«Якби не було тієї держави, не було б і цієї...»

24 березня 2017 473

До 100-річчя Української революції

Музей Української революції 1917—1921 років міститься в одній кімнаті на другому поверсі столичного Будинку вчителя. Тобто майже на тім самім місці й майже на такій самій площі, як і Українська Центральна Рада в перші дні свого існування. З завідувачем цього музею кандидатом історичних наук Олександром Кучеруком (на знімку) ми розмовляли на сходах — бо пан директор окремого кабінету не має, а в самому музеї в цей час проводили екскурсію, отож, було тісно.

— Олександре Сергійовичу, з чого починалася історія цього музею?

— Свого часу я довго працював у Фундації ім. О. Ольжича, де був завідувачем бібліотеки. Ми збирали свій архів Української революції й поступово використовували його для різних виставок. З часом цих речей та документів ставало дедалі більше. І згодом, уже перебуваючи під керівництвом академіка Ігоря Юхновського і працюючи разом в Інституті національної пам’яті, ми вирішили, що потрібно зробити генеральну виставку з усіх матеріалів, які стосувалися Української революції. І зовсім скоро влаштували виставку в музеї. М. Грушевського. Вона показала, що матеріалу вистачає навіть на окрему експозицію. Ми вирішили зробити масштабний проект, який і було реалізовано в межах інституту. Він спочатку мав назву «Музей Української Народної Республіки», а потім вже «Музей Української революції». Відкриття було 22 січня 2009 року, на 90-ліття Акту Злуки ЗУНР і УНР. І тут зійшлися воєдино можливості та бажання. Ігореві Юхновському вдалося залучити потрібні нам структури, були виділені кошти й отримано дозвіл на те, щоб розмістити цей музей у Будинку вчителя, тобто в будинку Центральної Ради. Досі пам’ятаю вислів одного з наших перших відвідувачів: «Саме тут закопаний пуп української державності!» Що ж, так воно й є. А от ще одна деталь: після того, як вирішили, що саме у цьому приміщенні буде музей, і до того, як він тут відкрився, минуло рівно дев’ять місяців. Теж символічно, правда?

— Хто працював над експозицією?

— Окрім наших співробітників, працювали ще й художники під керівництвом Сергія Луцака. І всі ми разом зробили цю експозицію. Саме відкриття було неймовірною подією, нас двічі освячували, спочатку греко-католики, потім православні, і відтоді ми почали тут функціонувати. Далі було не все так добре. З приходом до влади Януковича пішла «нагінка» на все те, що не вписувалося в тоді ще напівприховану концепцію гібридної війни проти всього українського. Інститут національної пам’яті було ліквідовано як орган державної влади, а під цією назвою було створено науково-дослідну структуру, яка вже не мала ніяких прав. Музей же залишився сам по собі, й ішло до того, щоб його закрити. Але з цього приводу піднявся досить сильний скандал, і все дійшло до того, що під тиском громадськості до музею прибув тодішній прем’єр Микола Азаров. Він зайшов зі словами: «У меня есть всего лишь 10 минут!», навіть верхнього одягу не зняв. Ми йому почали розповідати, що була ось така держава, у неї був уряд, своя грошова система, й податки збирали! Саме це — гроші, податки — він добре зрозумів! Ми йому показували документи уряду, парламенту. Він був у захваті, пробув у нас цілих півгодини. Розумієте, для нього це було відкриттям! Після нашої екскурсії він написав резолюцію на нашій справі: «Не трогать!». Отож, мені здається, є якась внутрішня сила у цій експозиції, у цьому місці, якщо навіть тодішній уряд вдалося переконати, щоб не закривали наш музей. Зрештою, нас приєднали до Музею історії України, де наш заклад нині перебуває.

— Відомо, що Центральна Рада починалася з однієї кімнати в цій будівлі. А нині ваш музей займає навіть менше місця, ніж тоді — Центральна Рада. Чи це проблема для вас?

