— Коли наприкінці 2013 року розпочалися криваві події на Майдані у Києві, я багато чого не розумів. Мабуть, тому, що не зажила ще рана від розчарувань «помаранчевою» владою. Але коли почали убивати людей тільки за те, що вони хочуть до Європи, мені це дуже боліло. Як на біду, в Донбасі на той час не було нікого, хто б організував поїздку до столиці. Всі чекали, що буде далі. Та й місцева влада, поставлена Януковичем, чинила справжній терор проти вільнодумців, — такими словами розпочав переповідати своє життя останніх років мешканець Донецької області Сергій, псевдо «Донецький» (прізвища не вказуємо з міркувань безпеки. — Авт).
— Коли в Україні тільки відроджувалась армія, тут сепаратисти вже готувалися до війни. Багато місцевих людей, позбавлених об’єктивної інформації, боячись, що Донбас захоплять «западенські фашисти», приєднувались до них. Я відразу сказав, що не підтримуватиму нічого проросійського.
Але одна справа — політика, інша — реальне життя. Тож одного разу, коли почув, що в Росії для вихідців із Донеччини і Луганщини створені сприятливі умови для роботи і проживання, вирішив поїхати, щоб переконатись у правдивості інформації. А раптом справді все так класно?
...Місто Новокузнецьк Кемеровської області зустріло мене непривітно. Поліція відразу ж оштрафувала за неправильний перехід через дорогу. Це їхня версія. А справжня причина банальна — велика сумка на плечі й українська прописка.
...Працював вантажником у магазині. За два тижні мав отримати 15 тисяч російських рублів (сім тисяч гривень). Коли підійшов до директора, щоб отримати зарплатню, він послав мене у відомому напрямку, обізвав фашистом і пригрозив розправою. Довелося телефонувати другу до Москви, щоб допоміг із білетом додому. Зі мною поверталися ще три земляки, які пропрацювали багато місяців і також були обмануті москалями. Прибувши в рідне місто, радів, що бачу знайомих, друзів, радів, що повернувся в Україну. І зненавидів російських агресорів. Тоді лише зрозумів, що маю бути поряд із тими, хто проливає кров за Україну.
Сергій народився у 1987 році у місті Селидове Донецької області. Батько працював водієм, мати продавцем у магазині. Закінчивши середню школу, пішов працювати на шахту. У 2012 році одружився і переїхав у сусіднє місто Новогродівку. Після невдалої поїздки до Росії, намагався вступити до лав батальйонів «Донбас» та «Азов». Але отримав відмову. Проте у червні 2015 року потрапив у 9-й окремий мотопіхотний батальйон 59-ї бригади. Два місяці навчання — і виїзд на передову у містечко Попасну. Починав водієм ПЗРК (переносний зенітно-ракетний комплекс, який використовується для знищення літаків і гелікоптерів). Утім, загрози з повітря не виникало, тому став піхотинцем-автоматником.
— Після бійні під Дебальцевим у мене було величезне, шалене, дике бажання воювати і нищити сепаратистсько-російських загарбників. Мотивація била через край. Хочу відразу відкинути теревені, що я пішов воювати через гроші. Неправда! Я, працюючи дома таксистом, заробляв значно більше. У мене була інша мета: щоб Донбас знову став українським.
...А через місяць мене поранило.
— Як це сталося?
— Ми з командиром і ще з одним побратимом вилізли на пагорб, щоб погрітись від осіннього сонця і відпочити. Якби ж то знаття, що неподалік від нас заховався ворожий снайпер, котрий вистрілив. І цілився в мене. Та, мабуть, Бог оберігав мене. Куля пройшла лівіше шиї, але, зламавши ключицю, застрягла в кістці. Зробили операцію. Дали час на реабілітацію.
А потім знову війна.
— Як ставились до тебе командири, побратими, знаючи, що ти місцевий, з Донбасу? Довіряли?
— Усе було чудово. Хлопці підтримували, офіцери підбадьорювали. Особливо мені подобався наш комбат. Справедливий чоловік. Любив, щоб накази виконували чітко, щоб допомагали одне одному.
— Можеш згадати якісь особливі епізоди своєї участі у війні?
— Багато було всього. І не все хочеться згадувати. Війна, кров... Була, на жаль, несправедливість, були зловживання. Тим більше, що я поки що не досягнув мети. Адже я йшов у зону бойових дій, щоб визволити Донбас від російських загарбників. Результату поки що не досягнуто.
— Як тебе зустріли мешканці міста, знаючи, що ти воюєш в лавах української армії?
— На жаль, у нас багато так званих диванних сепаратистів, одурманених російською пропагандою. Про якийсь особливий патріотизм не йдеться. Тому люди ставились і ставляться до мене по-різному. На зло всім місцевим сепаратистам я кожного ранку вивішував на балконі синьо-жовтий стяг і включав Гімн України. Люди проходили, здивовано оглядались, хтось задоволено посміхався. А хтось нервував від злості. А мене це веселило. Думав, ось вам служаки московські, отримуйте порцію українізації.
— Чим надалі думаєш займатись?
— Поки що перебуваю на обліку в центрі зайнятості. Займаюсь громадською роботою. Разом із небайдужими новогродівцями створили організацію, яка займається контролем місцевої влади. Роботи — непочатий край. Грошей від держави у місцевий бюджет поступає багато. Проте не всі вони використовуються за призначенням. Ось ми й відслідковуємо цей процес. Нещодавно ми відвідали Тернопіль. Набиралися досвіду.
— І як вас зустріло «файне» місто?
— Файно (сміється). Чудові люди, красиві архітектурні пам’ятки. Враження незабутні.
— А бажання знову підписати контракт на службу в Збройних Силах України не виникало?
— Виникало, та через проблеми з ключицею, не можу пройти медкомісію. Але як тільки буде змога, знову піду на визвольну боротьбу. Адже вважаю, без пафосу, що Донбас був, є і буде українським. Не російським, не європейським, а нашим, українським.
Михайло УХМАН.
Фото автора.
