33-річна рівнянка Ніна Левчук на моє прохання поговорити про пенсійну реформу, а точніше про одну із її складових — накопичувальну систему, яку пропонують високопосадовці, не здивувалась, а запросила до себе в гості. Тож за чаєм сидимо з нею на дуже охайній і затишній кухні. В усьому — вазонах, елегантних серветочках, виготовлених власноруч, а головне — в чистоті, відчувається, що ті, хто тут живуть, не розкошують, зате можуть пишатися господинею.
— Я не здивувалася темі нашої розмови, — каже Ніна. — Бо, як читала у газетах (а ми їх передплачуємо, як і «Голос України»), у моєму віці саме час подумати про безбідну старість. Та й приклад моєї мами, яка живе в селі, пропрацювала майже сорок років у місцевому господарстві і заробила мізерну пенсію у 1400 гривень, змушує вже зараз замислитись над тим, що було б добре мати на схилі літ пристойну пенсію. Адже мама, щоб вижити, доки є якісь сили, змушена садити біля хати город, тримати поросятко, курей... Так, так, не жити, а виживати, бо рада навіть одежині, яка перепадає їй після мене. Ось і вчора передали рейсовою маршруткою мої кросівки для старенької, бо теплішає, а змінити чоботи нема на що. «Ото буде модною наша бабуся в кросівках», — жартувала моя маленька донечка. А мені було гірко, що ціни на взуття (і не тільки) кусючі навіть для мене, працюючої, тому намагаюся носити все акуратно, щоб довше служило...
Жінка з гіркотою махнула рукою, а далі продовжила: — Оце коли вас чекала, обіцяла собі, що не буду говорити про політику. Але, схоже, не втримаюсь. Погіршення нашого життя (а обіцяли ж нам його покращення вже сьогодні) політики пояснюють війною на сході, на що їм хочу заперечити: Ізраїль уже скільки років у такому стані, а люди там живуть, а не існують, як ми, а старики, такі, як моя мама, не доживають, не доношують старе.
Просто треба менше красти тим, хто біля державного корита, і тоді результати не забаряться...
— Я читала у пресі пропозиції вищих чиновників щодо реформування пенсійної реформи, про обов’язкову накопичувальну систему. Воно й справді було б добре мати непогану пенсію у похилому віці. Ті два відсотки, а згодом і сім, як вони пропонують, можна було б виділити із зарплати, хоча й останнім часом через подорожчання всього, а головне — продуктів, її нам з чоловіком не вистачає. Іноді доводиться користуватися кредитною банківською карткою. Але після того як «згоріли» в Ощадбанку гроші мого батька (він, тракторист, старанно відкладав їх з часів Союзу на чорний день), якого вже чотирнадцять років немає на білому світі, а ми як спадкоємці не можемо їх отримати, ні я, ні мій чоловік не довіряємо ані банкам, ані будь-яким фондам... Навіть якщо вони розміщуватимуть наші кошти у, як підкреслюють ініціатори пенсійної реформи, державних банках.
Адже вже згаданий мною Ощадбанк був державним, коли мій тато був його вкладником... — каже співрозмовниця. — Коли жилось трохи легше, і ми могли відкласти копійку на якусь покупку, то жартували з чоловіком, що краще це робити у звичайну скляну банку — так надійніше. А тепер настільки життя ускладнилось, що навіть для двохсотграмової баночки у нас «капіталу» немає, — швидко переходить на жарт Ніна-оптимістка.
Раніше ми з чоловіком ніколи не проходили повз тих, хто збирає гроші на армію, а нині сором’язливо оминаємо скриньки, бо і самим не вистачає на життя, — гірко резюмує Ніна Левчук, яка, користуючись нагодою, зачепила і нас, медійників: — Я і мої рідні, знайомі, з якими спілкуємося, дедалі рідше дивимось теленовини, бо вони породжують депресію — стільки там негатива. Я за свободу слова, але є й новини, які могли б стати темою для розділу «Кримінальні новини», а не для звичайних. Хай журналісти подбають про психічне здоров’я нації і трохи дозують той негатив з екранів, у газетах.
Розмову записала Олександра ЮРКОВА.
Рівненська область.
