Чинна Конституція України, як і її галузеве законодавство, крім інших, відзначається й таким техніко-юридичним недоліком, як невлучність та непослідовність у поіменуванні дій, що є змістом ухвалення процесуальних рішень. А прикладом цього може слугувати Кримінальний процесуальний кодекс України (КПК), згідно зі ст. 110 якого «процесуальними є всі рішення органів досудового розслідування, прокурора, слідчого судді, суду».

І хоча це не так, хоча б тому, що зазначені органи, крім процесуальних, можуть ухвалювати й тактичні рішення, у цій публікації акцентується увага на тому, що всупереч вимогам зазначеної норми, яка виконує функцію методологічного орієнтира у цьому питанні і згідно з якою процесуальні рішення «приймаються», згідно з іншими нормами КПК судове рішення може «прийматися», «ухвалюватися» та «постановлятися», а рішення слідчого, прокурора — «прийматися» та «виноситися», що свідчить, з одного боку, про невідповідність зазначеного підходу вимогам юридичної техніки та правилам стилістики української мови, а з другого — про їхню неузгодженість між собою.

У цій ситуації було б доречним звернутися до Конституції України, яка за її політико-правовим статусом мала б бути взірцем юридичної техніки та орієнтиром у вирішенні будь-яких питань, що мають юридичне значення.

А за результатами такого звернення, при обґрунтуванні доречності використання у зазначеному контексті слова «приймати», як на формальний аргумент можна було б послатися на її ст. 85, згідно з якою до повноважень Верховної Ради України належить «прийняття законів» (п. 3), «прийняття Регламенту Верховної Ради України» (п. 15), «прийняття рішення про направлення запиту до Президента України» (п. 34) тощо.

Однак, перш ніж використовувати цей аргумент, спочатку потрібно відповісти на запитання, чи правильний такий підхід по суті? Адже, як відомо, в юридичній мові з метою забезпечення однакового тлумачення змісту правових норм при їх конструюванні орієнтуються на те, що:

а) словам слід надавати того значення, якого їм надають у літературній мові;

б) якщо значення терміна визначене законодавцем, то саме у такому розумінні його й потрібно застосовувати;

в) якщо значення терміна законодавцем не визначене, то йому слід надавати того смислу, який йому надається у загальнонауковому значенні;

г) не слід без достатніх підстав різним термінам надавати одного і того самого значення;

ґ) не слід без достатніх підстав одному терміну надавати різних значень;

д) не слід застосовувати терміни іноземного походження, якщо є загальновизнані аналогічні національні мовні засоби тощо.

А урахування зазначених правил є підставою для висновку, що положення статей 85 та 91 Конституції України й

ст. 110 КПК, згідно з якими закони, постанови і рішення «приймаються», їхнім вимогам не відповідають.

Адже в буквальному значенні слова «приймати» можна: приймати до гурту, приймати зі столу, бути приймаком, проводити прийом громадян, приймати пологи, старостів, ліки, замовлення, бог приймає душу, а земля — тіло тощо.

За такого підходу не враховується й те, що якщо рішення особа приймає для себе, то їй для цього навіть не потрібно нічого «приймати», вона просто вирішує і для неї цього достатньо, оскільки це є приватним рішенням. Але якщо приймаються публічні рішення, якими, по суті, є всі колективні рішення, а також рішення уповноважених на це осіб, то вони повинні набути відповідної форми, яка б сприяла можливості сприйняття їх іншими особами, тобто легалізувати. А якщо так, то одна справа вирішити чи прийняти рішення, і зовсім інша — надати йому статусу юридичного акта.

Важливим є й те, що означені норми суперечать іншим нормам Конституції України. Так, згідно зі ст. 1291 «Суд ухвалює рішення іменем України», згідно зі ст. 313 Вища рада правосуддя рішення «ухвалює», згідно зі ст. 1512 Конституційний Суд рішення та висновки «ухвалює».

Крім того, вони суперечать і п. 24 ч. 1 ст. 3 КПК, якою визначено основні його терміни і в якій також йдеться про «ухвалення судового рішення...».

В аналізованому контексті Конституція України відзначається й іншими недоліками, про що свідчить хоча б її ст. 106, згідно з п. 4 якої Президент України «приймає рішення про визнання іноземних держав», а згідно з п. 5 — «приймає вірчі і відкличні грамоти дипломатичних представників іноземних держав». Адже є очевидним, що «прийняти грамоту» — це одне, а «прийняти рішення» — зовсім інше.

Прикладом непорозумінь, якими відзначаються окремі норми Конституції України, є й положення ст. 106, згідно з якою Президент України до Верховної Ради «вносить подання», а також «видає укази і розпорядження».

Адже слово «вносити» насамперед означає вносити всередину, робити внесок, і лише у переносному значенні — ставити на обговорення, розгляд.

Характерним є й те, що, на відміну від Президента, який подання «вносить», прокурор постанову «виносить», у той час як слово «виносити» насамперед означає виносити щось: з хати сміття, тіло покійника тощо. Похідним від нього було актуальне у радянський період слово «несуни».

А слово «видавати» тлумачиться насамперед у значенні: давати комусь щось, видавати заміж, друковані твори, видобувати з надр на-гора, робити відомим тощо, і лише у переносному значенні — офіційно проголошувати накази, розпорядження.

От тому у цій ситуації не обійтись без звернення до теорії юридичного пізнання, з позицій якої в структурі діяльності, спрямованої на отримання відповідного правового акта, хоча вона і є нерозривним цілим, простежуються дві складові: спочатку — переважно мисленнєвий, а після цього — переважно практичний її аспекти. Зокрема, під час мисленнєвого її аспекту й формулюється відповідне правило, приймається рішення. Але оскільки у такій формі з правового погляду воно є нікчемним, то для того, щоб стати статтею закону чи юридичним актом, воно повинне набути визначеної законом форми, тобто бути закріпленим у відповідному процесуальному документі, що здійснюється під час практичного аспекту цієї діяльності.

Те саме стосується й прийняття публічних рішень, у структурі яких простежується етап прийняття самого рішення і етап надання йому визначеної законом форми правового акта, зміст якого в українській мові й позначається словом «ухвалювати», яке і тлумачиться, як приймати колективні рішення, вирішувати. Продуктивним у цьому значенні є й слово «постановляти».

За таких обставин постає питання, якщо прокурор рішення прийняв, то навіщо, звідки й куди йому потрібно постанову виносити? Адже фактично, щоб надати своєму рішенню юридичного значення, йому потрібно його легалізувати у визначеній законом формі, якою і є відповідна постанова.

Якщо ж врахувати, що правові акти утворюють відповідну систему, а також місце у ній кожного з них, то це зумовлює необхідність насамперед привести у відповідність до вимог стилістики української мови та правил юридичної техніки й скоординувати між собою норми Конституції України. Адже цим й були б створені наукові та юридичні передумови для того, щоб Верховна Рада такі акти, як закони, власний Регламент, рішення про направлення запиту до Президента тощо, ухвалювала. Президент України — вірчі грамоти приймав, а до Верховної Ради з поданням звертався, пропозиції вносив. Відповідно, й всі інші уповноважені органи та особи, приймаючи у межах своєї компетенції відповідні рішення, — ухвалювали їх у формі визначеного законом правового акта, що, безумовно, стосується й процесуальних рішень.

А поки що складається враження, що, як було сказано прокуратору Іудеї Понтію Пілату, «ці добрі люди нічого не навчилися і все переплутали».

Іван КОТЮК,
доктор юридичних наук,
професор.