Питання про престижність шахтарської праці не стоїть сьогодні на порядку денному. Чому?
Спільний проект «Голосу України» і Луганської обласної військово-цивільної адміністрації
Розмова на цю тему викликає у шахтарів бурхливу реакцію. Про наболіле вони говорять, не стримуючи емоцій, і кожен з монологів зводиться до того, що престиж шахтарської праці закінчився тоді, коли Україна почала купувати вугілля в ПАР, Австралії та в інших країнах. Українське вугілля, за їхніми переконаннями, країні не потрібне, отже, не потрібен і український шахтар.
Лисичанське вугілля дешевше і якісніше за закордонне.
«Лампова» — приміщення, де шахтарям видають світильники та саморятувальні апарати.
Ті, хто вірить у престижність шахтарської праці.
Перед спуском в шахту обов’язково треба отримати персональний жетон і після виїзду на поверхню здати його.
— За нормального ділового підходу до проблем вугільної галузі ми можемо самі забезпечити свою країну «чорним золотом», — вважають гірники «Лисичанськвугілля». — І довгополуменевим вугіллям, і коксівним, і газовим. Воно у нас є. А от продуманої, зваженої політики з розвитку вугільної галузі немає. І немає давно.
Як один із аргументів такого ставлення гірники наводять той факт, що вже 25 років вугільній галузі приділяється другорядна увага. За цей час гірське обладнання не мінялося й зносилося настільки, що латати його вже немає сенсу. Ресурс одного вугільного комбайна, наприклад, становить навантаження в 500 тис. тонн, а він уже відпрацював мільйон тонн. Але це так зване маршове обладнання, а стаціонарне — піднімальні установки, конвеєрні лінії, компресорні — працюють ще довше. Скажімо, термін експлуатації конвеєрної лінії — 10 років, а вона вже працює 20. Завдяки шахтним умільцям і з огляду на безвихідь їх життя продовжують і продовжують.
Але нескінченно, зрозуміло, цей процес тривати не може.
Володимир Іванишин, шахтарський стаж якого становить не один десяток років, вважає, що для технічного переоснащення ПАТ «Лисичанськвугілля» потрібно до 7 млрд. грн., які об’єднання зможе «відбити» за п’ять років.
За цей час країна отримає мільйони тонн якісного вугілля і, головне, не такого дорогого, як, скажімо, австралійський чи з ПАР. Крім того, технічне переоснащення галузі дасть можливість вугільним підприємствам вийти на рівень самооплатності й не сидіти на шиї у держави. Тоді розмова про престижність шахтарської праці, про династії, якими раніше пишалася галузь, буде актуальна.
Розмова на цю тему виникла не випадково. За останні п’ять-сім років чисельність колективу «Лисичанськвугілля» зменшилася на дві тисячі осіб. Головною причиною називають скорочення обсягів промислового виробництва. Але визнають: якби сьогодні в Лисичанську провели широку рекламну кампанію з набору гірників і пообіцяли їм високу стабільну зарплату з різними привілеями, черга у відділ кадрів усе одно не вишикувалася б. Притому, що роботи в Лисичанську немає, тут зупинилися всі великі підприємства, починаючи з гіганта нафтопереробки ЛиНОСу й закінчуючи склозаводом «Пролетар». І річ не в тому, що в регіоні не вистачає чоловіків, а в тому, що ці чоловіки перестали вірити в професію шахтаря. Це сталося давно, два десятиліття тому, і призвело до того, що нове покоління шахтарів не підготовлено.
Сьогодні шахті потрібні переважно кадри, які мають певний досвід роботи на вугільному виробництві. Скажімо, щоб стати гірником очисного вибою або прохідником, потрібно спочатку попрацювати щонайменше два роки підземним робітником. Навіть у навчальні комбінати на ці спеціальності приймають лише тих робітників, які мають підземний стаж. А серед молоді таких мало.
