«Нашу країну атакували», — саме так починалися повідомлення зі США після страшних терактів дев’ятого вересня. Не окремі об’єкти чи певні міста, а саме країну. Так і ми маємо реагувати на серію актів терору з боку держави-агресора. Під час гібридної війни саме тероризм стає найболіснішою та найпідступнішою зброєю країни, яку дедалі частіше називають головним спонсором та натхненником міжнародного тероризму. Ці атаки, які вразили нашу державу минулого тижня, дуже різні за своєю природою, але мають ту саму мету — завдати максимальної шкоди Україні та її громадянам.

Перший з потужних терористично-диверсійних актів був спрямований проти найбільшого в Україні складу озброєнь під Балаклією. Військові склади у нас горіли й раніше через халатність або злий замір приховати розкрадання. Але навіть первинний аналіз події свідчить, що цього разу маємо справу з атакою при допомозі безпілотників. Занадто легко вдалося ворогу завдати удару глибоко в нашому тилу, занадто великі його наслідки як для обороноздатності країни, так і для мирного населення, щоб не дійти висновку: спробувавши раз, противник повернеться до успішної тактики знову. Тільки новими мішенями можуть стати вже цивільні цілі чи інфраструктурні об’єкти. І саме до такої підлої війни без правил нам треба готуватися вже сьогодні.

Ще одна атака держави-терориста — нахабне вбивство в центрі нашої столиці колишнього депутата Держдуми РФ, а віднедавна громадянина України Дениса Вороненкова. Як колишній офіцер спецслужб своєї держави та особа близька до сильних і впливових, він був приречений на таку демонстративну страту з тієї миті, як покинув Росію. І вже не мало значення, чи є він носієм якоїсь секретної інформації, чи лише моральним викликом своєму диктаторському режиму. Таких, як він, російські спецслужби оголошували «зрадниками» та вбивали по всьому світу ще від сталінських часів. І нам не слід посипати голову попелом через якісь недопрацювання наших охоронців — хіба змогли знамениті британські спецслужби врятувати Литвиненка чи Березовського? Не можна захистити людину від акту індивідуального терору, коли на полювання проти неї виходить ціла країна-терорист. Єдиний спосіб протидії — це завдати таких дипломатичних й політичних контрударів у відповідь, щоб ціна терору стала для Кремля недопустимо високою. Саме через це бояться фсбешні агенти завдавати реальних, а не віртуальних ударів на території США. Тому, що сильнішими ми будемо самі та що міцнішими стануть наші відносини із могутніми державами світу, то меншою буде спокуса ворога постріляти на наших вулицях.

Один із технічних моментів атентату проти Д. Вороненкова змушує нас робити ширші висновки. Ми вже мали можливість переконатися під час так званої атаки ОРДЛО (в дійсності ж — енергетичної блокади України) та в ході галасливих дебошів під російські телекамери в центрі Києва, що «людським матеріалом» для антиукраїнських акцій дедалі частіше стають українці, члени патріотичних організацій, ветерани АТО. Феномен цього описаний психологами: коли для тебе будь-хто зі своєї влади (не ідеальної, яку є за що критикувати) стане більшим злом, ніж ворог зовнішній, ти вже почав невідворотний шлях до його лав. Де і в якій формі ти станеш боротися проти своєї країни — це вже справа техніки й доцільності. Не нашої доцільності!

Саме з наявності такої загрози маємо виходити, розглядаючи рішення СБУ про заборону російській співачці Юлії Самойловій брати участь у конкурсі Євробачення. Так, закон один для всіх: участь у пропагандистських акціях в окупованому Криму — більш ніж достатня підстава для заборони на в’їзд, але кожен закон містить свої винятки й шпаринки. Чому цього разу не вартувало поступатися тиску міжнародних організаторів конкурсу? Бо вибір представником Росії співачки на інвалідному візку теж був елементом гібридної війни. Спочатку видавалося, що домінантою тут мала стати лише пропаганда, але події останнього тижня свідчать, що задум міг бути значно цинічнішим і жорстокішим. Слова «сакральна жертва» одні з найулюбленіших у російських пропагандистів. Що заважало спецслужбам ворога, маніпулюючи свідомістю наших громадян, вчинити силові дії проти російської виконавиці, не виключено, що аж до фізичного знищення? Це занадто чітко лягає в логіку дій ворога. Зайве говорити, що в імовірного вбивці мусив би виявитися документ українського військового-учасника АТО...

Ще одним, уже відкритим актом тероризму, стали прицільні обстріли російськими окупантами мирних кварталів прифронтових міст. Ми до цього вже навіть звикати стали, але за світовою практикою такі дії, та ще й під час неоголошеної війни, є найстрашнішими воєнними та терористичними злочинами. І суд над замовниками та виконавцями мусить неодмінно відбутися, інакше руйнується вся світова система справедливості. Те, що особливо потужні удари спрямовані проти Авдіївки, — нагадування, що в гібридній війні є й економічна складова. Розбомбити критично важливе для цілої галузі підприємство через загрозу екологічної катастрофи світового масштабу ворог не відважився. А витіснити місцевих мешканців, створити умови, коли нікому буде підтримувати коксохім у робочому стані — справа більш реалістична.

Щоб не закінчувати на тривожних нотах, традиційно відзначу той позитив, якого теж не бракувало в житті нашої країни. Автором доброї новини цього тижня можемо назвати нашу Верховну Раду. Хай і не весь пленарний тиждень пройшов продуктивно, але праця депутатів минулого четверга таки заслуговує на похвалу. Майже двадцять законів, ухвалених в цілому, — той результат, на який ми давно очікували. От тільки, щоб заповнити всі прогалини нашого законодавства, Рада мала б подібним чином працювати щодня, повністю відмовившись від такого рудимента, як непленарні тижні. Поки до такої свідомості нашим обранцям ще далеко, тому поточний тиждень, який за графіком призначений для роботи з виборцями, пройде без запеклих парламентських баталій. Паралельно з цим дещо стихне й політична активність, найкращим збудником для якої залишається парламентська трибуна.

Тарас ЧОРНОВІЛ,
політолог і незалежний експерт.