Ще кілька років тому в селах Житомирщини відбувалися, як їх називали, свята «запалення блакитного вогника». Це були радісні події для поліщуків — у їхні села прийшов природний газ.
Володимира Данилюка цієї зими гріла стара піч.
Фото автора.
Давалося те досить нелегко: відтоді, як держава перестала виділяти кошти, мешканцям самим доводилося і організовувати, і фінансувати справу. В окремих випадках трохи допомагали народні депутати, проте основний тягар лягав на плечі самих людей, які створювали кооперативи, вкладали чималі кошти, щоб полегшити своє життя. А коли в їхніх домівках спалахував довгоочікуваний блакитний вогник, радості не було меж. І не думали, не гадали, що зовсім скоро доведеться повертатися до пічного опалення й радіти тим-таки дровам, яких прагнули позбутися.
Їдемо до невеликого три роки тому газифікованого села Ягодинка Романівського району. Минаємо населені пункти Житомирського, Чуднівського районів, уздовж вулиць яких пролягла характерна мережа наземних газових труб жовтого кольору. Та варто глянути вгору: чи не над кожним будинком із димаря піднімається дим. Так само — й у Високій Печі.
Стукаємо в один із будинків. Молодий господар Олексій Іваницький підтверджує:
— Так, палимо грубу дровами. 2015 року в нас провели газ, мені підключення та облаштування внутрішньобудинкової системи стало у 80 тисяч гривень. Це за того, що всі монтажні роботи я виконав сам. Минулого року дали субсидію і я доплачував за газ 65 гривень. Цьогоріч субсидію не дали, замість неї прийшла квитанція, в якій зазначена заборгованість 1400 гривень. Довелося перекрити газ і знову перейти на дрова...
В Ягодинці блакитний вогник запалили в 2013-му.
— Газ у свої домівки провели 90 домогосподарств із 250, — розповідає секретар Ягодинської сільради Марія Сірик. — Кожному коштувало це майже 30 тисяч гривень. Перші два роки було непогано, та нинішньої зими без субсидії впоратися з такою високою ціною на газ людям було не під силу. Щоб вкластися у зменшену на цей опалювальний сезон норму, яка покривається субси-дією, доводиться ставити регулятор тепла на мінімальний показник. Або мерзнути, або знову переходити на дрова.
Ягодинці, котрі сподівалися позбутися клопотів із твердим паливом, зрозуміли, що без нього їм не вижити. Дехто із селян працює в лісництві, тож охоче продає отримані на роботі дрова односельцям. Один складометр — 250 гривень, а далі — заплати за те, що попиляють, порубають.
— Нам разом із чоловіком-інвалідом це досить невигідно, — невесело каже пенсіонерка Надія Юхимівна Коваль. — Щоб обігріти хату й для кухонних потреб, потрібно 400 кубометрів газу на місяць, а це — 2760 гривень.
Пенсія наша разом — 2600 гривень, субсидію дають на 320 кубів газу. Решту треба доплатити. Та й отими 400 кубами газу хату не нагрієш, доводиться допалювати дровами, яких на зиму потрібно до 10 складометрів. От і порахуйте.
Інша господиня, Надія Миколаївна Лопоха, сьогодні не переймається високою ціною на газ. Пояснює, що протягом усього літа авансом вносила плату, тож тепер субсидія покриває витрати, але ж... нагрітися вона все одно не може.
— Я мушу звикати до прохолоди в хаті, а от коли приїжджають діти, треба палити грубу дровами. Привезла два складометри, заплатила 700 гривень, отак і гріємося... А в мене ж пенсія 1300 гривень, як вижити? — журиться вдова, котрій треба ще ой як працювати біля корови й по господарству, щоб звести кінці з кінцями.
Сьогодні навіть не знаєш, кому з ягодинців поталанило більше: тим, хто три роки тому вклав тисячі гривень у газифікацію осель, чи тим, хто на той газ не спокусився.
Молодий господар Володимир Горобець свого часу розпочав монтувати внутрішньобудинкове обладнання, стояк уже в нього є, але щоб врізатися в головну трубу, треба внести свою частку й компенсувати односельцям затрати на підведення газу в село.
— А це ще тисяч 20, — каже Володимир. — За моїх доходів це просто неможливо. Та й задумаєшся: а чи є сьогодні сенс у цій газифікації? Нам обіцяли можновладці, що буде краще. А де воно те краще? Ціни на той-таки газ зростають. У магазині буханець хліба коштує 10 гривень. До ліків не доступишся. Село покинуто просто на вимирання.
Гірку селянську істину підтверджує й секретар сільської ради Марія Сірик:
— Щороку по нашій сільраді помирають у середньому 15—20 людей, лише в січні пішли на той світ четверо. І лише одна дитинка народилася торік. Молоді в селах зовсім немає, бо немає роботи. Сільрада, школа, магазин, пошта, лікарська амбулаторія — і все. Більше працювати ніде.
Зрозуміло, що не в Ягодинку, а з неї подалі тікає молодь, бо навіть дістатися до неї — ціла проблема. Чотири дні на тиждень із села о 7-й ранку йде маршрутка, а назад — добирайся як можеш. До сусіднього райцентру Чуднова — 15 кілометрів, а з рідним Романовим, до якого 35 кілометрів, узагалі немає ніякого прямого зв’язку. Учителів, які приїздять до школи з романівського напрямку, разом із дітьми підвозить шкільний автобус, а ті, хто прибуває на роботу з Чуднова, — від траси мусять польовим шляхом через замети добиратися пішки сім-вісім кілометрів...
Хіба комусь із молодих захочеться залишитися в отакій сучасній «резервації»? Старим самотнім батькам доводиться лише чекати їх з усіх усюд, зовсім не бажаючи дітям ягодинського життя.
86-річний Володимир Федотович Данилюк, майже три десятиліття вдівець, так само чекає дітей із Романова й Житомира, а ще — звістки з Пітера від сина. Зігрівають його їхні увага й турбота, а в холодні зимові дні — ще й стара піч.
— Газ у мене є, — пояснює Володимир Федотович. — Але ж ним за таких цін не нагрієшся. Доводиться запалювати піч ...
Попрощавшись зі старожилом, покидаємо Ягодинку. Дорогою підбираємо директора школи Ірину Дмитрівну Кухарчук та її колегу, котрі йдуть пішки з роботи. Того дня їм пощастило — добралися додому раніше.
Житомирська область.
