Населення України катастрофічно швидко скорочується. Чимало наших громадян у пошуках кращої долі емігрували в інші країни або виїхали за кордон просто заробити копійку, а там, кажуть, «як Бог дасть». Поряд із цим зросла смертність, адже має також місце очевидне старіння суспільства. Ще один суттєвий фактор — зниження народжуваності, відсутність дітей у багатьох родинах. Цей факт викликає особливе занепокоєння, бо за ним — загроза відновленню генофонду нації. Чому так відбувається? І що робити, як змінити тенденцію, поліпшити ситуацію? Про це — розмова кореспондента «Голосу України» з доктором медичних наук, професором, головним позаштатним спеціалістом МОЗ України зі спеціальності «Акушерство та гінекологія», членом-кореспондентом НАМНУ, директором Київського міського центру репродуктивної та перинатальної медицини В’ячеславом Камінським (на знімку).

 

Недуга не зважаєна статки

— В’ячеславе Володимировичу, чи справді бездітність у нашій країні набула загрозливих масштабів?

— Сімей, які за віковим показником можуть мати дітей, але не мають, в Україні один мільйон, по суті — кожна п’ята. Але проблема трохи ширша, ніж «мати дітей чи не мати». До родин, в яких багато дітей, навіть хоча б троє, у нас ставлення неоднозначне — якщо не осудливе, то зверхнє, іронічне. Це при тому, що раніше багатодітність вважалася нормальним явищем. Тому цю традицію слід відроджувати, у тому числі задля сприяння зміцненню родин.

 

— Але ж чи лише несприйняття в суспільстві багатодітних родин є в цих показниках визначальним? Ви ж, напевне, як ніхто інший, відчуваєте, приміром, роль державної політики і бачите залежність від неї, зокрема, і рівня народжуваності.

— Ця залежність дуже велика. Проілюструю на прикладі відомого медико-соціального явища, пов’язаного з перериванням вагітності. Кількість таких випадків, слава Богу, в Україні істотно зменшилась. Якщо, скажімо, у 2005-му вона сягала майже 800 тисяч, то нині абортів робиться близько 150 тисяч на рік. Але все одно в соціальному аспекті це доволі багато. Деякі гарячі голови пропонують законодавчо ввести заборону на аборти та покарання лікарів, які роблять такі операції. Між тим, як засвідчує аналіз, 80% жінок переривають вагітність за власним бажанням у зв’язку зі своєю незахищеністю — відсутністю житла, роботи, через фінансову скруту, сімейні негаразди, нестабільну ситуацію в державі, невпевненість у завтрашньому дні.

 

— Скільки пацієнтів проходить щороку через клініку центру?

— Приймаємо в середньому 1 200 пологів на рік, проводимо понад 1500 операцій, включаючи надсучасні хірургічні втручання «одного дня». Відверто скажу, що до минулого року виживали з останніх сил, адже при доволі скромному забезпеченні доводилося щомісяця приймати сотні вагітних без гідного фінансування. А як відомо, друг пізнається в біді — ось тут я і побачив справжню громадянську позицію багатьох киян. До нас приходили, пропонували підтримку, є такі, що купили за власні кошти та подарували обладнання для реанімації, відділення перинатальної діагностики. Безкорисливо! І це дає нам надію і віру в майбутнє, адже все починається з посіяного зерна. Згадаймо народну мудрість: що посієш — те й пожнеш. А байдужість часто обертається проти тих, хто її виявляє, бо хвороба не зважає на статки, не питає про благополуччя, добробут чи освіту. Вона може прийти до будь-кого, причому раптово. Не можу не відзначити розуміння наших проблем і важливість нашої сфери нинішньою київською владою: підвищилися зарплати у медиків, а тому, по суті, припинилась плинність кадрів; більше коштів виділяється на ліки, витратні матеріали; розпочали реконструкцію частини будівлі, закритої ще в радянські часи. Кадровий склад центру намагається бути на хвилі сучасності, що можливо завдяки наявності науковців та висококласних лікарів, які завжди готові надавати допомогу всім, хто її потребує. І робитимуть це, аж поки не зростуть, як заявляють чиновники, європейські кадри. Що вкладається у це поняття, не знаю, бо чимало українських спеціалістів, знаючих та вмілих, шукають кращої долі за межами нашої держави, і їх охоче беруть у закордонні клініки. От і маємо: зі 192 тисяч лікарів у країні залишилось 140 тис.

 

— Пологова політика стає дедалі ліберальнішою, у моді нині пологи в присутності рідних. Яке ваше ставлення до цього?

