить, що такі жертовні акти були підготовлені всім укладом сусідських стосунків протягом століть. І тоді справді набрав особливої ваги біблійний вислів: «Той, хто врятував хоч одне життя, врятував світ».
Він не з картинок і газетних публікацій вивчав життя горян. Він серед них виріс, до них почасти повертався з тісного, гамірного і навіть дещо незрозумілого для нього Києва. «Ми знаємо їх (вівчарів. — Авт.) з фільмів, з кольорових фото у білих холошнях, з широкими чересами, у закосичених крисанях. А насправді одяг вівчаря просяк вологою туманів, оббризканий молоком, зіжмаканий від диму». Це знову з «Полонини». Мабуть, переконливіше годі сказати.
Федір був дитиною гір: довірливою, щирою, беззахисною... Чим дехто з його оточення і користувався. Адже письменник любив і чарку випити, і свіжий анекдот розповісти у близькому йому товаристві, і карпатську коломийку заспівати...
Та й відгукувався на чужу біду. Ось що згадує письменник Василь Густі. Обставини склалися так, що на початку 70-х років він змушений був тимчасово залишити навчання в Ужгородському університеті. Отож опинився без копійки в кишені, без даху над головою та ще й під пильним наглядом КДБ. Друзі і знайомі відвернулися від нього, щоб не мати неприємностей. А серед тих небагатьох, хто підтримав поскрибованого хлопця, хто подав йому руку допомоги, був і молодий журналіст Федір Зубанич. «Як завідувач відділу обласної молодіжної газети, — згадує Василь Густі, — він замовляв мені матеріали, вміщуючи їх у газеті під іншими прізвищами. Стало у пригоді моє вміння робити малюнки для клішованих заголовків його нарисів, репортажів. За це теж перепадала якась копійка. Іноді Федір брав мене з собою у відрядження у колгоспи. У ті часи журналістська братія у таких поїздках ніколи не залишалась голодною. Ще й на дорогу давали харчів, яких вистачало на кілька днів».
Чимало друзів-поетів присвятили Федору Зубаничу свої поетичні рядки. Деякі з них автор помістив у вже згаданій «Довколосвітній мандрівці...», зокрема і фрагмент вірша Петра Скунця «Зубаничу при зубрівці на його 50 весен», написаного у 1997 році:
І тепер, коли ці безбожники
Україну молити вчаться,
Я тобі, наших гір художнику,
Намалюю сто років щастя.
І тепер, коли ці спасенники,
Крадуть волю, немов заброди,
Я тобі, наших гір письменнику,
Напишу сто віків свободи.
І тепер, коли ці спасителі
Тягнуть потай до себе миску,
Я тобі, наших гір мислителю,
Непокірних висот намислю.
На такій непокірній висоті назавжди залишився Федір Зубанич — художник і мислитель Карпатських гір, усієї української землі.
Володимир Витвицький.
