На міському гербі Дрогобича, що на Львівщині, зображені дев’ять топок солі. Це — мати міста, кажуть городяни. І недарма: тут уже понад вісімсот років працює єдиний в Україні, та, мабуть, і в усій Європі, солевиварювальний завод. На пам’ятній дошці на вході до підприємства зазначено, що солеварне виробництво тут розпочалося у XІІІ столітті. Але історики називають ще більш ранній час — X—XІ століття.

 

Директор ДП «Солевиварювальний Дрогобицький завод» Дмитро Ковальов.

 

Головний технолог підприємства та за сумісництвом — екскурсовод Оксана Бунда.

 

Серце заводу — гарячий цех випарювання.

 

Звідси почалася історія Дрогобича.

 

Змінювалися працівники та обладнання, а технологія видобутку «білого золота» залишилася традиційною. Якщо подивитися на корпуси заводу згори, напівзруйновані будівлі, занедбана територія створюють враження, що символічна для міста галузь — на межі вимирання. Однак це — діюче підприємство, яке ще й до всього приносить хоч і невеликий, та все ж прибуток.


На пам’ятній дошці зазначено, що солеварне виробництво на цьому місці розпочалось у XІІІ столітті.


— Щодня ми випарюємо п’ятдесят кубів розсолу, з якого отримуємо майже п’ятсот кілограмів солі, — каже директор ДП «Солевиварювальний Дрогобицький завод» Дмитро Ковальов. — Як свідчать геологічні дані, щоб не нашкодити природі, більше розсолу, ніж нині, брати не потрібно. У такому разі завод пропрацює ще 1000 літ. Для порівняння: у 80-х роках минулого століття щодня вироблялося понад 20 тонн солі, що спустошило запаси.

Тому в збільшенні виробництва є велике «але». Коли я заступив на цю посаду, ознайомився з процесом, трохи змінив плани щодо перспектив, — продовжує співрозмовник (до речі, Дмитро Миколайович виграв посаду за підсумками конкурсу серед представників солевидобувних підприємств Мінагрополітики України). — Знадобиться більш як мільйон доларів, щоб зробити завод туристичною цікавинкою: облаштувати історичний парк, музей.

Тобто відновити те старе автентичне обладнання, яке є. Залишити всю технологію і суть такою, якою вона була. Виробництво та туризм — десь п’ятдесят на п’ятдесят — зможуть зберегти цей завод для наших нащадків.
У стародавній церкві на одному з фрагментів розпису зображена піч, де виварювали сіль у XІІІ столітті. Зробити таку — одна з моїх мрій. Кожен день улітку до нас заходять сорок-п’ятдесят туристів. Бачу перспективу в приватизації, але треба знайти інвесторів, які б погодилися вкласти гроші.


Про облаштування історичного заповідника з двома старовинними дерев’яними церквами, що височіють навколо, та самим заводом говорять і в міській раді Дрогобича. Ініціативна група хоче прийняти солеварню до комунальної власності, зробити туристичною цікавинкою. Спілкувалися з директором у його кабінеті, і кілька разів розмову переривали телефонні дзвінки. Питання одне: про постачання дрогобицької солі. Попит є, і чималий. Переконався в цьому сам, обійшовши кілька магазинів, щоб знайти фірмову упаковку «Дрогобицька сіль».


Головний технолог підприємства та за сумісництвом — екскурсовод Оксана Бунда запрошує подивитися, як народжується «біле золото».


— Це — наша головна артерія, джерелом сировини є шурф № 1, введений в експлуатацію ще в 1473 році. Його глибина 48 метрів, — веде розповідь пані Оксана. — Раніше, у 1966-му, встановили верстат-качалку, аналог таких, які використовують у нафтовій галузі, але згодом перейшли на звичайний насос. Дебіт шурфу становить 55 кубометрів на добу, середня мінералізація розсолу — 300 грамів на літр. Під нами тече підземна річка, яка омиває поклади галіту (кам’яної солі). Завдяки інфільтрації прісних вод вони розчиняються, і утворюється солоний розчин (ропа). Далі заповнюють дерев’яні басейни, де розсіл відстоюється, і вже після цього надходить у серце нашого заводу — гарячий цех випарювання.


Сонячні промені, проникаючи крізь щілини в даху та стінах, виривають із мороку частини інтер’єру, створюючи картину з якогось давно минулого, загубленого часу. На двох печах стоять великі черені (металеві ванни), кожен на 3000 літрів. Ропа нагрівається до 110 градусів, а температура в топці череня доходить до 1000—1100 С0. При цьому з розсолу випаровується волога і виділяються кристали білої, як сніг, речовини. Це і є славнозвісна сіль, про яку складали легенди.


Все навколо затягнуто солоним маревом. «У нас тут соляне SPA, — кажуть солевари, — та ще й платять за процедури».


Така сіль є чистішою та кориснішою, ніж кам’яна. Адже під час кип’ятіння з розсолу випаровується весь шкідливий бром.


Зранку, після нічної зміни, приїжджає віз із запряженим конем і забирає заповнені вологою сіллю мішки. Далі їх повезуть до цеху, де на центрифугах остаточно висушать, додадуть йод і розфасують у 750-грамові пакети.
Усе, процес підійшов до завершення.


Місто Дрогобич має свої «зірочки», але це — інша історія.

Київ—Дрогобич.


Фото автора.