Гляньмо на наше українське мовне законодавство, зокрема на ст. 10 Конституції України, а також на запропоновані три нові проекти, що стосуються функціонування державної мови в Україні.

 


Стаття 10 Конституції України:


«Державною мовою в Україні є українська мова.


Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.


В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України.


Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування.


Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом».


У світі існує від 3 до 6—7 тисяч мов (залежно від методики підрахунку), носії яких можуть приїхати в Україну на тимчасове чи постійне перебування. То що, ми можемо заборонити їм спілкуватися на нашій території їхньою рідною мовою? Виходить, що можемо, оскільки це питання чинним законодавством не регламентується, а явної заборони на обмеження вживання інших мов немає!


Отже, який вихід із цієї ситуації?


Вихід напрошується сам собою. Якщо ми маємо в законодавстві поняття «державна мова», яка є в чітко перелічених сферах життя суспільства обов’язковою, то ми апріорі повинні прийняти й протилежне поняття, яке не повинно взагалі жодним чином регламентуватися. Таким протилежним поняттям до «державна мова» є «рідна мова». Саме це поняття і потрібно ввести в поле мовного законодавства України (це мають бути і Конституція, і закони України).


Як визначають поняття рідної мови? По-перше, рідна — це мова спілкування у сім’ї. До речі, таких рідних мов може бути й кілька, наприклад, якщо батько й мати спілкуються різними мовами (частково така ситуація є і в Україні). Рідною мовою може бути й суржик, який належить до «засміченої» української (на жаль, і таку ситуацію маємо в Україні зараз). По-друге, якщо сім’ї немає (наприклад, дитина виховується в сиротинці), то рідною може стати та мова, яку дитина опанувала першою (в Україні в частині регіонів цією першою мовою сиріт стає, на жаль, не українська).


З рідною не можна плутати етнічну, тобто мову, яка властива кожній нації за означенням. Наприклад, для українців — не залежно від того, де вони народилися і яку мову вивчали першою — етнічною завжди буде українська. Так само, як для китайців будь-де (навіть у Ріо-де-Жанейро) — китайська, а для японців, навіть на Марсі — японська. Хоча деякі суперпатріоти за цим і шкодують, але етнічна мова генетично не передається (молоко матері тут не допомагає). 


На противагу рідній, державна — це мова, якою спілкуються в інститутах державної влади, в ЗМІ, в закладах культури, освіти тощо. У державах, де є титульна нація, державну мову визначає титульна нація. Як правило, нею стає етнічна мова нації (наприклад, як у Франції, Німеччині, Італії, Португалії, Іспанії, Китаї, Кореї, Японії). А якщо держава не має титульної нації, її державну мову визначають шляхом консенсусу (наприклад, свого часу в США такою мовою — з мінімальною перевагою в кілька голосів членів парламенту — було визначено англійську).


Різниця між рідною мовою та державною полягає у сферах їх використання (ці сфери відзначено вище). Завдання держави — регулювати на осі «рідна мова — державна мова» співвідношення цих мов щодо обсягу їх використання в суспільстві. Так, у житті суспільства можуть бути періоди, коли держава більше надає пріоритет державній мові (наприклад, коли йде активне становлення, будівництво держави), і коли держава віддає пріоритет мовам національних меншин, тобто міноритарним (наприклад, коли вона перебуває на стадії сталого демократичного розвитку).


Право спілкуватися рідною мовою повинно бути прийняте як недоторканне право кожного громадянина, зафіксоване в Конституції. Воно не може бути нічим обмежене, крім сфери використання державної мови.


В Україні, за даними Центру Розумкова (отримано із ЗМІ), приблизно для 60% населення українська мова є рідною; для 20% — рідними є одночасно дві мови: українська та російська; для 15% — рідною є російська; ще для 5% — рідними є інші мови. Отже, як бачимо, в сумі українська є рідною приблизно для 80% населення. Тому боятися введення в законодавче поле поняття «рідна мова» нам абсолютно немає підстав. Проте це дасть змогу остаточно вирішити мовне питання: в ньому ми станемо раз і назавжди абсолютно демократичною державою. При цьому ми повністю збережемо статус української як державної.
Окремо скажу про міноритарні мови.