— Уточнюю: Центральна Рада починалася з однієї кімнати і двох закапелочків. Ось прямо перед нами, поруч із кімнатою, де розташований наш музей, був кабінет Грушевського, а лівіше, в закапелку, був кабінет Винниченка. Звісно, з тіснотою маємо клопіт. Адже тут постійно відбуваються екскурсії, і нашим науковим співробітникам важко зосередитися, вести наукові дослідження, а це важлива складова. Це по-перше. По-друге, ми постійно проводимо круглі столи, лекції, і для цього теж доводиться шукати місце. А ще ж у музею є фонди, які мусимо десь зберігати. Ось нині проводять екскурсію, і я, директор, змушений приймати вас, своїх відвідувачів, у коридорі, на сходах. Але тут також є певний символ, адже М. Грушевський свого часу також ділив свій кабінет з іншими членами Центральної Ради, а Винниченко ходив позичати стільці для засідань у сусідів.

— Довкола кожного музею завжди з’являються науковці та колекціонери. Чи допомагають вони з експонатами?

— Одні допомагають, інші — ні. Основу нашої колекції, окрім того, що ми мали, було отримано через Миколу Плав’юка, останнього Президента УНР в екзилі. Активістом нашого музею є Василь Яблонський. Також нам допомагають колекціонери з інших країн. Наприклад, іноземний член НАН України Аркадій Жуковський з Парижа. Він мав непогану колекцію і якось сказав мені: «Все, що тобі треба, — забирай!» І ми дуже багато цікавих речей забрали звідти. У нас є ще один друг, також з Франції — Серж Гьоц, хоча він з молодшого покоління, але в нього також були досить цікаві речі. Він нам привіз мапи, листи, рукописи. Також ми часто даємо оголошення, що готові прийняти чи експонувати якісь цікаві речі. У нас є друзі навіть з Америки, відома сім’я — Партикевичів. Так от, син сотника Армії УНР прислав нам його фотографії, речі та нагороди. Наші київські колекціонери також допомагають. Кияни навіть купують нам щось і не просять нічого натомість. Тож буває по-всякому.

— Музеї, навіть багаті на експонати, значною мірою тримаються на екскурсоводах...

— За екскурсійну частину у нас відповідає пані Олена Спицька. Ось поки ми розмовляємо, вона саме веде екскурсію. І кожного разу розповідає все так, ніби вперше. Її неймовірно цікаво слухати. Рекорд пані Олени — 7 екскурсій за один день. Це емоційно виснажлива робота, повірте. Є у нас також молодий екскурсовод — Володимир Шевченко, це вже, так би мовити, «наступне покоління». Вважаю, що будь-яка серйозна установа тримається на спадкоємності поколінь.

— Чи плануються якісь зміни, розширення експозиції?

— Так. Збираємося музеєфікувати колишні кабінети Михайла Грушевського і Володимира Винниченка. Оті самі, що ми з вами звідси бачимо. Це зокрема передбачено указом Президента про відзначення 100-річчя Української революції 1917—1921 рр. Ці кабінети можна буде відповідно обставити і навіть «заселити». Мені вдалося зібрати фотографії 120 членів Центральної Ради — отже, скажімо, Грушевський перебуватиме не сам, а в своєму реальному оточенні. Буде гарно. Є також знімок першого українського уряду — міністри ходили разом фотографуватися в ательє на Прорізній, неподалік від нинішнього Молодого театру. Ми хочемо збільшити цю світлину до натурального людського зросту. А фішка в тому, що кожен відвідувач зможе стати одним із міністрів, бо на знімку буде спеціальний проріз для охочих зробити «селфі з міністрами Центральної Ради». Але це вже іміджева штука. А згадані два кабінети ми зможемо оформити, у нас є можливості, а головне — є бажання. Ми, сподіваюся, переконаємо чиновників, що це потрібно. Бо якби не було сто років тому створено ту Українську державу, не було б і сучасної України. Це реальність, а не красиві слова.

Розмовляла Аліна Галаган.