Його автомобіль був на Майдані під час Революції Гідності, ним він привіз звідти до Краматорська хлопчину з Небесної Сотні, аби поховати в рідній землі. Цим самим авто чоловік не раз їздив у Донецьку область вже з Верхньодніпровська, відвозячи українським бійцям гуманітарні передачі від патріотів Дніпропетровщини. Отож можна сміливо сказати, що ця машина, яка своїми фарами-очима бачила все, — теж волонтер. Тому господар дуже береже свій старенький «Мерседес», вважаючи його своєрідним оберегом.
Отець Ігор в колі родини на новорічні свята.
Власником автомобіля є отець Ігор Опацький з Верхньодніпровська Дніпропетровської області. На Міжнародний день волонтера саме його, єдиного з-поміж священиків області, відзначила обласна влада, вручивши спеціальну грамоту і виказавши свою велику шану і повагу.
Хто ж він такий і які життєві дороги привели його в наші краї? З його мови одразу чутно, що він — не тутешній, а, певно, із західних областей. З’ясувалось, так і є: отець Ігор народився і виріс на Тернопіллі в родині тракториста і бухгалтера. Дитиною мріяв стати військовим, займався фотографією, рукопашним боєм, мав розряд з легкої атлетики, навчався у музичній школі, а після 9-го класу вступив до Київського суворовського училища.
Але, мабуть, так повинно було статися, що Ігор, навчаючись у 10-му класі, почув від однокласника, що той вирішив стати священиком. Коли розповів про те вдома, то бабця сказала: «Так ти теж міг би бути гарним священиком!», а ще через день привела додому місцевого батюшку. Отож усі ці обставини вкупі й привели до того, що одним із тих, хто із Збараша вступив навчатися на священика, був саме Ігор Опацький. Спочатку у Чорткові він вивчився на дяка-регента, де, мов губка, вбирав у себе віру в Бога, а згодом отримував знання в Івано-Франківську. Як він сам каже: «Вступав до семінарії, навчався в інституті, а закінчив академію». Це був час змін, отож за шість років відбулось реформування духовного закладу. З його стін вийшов з дипломом богослова-теолога.
Дивна річ: по закінченні вишу Ігор не хотів бути священиком, бо мав деякі сумніви й розумів, що не готовий ним бути. Тому оформляв документи для роботи за кордоном. Але зателефонували добрі люди, і він поїхав у Донецьк до свого хорошого товариша допомагати як клірик, бо в того на той час було шість чи сім парафій. Поїхав допомогти, та так там і лишився. Через півтора роки в Донецьк перевіз і власну родину.
Ті роки життя і Божої служби на Донеччині промайнули швидко. Родина Опацьких, створена ще в Івано-Франківську, звідки родом дружина Наталія, потроху розросталася: спочатку в ній з’явилась донька Ірина-Марія, а потім синок Василь. Згодом народилось ще двоє хлопчиків — Володимир та Даміан. Життя їхнє вже облаштувалося, увійшло у звичні рамки, аж тут — війна. Тому чоловік відправив сім’ю на батьківщину, а сам залишався на сході, де місцеві знали, що його п’ятеро парафіян воюють за Україну. Він уже там потроху займався волонтерством, але знав, що його здати є кому. Святого отця попередили, що за ним скоро мають прийти, то якось увечері він виїхав із Зугреса до Широкиного, і за ним закрився Іловайський котел.
В отця Ігоря була надія, що все скоро закінчиться, тому й почекав у Широкиному пару тижнів. Та згодом вирішив повернутися додому, в Збараш. Саме там він дізнається, що на Дніпропетровщині є порожня парафія греко-католицької церкви, то й вирішив сюди приїхати.
— Одразу думав, що побуду тут, а потім, можливо, й повернуся в Донецьк, — пригадує отець Ігор. — Але на все воля Божа. Так я і залишився тут, серед цих людей. Якось один знайомий сказав мені: «Отче, я далекий від Бога, але й тут треба комусь воювати». Ті слова на мене справили враження.
І він почав тут воювати. Спочатку відвойовував у міської влади місце на Дніпрі, де б можна було святити воду. Бо йому і священику УПЦ Київського патріархату сказали: «Отам, за смітником, зробіть собі ополонку і святіть!» Але отець Ігор написав листа вище про московську церкву та сепаратистський рух у
Верхньодніпровську, і дозвіл святити воду саме на Дніпрі було швидко
отримано. А нинішнього року міська влада вже сама запросила місцевих українських священиків вийти на Водо-
хреще.
