Період років незалежності дозволяє об’єктивно оцінювати етапи і фрагменти державотворення, бачити які зі сторінок сучасної історії потребують редагування, зміст яких пройшов випробування часом і підтвердив свою доцільність. Підтвердив, незважаючи на впливи багатьох непередбачуваних, вкрай нестандартних змін у соціально-економічному розвитку, які, на жаль, не додали очікуваного позитиву, однак відіграли свою роль у формуванні та реалізації зовнішньої і внутрішньої політики України.
Заклавши через основи Конституції України 1996 року своєрідну матрицю будівництва цивілізованої, високорозвиненої держави, що мала би жити за визнаними світовими стандартами, використовуючи і власний досвід, можна було розраховувати на успіх. Та до цього часу влада, жодна з її гілок не досягли ні суспільного визнання, ні досягнень у визначеному Конституцією напрямку. Під виглядом державного будівництва здебільше відбувались процеси перерозподілу владних повноважень, боротьби за владу, а не за розвиток країни, не за права і свободи її громадян.
Проголошені реформаторами задуми не знайшли успішного втілення, вони завершувалися лише імітацією їх виконання, отже — сприяли розвалу, а не розвитку країни.
Послідовно економіка країни через трансформацію псевдоринкових перетворень, розбазарювання загальнодержавної власності втрачала здатність задовольняти державні інтереси, стала абсолютно залежною від зовнішніх фінансових запозичень, безперспективною за своєю структурою.
За показниками міжнародних рейтингових інститутів Україна зайняла перші позиції у світі як одна з найбідніших країн з величезним і ризиковим зовнішнім боргом, з одним із найвищих рівнів корупції у системі державної влади. Світова історія не пригадує таких темпів деградації країни.
На тлі таких «досягнень», як продукт реалізації псевдореформ, шаленими темпами у державі формується і зміцнюється потужний клас фінансової олігархії й такими ж темпами зростає соціальний прошарок обездолених громадян, які позбавлені найнеобхідніших державних гарантій, а про народження та розвиток довгоочікуваного, самодостатнього середнього класу доводиться лише чути у фальшивих закликах політичних сил, котрі вчергове готуються до розподілу владного «пирога».
Влада, її інститути все більше стають вотчиною бізнесменів, вироджується суть державних органів, їх роль у суспільних процесах практично зведено нанівець. Особливо тепер помітно, як держава втрачає можливості контролю і регулювання в усіх сферах виробничого, економічного, соціального життя. Майже відсутній вплив державного регулювання при формуванні й реалізації цінової, тарифної політики. Власне, державні органи прислужують кланам, що помітно під час так званого обґрунтування комунальних тарифів. Наслідки ж приватизації заклали загрозу втрати стратегічних об’єктів, які в своїй діяльності є основою в структурі валового внутрішнього продукту і за усіма законами не повинні змінювати свою природу, залишаючись державною власністю.
Переродження державних інститутів невідворотно веде до спотворення їх функцій, вони стають джерелом збагачення окремих «патріотів», причому на таке джерело перетворюється Державний бюджет України та бюджетні програми на загальнодержавному та місцевих рівнях.
З огляду на динаміку подібних «перетворень» і «здобутків» у розвитку української державності, дедалі частіше виникає дискусія щодо потреби функціонування системи державного контролю та його впливу на соціально-економічний розвиток. Спотворені владні інститути не хочуть, бояться контролю, який більш-менш об’єктивно відображає те, що, наприклад, відбувається з державними, себто загальнонародними коштами.
А чи варто сумніватись у такій потребі? Хіба в умовах тотальної корупції, кризового стану економіки, високого рівня інфляції, небаченої бідності й шаленого збагачення української олігархії може нехтуватись потреба у реальному, надійному, прозорому державному контролі? Відповідь очевидна: сьогодні, коли країна перебуває у вирі протистоянь, військового конфлікту, загрози втрати територіальної цілісності (на цих ризиках дуже вдало наживаються окремі «борці» за мир та демократію), як ніколи постає потреба ефективної системи державного контролю.
