5 (18) лютого 1900 р. у Балаклії народилася Ксенія Бородавкіна (її прадід називався Бородавка), а ми її знаємо як Оксану ПЕТРУСЕНКО.
У 10 років співуча Оксана заробляла у церковному хорі в Севастополі 50 копійок на місяць. З 14 років працювала в порту, на взуттєвій фабриці. У 17 втекла з дому з мандрівною трупою. Через два місяці переступила поріг Херсонського театру. Без ентузіазму подивився на дівчину диригент Петро Бойченко: Оксана була у старій шинелі, у величезних кирзових чоботах. А як заспівала, то зрозумів: перед ним діамант — сопрано рідкісної сили та краси; і її прийняли до трупи. Бойченко став першим учителем співів. Дуже скоро хористка стала солісткою та дружиною Бойченка, від свого імені він створив їй псевдо. Коли Оксана виконала роль Наталки у парі з Панасом Саксаганським, він вражено вигукнув: «Мені випало щастя співати зі справжнім соловейком», — і запросив Петрусенко вчитися у Київській консерваторії, але чоловік її не відпустив. Петро Павлович був старшим на 20 років, любив повчати, покрикувати, принижувати дружину, яка все терпіла; з часом почав розпускати руки.
Ще 7 літ геніальна співачка блукала провінційними сценами, хоч глядач чітко йшов «на Петрусенко». Нарешті вона зважилася покинути Бойченка, вступила до Київського театрального інституту. Тут і прийшло її кохання. Артист-красень Мефодій Семенко-Барило дозволив Оксані обожнювати його, але не бажав одружуватися, бо співачка чекала дитину... Оксана покинула навчання, повернулася до мандрівної трупи, до колишнього чоловіка, працювала майже до самих пологів. Коли у січні 1925 р. народився Володя, мати і дитя жили тільки на її гроші. З Бойченком вони розійшлися назавжди.
Оксана мала талант, помножений на щоденну працю. Її запросили до оперного театру в Казані. «Аїда», «Черевички» Чайковського, щомісяця нова роль, новий успіх. Знайшла Оксана дружбу та другого чоловіка: співак Василь Москаленко записав на себе Володю. Їх запросили до Київської опери. Рідкісної краси та сили драматичне сопрано заворожило колег, глядачів, але чоловік так ревнував дружину до її слави, що вони розлучилися...
І почався зоряний шлях із посмішкою на вустах і з болем блакитних очей. Та й було ж чого: колеги люто заздрили, не розмовляли з Оксаною, навіть не підходили до неї. Спочатку виручала дружба з членами ЦК Хвилею та Любченком. Коли їх не стало, Петрусенко з відчаю зважилася поставити крапку над «і», але врятував приїзд подруги Алли Бегічевої з Москви. 1936 року виступала у Большому театрі, в Кремлі, на дачі Сталіна — весь Союз слухав пісні Петрусенко. Вождь не пропустив жодного її виступу. Її запросили до Большого, але з України виїздити співачка не збиралася. 1939 р. Оксана Петрусенко здійснила тур Західною Україною: Тернопіль, Львів, відвідала Соломію Крушельницьку.
І знову велике захоплення — Павло Тичина. Коли вони почали співати вдвох, його дружина, Лідія Петрівна, все зрозуміла — і від ревнощів почала брати уроки співу... Тут з’явився Андрій Чеканюк: успішний партійний працівник, мав дружину, двох дітей, але...
Проти ночі з 15 на 16 липня 1940 р. не стало 40-літньої Оксани Петрусенко — еталона національної вокальної школи, яку любили, обожнювали, якій заздрили. Вона померла на восьмий день після народження сина Олександра. Померла (офіційно) від тромбоемболії легень, але існує версія, що то була отрута чи то з руки колеги-добродійки, чи то чиєїсь ревнивої дружини... Синів узяли подруги Оксани. Старший Володимир помер 16-річним від туберкульозу, молодший Олександр хворів на туберкульоз кісток, усе життя носив корсет. Жінка, яка стала йому матір’ю, зверталася по допомогу до рідного батька Олександра, але той її вигнав. Вона мусила навіть жебракувати, щоб прогодувати дитину. Попри все Олександр став науковцем, захистив дисертацію, помер 1999 року.
Могила Оксани Петрусенко — на Байковому кладовищі. Надгробок встановлений у 1949 році власним коштом П. Тичини (лабрадорит, мармур; скульптори Макар Вронський і Олексій Олійник, архітектор М. Іванченко). Павло Тичина написав:
«Їй од природи стільки було дано,
Як велетень вона росла й росла.
Ой рано, рано, дуже рано,
Оксана, ти від нас пішла...
Й народ, яким жила ти —
вічна сила —
Носитиме твій образ на руках!
Що смерть? Сьогодні
хай скосила, —
Але не скосить у віках!»