На території України міноритарними — тобто такими, що через загрозу зникнення потребують державної підтримки, — повинні бути визнані лише чотири мови: кримськотатарська, караїмська, гагаузька й ромська (мова циган). Серед цих чотирьох мов три є регіональними (кримськотатарська, караїмська й гагаузька), бо вони сконцентровані лише на певній території (в одному регіоні), а одна мова — ромська — регіональною не є, бо розповсюджена на території усієї нашої держави. Що ж стосується Хартії регіональних мов, яку свого часу ратифікувала Україна, то в ній лінгвістичні терміни просто перекрутили догори дригом, щоб зробити все так, як було потрібно «старшому братові» для інсинуацій про необхідність захисту в Україні «русскоязычного населения». Результат цих інсинуацій бачимо зараз у Криму та в Донецькій і Луганській областях.


Крім указаних чотирьох міноритарних, наші громадяни користуються також мовами сусідніх з Україною держав (молдавська, румунська, угорська, словацька, польська, російська, білоруська). Існуванню цих мов в Україні ніщо не загрожує, оскільки вони в сусідніх країнах мають статус державних. Вивищення серед цих мов однієї — російської — є антидемократичним. Хоча історична тяглість використання цієї мови, звісно, існує, що досягалося заходами на зразок емських указів та валуєвських циркулярів. Але це не може бути аргументом для її вивищення.


З урахуванням сказаного, вважаю, що в Україні має бути не один, а три закони про мови, а саме: закон про рідну мову, закон про міноритарні мови й закон про державну мову. Зараз же нам автори проектів пропонують лише закон про державну мову, хоча за фактом у деяких з них регламентується вживання як рідної, так і міноритарних мов (задля справедливості зазначу: в проекті №5670 поняття «рідна мова» один раз зустрічається, адже обійтись без нього неможливо!). Альтернативою до трьох законів може бути лише комплексний Мовний кодекс чи Кодекс про мови в Україні.


Ознайомившись із проектами трьох законів, дозволю собі відзначити, що проект №5670, мабуть, є найбільш досконалим (наявність у ньому численних чітко регламентованих санкцій за порушення закону — його явна перевага). Я б доповнив цей проект лише трьома пропозиціями.


По-перше, маю на увазі те, що ми живемо в час глобалізації, а тому, відповідно, на майбутнє ми повинні передбачати дублювання назв (установ, організацій і підприємств, вулиць наших населених пунктів, загалом — усіх адміністративних і географічних об’єктів), виконаних державною мовою, будь-якими іншими мовами. Для цього видається доцільним запровадити елементарно просте правило: будь-які назви державною мовою (крім назв, що є торговими марками) можна дублювати іншими мовами, але висотою не більшою за 1/7 від висоти напису державною мовою (таку норму запроваджено, наприклад, у країнах Прибалтики). Це в наших сусідів чудова, демократична норма! Не цураймося робити такі запозичення. Ця норма вирішить усі мовні проблеми в Україні раз і назавжди, а туристам, крім того, дасть змогу відчувати себе в нас майже, як удома (якщо ми будемо всі ці назви повсюдно дублювати хоча б англійською).


По-друге, те, що стосується мов навчання і мов вивчення в школах для національних меншин. Думаю, тут варто прийняти соломонове рішення: у державних школах для національних меншин навчання повинно вестись державною мовою, а рідна мова національної меншини повинна вивчатися як обов’язкова; у комунальних і приватних школах мовою навчання може бути рідна, а обов’язковою для вивчення має бути державна.


По-третє, що стосується рівнів знання мови, то воно повинно базуватися на словнику-мінімумі української мови. Тобто, в проекті варто вказати, кому потрібно знати 1 тисячу слів, кому — 3, а кому — й 5 чи 8. До речі, такий порівневий словник, укладений на комп’ютері з шести частотних словників української мови (мовники знають, що це таке), мною було опубліковано в 2004 р. (цей словник наявний у Національній бібліотеці України ім. В. І. Вернадського).


На завершення знову поставлю питання, з якого почав: як нам ввести в чинне мовне законодавство поняття «рідна мова»? Не ввівши таке поняття, ми порушуємо базові філософські закони, через що завжди будемо наштовхуватися на викликані цим порушенням суспільні суперечності. Тому звертаюся з пропозицією щодо вирішення цього питання (хоча б частково) особисто до одного з чільних розробників проекту №5670 Володимира Василенка: пане Володимире, запропонуйте народним депутатам ввести в законодавче поле поняття «рідна мова»! Часу для цього ще достатньо.


Зиновій Партико, доктор філологічних наук, професор, Національний університет «Львівська політехніка».


Колаж Олексія КУСТОВСЬКОГО.