Тому й не дивно, що у владних колах підозріло активно розгорнулась дискусія навколо одного із конституційних органів державного контролю — Рахункової палати. Будучи причетним до її створення в системі державного управління, вважаю за обов’язок висловити деякі міркування щодо цієї дискусії.
Одним із перших Законів України після прийняття Конституції України у 1996 році став Закон України «Про Рахункову палату». Парламент консолідовано, без політичних торгів підійшов до запровадження в Україні нової державної інституції незалежного фінансового контролю. В Конституції України (ст. 98) визначено, що контроль від імені Верховної Ради України за надходженням коштів до Державного бюджету України та їх використанням здійснює Рахункова палата. Варто підкреслити, що вона здійснює свої функції виключно від імені всього парламенту (не від опозиції чи парламентської більшості). Тобто Рахункова палата через парламент обстоює інтереси українського народу в частині контролю за публічними фінансами країни. Опираючись саме на цей принцип, за короткий проміжок часу в Україні, буквально з чистого аркуша, засновано унікальний інститут вітчизняного незалежного зовнішнього контролю, який зміг утвердити себе як в українському суспільстві, так і серед міжнародної спільноти.
Головним засобом боротьби із втратами бюджетних коштів стало оприлюднення фактично всіх матеріалів аудиту. Суспільству стали доступні реальні показники усіх сфер і складових Державного бюджету. Громадяни могли знати, як використовується кожна бюджетна копійка, себто — їхні, народні гроші. На той час голова палати та її фактичний засновник Валентин Симоненко знаходив потрібні шляхи впливу на владу з тим, щоб формування та використання бюджетного ресурсу не стало одноосібним правом, а тим більше джерелом збагачення окремих...
За відносно короткий час діяльності Рахункової палати її визнано в міжнародних структурах вищих органів фінансового контролю. Впродовж багатьох років Рахункова палата України очолює робочу групу EUROSAІ з аудиту коштів, виділених на запобігання та ліквідацію наслідків катастроф, вона була обрана два терміни поспіль зовнішнім аудитором ОБСЄ, а В. Симоненко став головою Європейської асоціації рахункових палат. Палата є лідером контрольно-експертних заходів у Європі, а за ініціативи та пропозицій її фахівців внесено зміни до сотень законодавчих актів і нормативних документів, що регулюють фінансово-бюджетні відносини в Україні. Нагадую про це, щоб деяким «нарваним» політикам не кортіло розкидати надумані звинувачення щодо самої структури контролю, її персонального складу та ефективності роботи. Ефективність, звичайно, могла бути кращою, але... при існуючій системі влади об’єктивний аналіз руху бюджетних коштів не всіх влаштовує.
Що трапилось сьогодні? Чому вкрай важливий, авторитетний державний орган намагаються дискредитувати в очах громадськості та міжнародної спільноти? Відповідь доволі проста. Тому що коли методи розколу, розвалу, шахрайства стають нормою, владі не вигідно мати незалежне від неї «всевидяче око» контролю. Ось тому команда «фас» дана всім і вся від младореформаторів, «грантоїдів» до правоохоронних органів та засобів масової інформації — винести на громадський осуд все, що пов’язано, або все, що може бути піддано такому осуду, на адресу незалежного державного органу фінансового контролю.
Тому не дивно, що для демонстрації боротьби з корупцією, до лав підозрюваних потрапило чинне керівництво Рахункової палати, яке, якщо і допустило якесь порушення при вирішенні соціальних проблем своїх працівників, безперечно, повинно каратись, але співмірно до суті порушення, не використовувати це приводом для шельмування всього органу контролю. Схоже, трапилося це не випадково тоді, коли парламент взявся до процедури ротації членів Рахункової палати. При тому спостерігається спроба реформувати, по суті, саму природу органу контролю, котрий поки що діє від імені Верховної Ради України.