— Позитивне: я абсолютний прихильник присутності близьких людей на пологах. По-перше, це менший стрес для жінки, що народжує, по-друге, це певний додатковий контроль за діями персоналу, і третє — це важливо для майбутньої дитини: хай вона одразу опиниться в колі близьких для неї людей. Але, звичайно, пологова палата не має бути прохідним двором, там не повинно перебувати багато людей, які тільки заважатимуть породіллі та медичному персоналу, і така присутність не повинна бути занадто тривалою. Звичайно ж, пологи — природний, фізіологічний процес, але під час їх перебігу можуть виникати ускладнення, на які лікарі зобов’язані швидко відреагувати, а тому для них не має бути перешкод. До всього, не може навіть ітися про те, щоб народжувати вдома. Хоча створювати домашні умови в пологовому будинку однозначно необхідно. Тому й говоримо сьогодні про індивідуальні сімейні пологові зали, блоки, кімнати і т. д., тобто приміщення, де вся сім’я може бути разом та почуватися затишно. Курс на демедикалізацію в пологах є сучасним світовим трендом. І ми прагнемо запроваджувати це в Україні. З точки зору медичної професійності маємо сьогодні сказати, що безпека під час пологів роділлі та плода — це завдання номер 1. І в цьому ми на 100% повинні відпрацювати свою професійну кваліфікацію, держава на стільки ж — соціальну підтримку батьківства.

 

 

Не шукатичужого пророка

— А яка ситуація з акушерством у країні загалом? Як головний спеціаліст МОЗ ви напевне нею володієте і опікуєтесь.

— Вважаю, що ми недостатньо приділяємо уваги вагітним на державному рівні. Свого часу було розпочато гарний, як на мене, проект — створення перинатальних центрів в обласних центрах. Це гіганти, які змогли б —там, де вони є, — забрати на себе всіх вагітних, які потребують особливої уваги. Ідеться про випадки, коли є підозри на вроджені вади розвитку немовляти, коли є певні проблеми, які можуть виникнути з народженням майбутньої дитини, а також ситуації, що вимагають сукупності професіоналізму та повної забезпеченості. Але, на жаль, такі центри є не в кожній області, і оснащення деяких із них іще не доведено до необхідного рівня. Що стосується реформи в акушерстві, то з огляду на професійний досвід надаю перевагу регіоналізації, коли висококваліфіковану медичну допомогу жінки мають і можуть отримувати за місцем проживання, незалежно від складності діагнозу.

 

— Із кадрами за такого підходу проблем не буде?

— На гостроту цього питання постійно звертаю увагу керівництва міністерства. Наприклад, у 2005 році, коли я виграв конкурс на посаду головного спеціаліста МОЗ України, у державі було приблизно 12 тис. акушерів-гінекологів. Сьогодні, за офіційними даними, — приблизно 9 тис. Згоден, необхідно забезпечити первинну ланку медицини — сімейних лікарів, яких також не вистачає. Але цілковито переорієнтувавшись на побудову системи цих фахівців, ми втратили те, що мали. Сьогодні є навіть райони, насамперед, у Сумській, Чернігівській, Кіровоградській та деяких інших областях, де взагалі немає акушера-гінеколога. Дуже потерпає і рівень підготовки лікарів. Понад те, вже чути заяви, що нам не потрібна Академія післядипломної освіти. Я категорично проти таких настроїв. Тільки на нашій кафедрі, де працюють 12 професорів і два члени-кореспонденти Національної академії медичних наук, протягом року, наприклад, проходять перепідготовку 400 анестезіологів із різних районів. Вони опановують прогресивні методики знеболення під час пологів і хірургічних втручань, ознайомлюються з новим обладнанням для підтримання дихальних органів тощо.

 

— Інколи створюється враження, що в реформах охорони здоров’я наші управлінці заблукали. І, мабуть, недарма голова профільного парламентського комітету Ольга Богомолець публічно заявила: вони поки що здійснюються навмання.

— Коли ми говоримо про трансформацію нашої системи, її поворот обличчям до пацієнта і орієнтація на нього — правильні, ідея, що гроші мають іти за ним, — чудова. Саме так і має бути. Але це не означає, що все навколо слід зруйнувати. Будуючи нове, треба зберігати основні елементи наявного, всі надбання, які й мають стати фундаментом майбутньої медицини. Це стосується і лікарів. Справді, не всі працюють так, як вимагає час, хтось чогось не знає, чогось не вміє... Ось тут і постає питання — де взяти нові, добре підготовлені, молоді кадри? Ми ж знаємо нинішній рівень освіти. Скільки часу мине, поки з’являться фахівці з вищим і таким необхідним рівнем знань і навичок? І що до цього моменту робити хворим? Чекати і помирати? Більшість із нас, практиків, глибше вищих управлінців розуміє і бачить слабкі місця сучасної охорони здоров’я — ми ж у цьому варимося щосекунди. У нас досягнуто практично європейського рівня безпеки народжуваності дітей. До нас їдуть професори з усього світу і високо оцінюють нашу роботу. Наша асоціація акушерів-гінекологів сьогодні бере участь у розробці європейських протоколів лікування. А в МОЗ закликають відмовитися від наших реально працюючих досягнень. Тих, які визнані в об’єднаній Європі та гармонізовані з європейськими протоколами лікування. Чи не абсурд? І чи треба шукати пророка в «чужом отечестве». У нас дуже багато розумних, достойних людей. Зберіть їх, послухайте, визначте дії. Але ні — нинішнє керівництво міністерства відмінило вчену раду МОЗ як непотрібну. І це при тому, що реформи лише декларуються, а безкінечне смикання в різні боки медичної галузі призводить до стійкого тупцювання на місці — незрозуміло ж, куди рухатися.