Кілька років тому в місті збирали паски і передавали бійцям в АТО, тому отець Ігор підійшов до свого хорошого друга, голови районної ради, бійця та інваліда АТО Артема Кравченка з пропозицією відвезти паски самим на схід, щоб там, на місці, їх посвятити і благословити бійців. Ці слова були сприйняті із захватом, і волонтери з Верхньодніпровська поїхали на самий «передок». Там захисників благословили і вручили їм посвячені паски.
— Коли ми вже від’їжджали, то хлопці нас прикривали, — розповідає Ігор Опацький. — А як виїхали у більш-менш безпечну зону і попрощалися, то за якийсь час хлопці зателефонували і сказали нам, що їхній блокпост розбомбило, поки вони були з нами. То так Христос Їх порятував.
Потім ще були поїздки на схід з волонтерською місією. Для цього збирали по школах продукти для наших вояків, і діти завжди відгукувалися на заклик допомогти. Деякі з батьків потім зізнавалися отцю Ігорю, що самі не здали б і копійки, але коли до них приходили власні діти й просили допомогти, то не дати їм вони не могли. Дехто з тих дорослих тоді зрозумів, що той воїн його дитину захищає від загарбника, тож усі разом маємо щось робити, працювати в цьому напрямку, їздити на схід.
Тому отець Ігор возив мощі святого Миколая в Авдіївку. Там ними він благословляв українських бійців, щоб у них було все добре.
— Навіть коли в мене не було можливості самому поїхати, то від себе обов’язково передавав хлопцям передачу, — розповідає верхньо-дніпровський священик. — Нині поки що не їздимо, бо треба людей трохи поберегти. Думаю, що на перед Великоднем зробимо великий збір і поїдемо на схід за день до свята, щоб усе посвятити.
Але свою волонтерську місію Ігор Опацький продовжує і в Верхньодніпровську. Його товариш Геннадій Феденко, котрий нещодавно очолив будинок-інтернат №2, запропонував прийти до знедолених дітей із словом Божим, і отець Ігор радо відгукнувся. Ще під час першої зустрічі він побачив, як ці діти тягнуться до Бога, до добра, яке несе їм доросла людина, сповнена батьківської любові. А ще священик відмітив для себе, що з-поміж уже зовсім дорослих вихованців є ті, які не вміють навіть писати, і їх нерідко ображають місцеві педагоги, котрі, здавалося б, повинні всіляко підтримувати. Тому рішення запросити сюди із Західної України двох риторів, котрі дали б урок тим педагогам з поведінки з такими дітьми, прийшло практично
одразу.
— Треба, щоб вони боялися ображати калік, бо цей гріх дуже важко спокутувати, — пояснює Ігор Опацький. — Тому разом з дружиною будемо робити для цих дітей все, що зможемо.
І це — не просто слова. Адже батюшка Ігор разом із матушкою Наталією вже не раз допомагали діткам, тимчасово вилученим із сім’ї, продуктовими наборами, одягом, взуттям, памперсами. А ще отець Ігор хоче провести спільний флешмоб для молоді Верхньодніпровська та дітей з інтернату, що носитиме назву «Подяка нашим батькам». І хоч нині, як вважає чоловік, не все виходить, але то є перші кроки духовності на верхньодніпровській землі.
Років чотири тому Ігор Опацький дивився на нашу молодь, і серце йому краялося. Думав: «Не дай Бог, прийде війна в Україну, чи буде кому її боронити?» Скоро він отримав відповідь — Майдан, на який вийшли студенти. Коли почалась війна на сході, він побачив, хто там гине і які саме хлопці туди рвуться, як вони там стоять, і зрозумів, що його побоювання були марними. Слід тільки розбудити той український дух, що є всередині кожного — і нас не здолати.
Тож отець Ігор і будить цей дух, разом з іншими патріотами і волонтерами підтримує його в наших бійців. Усе це бачать і знають його троє синів, котрі зростають в любові до Бога і рідної землі. А це вже, погодьмося, немало.
Олена ЧЕРНЯВСЬКА.
Фото надано Ігорем ОПАЦЬКИМ.
Дніпропетровська область.