Для демонстрації перетворень, за рекомендацією заморських радників та за активної участі молодої генерації «паркетних реформаторів» парламентом приймається нова редакція Закону України «Про Рахункову палату», якою, з одного боку, ніби розширено правове поле контролю, а з другого, закладено інший принцип підбору та формування керівного складу державного органу. Тепер єдиний конституційний орган державного фінансового контролю формуватиметься на основі конкурсного відбору. Це взагалі позитивна новація, хоч і раніше відбір не був формальним. Та треба не забувати, що конкурсний відбір, як й інші подібні процедури, також залежить від суб’єктивного чинника. За корумпованої влади з адміністративною вертикаллю демократичність конкурсу стає дискусійним поняттям. Хто сумнівається, нехай зішлеться на процедуру жеребкування кандидатів у лічильній комісії на виборчих дільницях. Жеребкування — не політична процедура, але результат чомусь завжди зорієнтований або на владу, або на гроші (власне, це одне й те саме). Тут особливо варто пам’ятати, що гра у «піжмурки» при формуванні такого надзвичайно важливого органу в час глибокої фінансової нестабільності та майже воєнного стану — дуже ризикована.
В основі добору і розстановки кадрів органів контролю має бути, як ніде, професіоналізм, досвід і обізнаність роботи у сфері й державного будівництва, і контролю. Тут якраз доречний міжнародний досвід, у тому числі європейський, де добір кадрів на відповідні пости вищих органів фінансового контролю здебільше здійснюється не з числа громадських активістів і бажаючих, умовно, «з вулиці», а зі зрілих, досвідчених практиків високого державного рівня. Цей досвід складався десятиліттями, ним не можна нехтувати.
А кадровий потенціал в країні ще зберігся, його достатньо, щоб на ключові пости для наведення дисципліни і порядку призначити досвідчених і авторитетних фахівців. Не обов’язково, щоб вони були вихідцями з-під парламентського куполу або володіли мовами європейських країн. Головне, щоб були досвідченими професіоналами, готовими служити інтересам народу України, знати і дотримуватися законів.
Виходячи із загальнодержавних пріоритетів та потреб, визнаючи важливість удосконалення конституційних інститутів держави, необхідно зберегти уже набутий в часи суверенності України досвід та спромогтись його збагатити, але не шляхом сліпого копіювання придатних для інших сфер шаблонів.
Безперечно, на сучасному етапі державотворення, при складнощах, присутніх майже в усіх сферах життя, необхідно розвивати вітчизняну систему ефективного державного контролю, маючи на увазі, що це контроль від імені народу, а тому контроль має захищати інтереси народу, отже, бути об’єктивним, повним, придатним для підготовки на його матеріалах необхідних управлінських рішень.
В час бурхливого розвитку злоякісної хвороби — корупції, треба професійно і нещадно боротися з нею, а не імітувати, як часто буває, цю боротьбу, підмінюючи її гучною риторикою, показними арештами, астрономічними заставами і... порожніми результатами. Це не боротьба з корупцією, а її дискримінація, підрив довіри людей до влади і державності.
Роботи ж у цьому напрямку непочатий край. І зводиться вона найперше до запровадження досвіду інших країн у законодавчому та організаційному забезпеченні недопущення корупції. Професор В. Мандибура в своїй книжці «Корупція» дає глибокий аналіз ефективних заходів у цьому напрямку. Серед них якраз не зустрів реверансів у бік відбору в склад Рахункової палати людей за методом, що тепер пропонується в Україні. Формування у такий спосіб надзвичайно важливого державного органу скоріше свідчить про формальне застосування новації замість побудови системи державного контролю на професійній основі задля користі справи. Взагалі, наявність у державі цілої низки контрольних органів, що начебто борються з правопорушеннями, без зміни системи влади — це, врешті, самообман влади, окозамилювання для народу та міжнародної спільноти.
Система державної влади в Україні, в тому числі контрольних органів, має формуватись на основі уже накопиченого досвіду, за участі досвідчених, патріотично налаштованих вітчизняних фахівців, здатних добросовісно працювати на благо народу України. Очевидно, цим слід керуватись, розпочинаючи ротацію складу Рахункової палати.
Олександр МОРОЗ
Голова Верховної Ради
України ІІ і V скликань.