 

Наша репродуктологія — то медичний туризм

— Материнство сьогодні помолодшало?

— Я б не сказав...

— І все ж чимало випадків, коли народжують навіть школярки?

— Справді, сьогодні маємо до 100 пологів у 14-літньому віці. Але загалом першу дитину жінка народжує, коли їй уже 26—27 років, а не 20—22, як раніше. Тобто нині народження первістка відкладають до часу, коли буде житло і відповідні умови для виховання. І це також один із факторів, що знижує загальну кількість пологів у країні. Трапляється, що первістка народжують і у 35 років, і у 37. Між тим, із точки зору фізіології першу дитину треба народжувати раніше, коли фізична форма максимальна. Тим паче що перші пологи для жінки фізично важкі. Тому відкладати їх на більш пізній період — неправильно.

— Однак це не завжди залежить від жінки і чоловіка...

— Тому моя душа радіє, коли вдається допомогти родині стати щасливою. І подвійно, якщо в ній після тривалого очікування, можливо, уже і розпачу, з’являється навіть не одне дитя. Приміром, ось уже десять років, як із нашою допомогою у сім’ї, яка довго не мала дітей, народилося четверо малюків. Кожне немовля важило 800-900 г. Батькам було за 40. Тоді саме діяла державна програма із заохочення народжуваності. Так сталося, що у них прижилися чотири ембріони, і вони — пані Оксана і пан Василь — заявили, що жодного не віддадуть. І ми зробили все, аби і з мамою, і з малятами все було гаразд. Тепер ці дітки вітають мене з кожним святом.

— До речі, наскільки успішна у нас репродуктивна медицина?

— В Україні понад 50 спеціалізованих клінік. Але, на жаль, вони не зовсім доступні для людей. Чекати тим, хто потребує допомоги, доводиться достатньо довго. Державна програма заохочення народжуваності залишилася в межах 6 млн. грн. Це дуже мало. Якщо при курсі 5 грн. за долар ми могли допомагати щороку на державні кошти майже тисячі сімей, то сьогодні — приблизно 350 родинам. Наприклад, у 2008-му в Києві започаткували муніципальну програму лікування безпліддя, завдяки якій 177 столичних сімей отримували безплатну допомогу за рахунок міста, але, на жаль, потім програма була зведена нанівець, і тільки в минулому році її почали потроху відновлювати. Нині ефективність репродуктивної допомоги становить 40—45%.

— Тобто майже половина тих, що вважались безплідними, народжували?

— Так. За будь-яких обставин це шанс для пар, які не мають коштів. З другого боку, чим займаються 50 клінік? Пацієнти у них — іноземці, саме їх переважно там лікують. Отож репродуктологія — це медичний туризм. Іноземці їдуть до нас і отримують допомогу від українських репродуктологів на достойному світовому рівні. Причому значно дешевшу, ніж у своїх державах. Однак сумно, що ми не можемо зробити це для наших співгромадян, для сімей, які не мають, але хочуть мати дітей. У цих програмах, крім нашого, працюють іще чотири державні центри. П’ятий, на жаль, залишився в Донецьку. Намагаємося щось робити. Сьогодні багато говорять про необхідність закупівлі ліків для ВІЛ-інфікованих. І це справді потрібно. Як і для боротьби з діабетом, іншими хронічними захворюваннями. Але про те, що треба відновлювати наш репродуктивний потенціал, мови практично немає — це нікому не цікаво. А про це треба кричати. Активісти ж, які влаштовують різні акції-вимоги, лобіюють програми, пов’язані з великими грішми. Ніхто з них жодного разу не сказав: давайте допоможемо відновленню народжуваності, жіночого і чоловічого здоров’я, тобто відновленню нації. Сьогодні ми бачимо, що жіночий і чоловічий фактори бездітності вирівнялись — 50 на 50. Ніхто не говорить про здоров’я хлопчиків. Ніхто не говорить, що дівчатка, які починають палити в 13—14 років, матимуть величезні проблеми з народженням дітей. Над цим треба замислитись, про це необхідно волати, бо без репродуктивного потенціалу не буде відновлення людства. А отже, не буде кому і кого лікувати, навчати, а зрештою, не буде кому захищати державу.

Розмовляв
Віктор КОЛОМАК.

Київ.