Шахтарська праця нелегка, до того ж, якщо добувати вугілля не сучасним комбайном, а відбійним молотком, як це робили наші прадіди, про привабливість такої праці взагалі говорити не варто. Навіть людині, яка все життя пропрацювала на механізованому вугільному комплексі, «індивідуалка» дається дуже важко. Крім сили й уміння, потрібно знати, наприклад, паспорт кріплення покрівлі, викладення бутових смуг тощо. Це ті знання, які нинішньому старшому поколінню передавали їхні батьки. А сучасний шахтар знає вугільний комплекс, комбайн. Але того, як проводити індивідуальне кріплення покрівлі, не знає. До цього додамо ще той факт, що у гірників, які працюють на відбійних молотках, невелика продуктивність праці й не така вже велика зарплата — у середньому майже 8 тис. грн.
Якщо про кадри говорити конкретно, то на шахті ім. Капустіна, де у квітні буде введено нову лаву з індивідуальним видобутком вугілля (тобто без комбайна), дефіцит забійників становить 70 осіб. На шахті
ім. Мельника бракує 45 ГРОВів, хоча там працює механізована лава, отже, вища й продуктивність праці, а в окремих випадках і зарплата. Водночас у навчальному комбінаті проходять підготовку лише 32 особи. Понад те, щоб пройти навчання людині з вулиці, їй треба заплатити за тримісячне навчання до трьох тисяч гривень.
Виникає майже абсурдна ситуація. Охочі працювати на шахті на будь-якій посаді для одержання стажу, який дає змогу згодом спуститися у вибій, є, але у них немає грошей на навчання. Підприємство своєю чергою не може, скажімо, послати слюсаря зі стажем вчитися на забійника, тому що йому потрібні слюсарі. Хто тоді займатиметься ремонтом обладнання? До того ж слюсарів сьогодні теж бракує. Навчати всіх безплатно? Можна, але лише тоді, коли на підприємстві буде стабільний прибуток. Гірничо-промисловий ліцей теж кадрової проблеми не розв’язує. Сьогодні, наприклад, там навчають 143 учнів, а в лютому випустили групу електрослюсарів — лише 9 осіб. До речі, набору в ліцей теж немає. Приходить молодь — і йде, побачивши умови праці й постійну заборгованість з зарплати.
Нагадування про Закон України «Про підвищення престижності шахтарської праці», ухвалений дев’ять років тому, викликає у шахтарів злу іронію. Адже, крім престижності, цей закон гарантує працівникам вугільної галузі надання додаткових гарантій з виплати, підвищення заробітної плати й розв’язання їх соціально-побутових проблем. А що на ділі? Ситуація не покращилася, а навпаки, увійшла в піке.
Як голова профкому ПАВП «Лисичанськвугілля» Володимир Іванишин звертає увагу ще на один важливий аспект проблеми. Він вважає, що нинішнє керівництво держави намагається у різний спосіб врізати повноваження профспілок. Як приклад він наводить постанову Кабміну № 461 з перегляду списку №1-2 професій і посад вугільної галузі, які дають право на пільгове пенсійне забезпечення. Отож із цього списку випала вся середня ланка — маркшейдер, механік, начальник ділянки, енергетик, геолог. Одне слово, починаючи від помічника начальника ділянки й закінчуючи заступником директора шахти — в усіх відібрали право на пільговий вихід на пенсію. Причому це розпорядження Кабмін затвердив без погодження з профспілками і воно значно обмежує права трудящих.
— От вам і престижність шахтарської праці, — каже профспілковий лідер. — Прийшов, скажімо, юнак працювати на шахту після навчання. Попрацював кілька років і показав своє вміння керівника, організатора. Пропонуємо йому посаду начальника ділянки. А він каже: та ідіть ви! Я працюю гірським майстром і маю пільги, а піду в начальники ділянки — пільги на пенсійне забезпечення ви в мене заберете. Ось так! Ми, профспілка працівників вугільної галузі, опротестовуємо це розпорядження. Створено спеціальну комісію Мінсоцполітики й профспілок щодо його перегляду. Чим усе закінчиться, не беруся сказати.
Упевненість є тільки в тому, що ситуацію треба кардинально змінювати.
Луганська область.
Фото Андрія НЕСТЕРЕНКА.
