Таку думку в розмові з нашим кореспондентом висловив представник фракції Блок Петра Порошенка, член Комітету Верховної Ради з питань свободи слова та інформаційної політики Григорій Шверк (на знімку), коментуючи дискусії довкола резонансних доповнень до закону про електронне декларування.
— Цей закон складається з двох частин. Одна, запропонована Президентом, стосувалася лише військових, і в ній йшлося про те, щоб звільнити військовослужбовців від необхідності подання е-декларацій. І, як на мене, то й справді нонсенс, що бійці мали подавати електронні декларації. Але під час розгляду президентського законопроекту на комітеті до нього запропонували велику кількість правок. До того ж так сталося, що новий текст із поправками з’явився на руках у депутатів за півгодини до обговорення у сесійній залі. А оскільки ми досі бачили лише президентський варіант, і він ні в кого не викликав заперечень, то спочатку навіть важко було розібратися, про що дебатують. Зокрема, Тетяна Чорновол запропонувала розширити перелік тих, хто має подавати декларацію на декілька категорій громадян. Керівників держпідприємств, на мою думку, правильно включили до цього переліку, бо вони безпосередньо впливають на роботу таких підприємств. Учасники різноманітних комісій, які займаються відбором кандидатів до державних структур, — ця категорія у мене також особливих зауважень не викликала. Але поряд із цим було додано іще три категорії, наприклад, членів громадських рад. І вже тут можна говорити як про позитивні, так і про негативні моменти. Спробую роз’яснити. Коли йдеться про позитивні моменти, то очевидно, що громадська рада при міністерстві чи Комітеті Верховної Ради впливає на рішення. Тому начебто логічно, що люди, які можуть впливати на державні рішення, повинні заповнювати таку декларацію. Щодо негатива, то він полягає в тому, що у фахівців, яких запрошують до цих рад, може виникнути запитання: а навіщо мені це потрібно? І це може стати причиною того, що багато фахівців, які могли б принести користь у громадських чи наглядових радах, відмовлятимуться від своєї участі в них. Те саме стосується й державних службовців. Я особисто знаю людей, які спочатку пішли на державну службу, а потім відмовилися від неї саме через необхідність подавати декларацію. Тож це може спричинити зниження фахового рівня тих, хто в даному разі працюватиме у громадських радах.
Інше питання — керівники або члени громадських організацій, які впливають на антикорупційну політику. Але що тут занадто — то це подання е-декларацій третіми особами, які співпрацюють із такими громадськими організаціями. Так само перебір — це журналісти. І добре, що сама Тетяна Чорновол, як ініціатор цієї поправки, запропонувала прибрати представників ЗМІ із переліку е-декларантів.
На моє переконання, коли йдеться про декларації громадських активістів, то треба було написати, що вони можуть зробити це «за бажанням». Тобто хочеш — подаєш електронну декларацію. Проте в разі небажання подавати декларацію, на них розповсюджується кримінальна відповідальність та інші, пов’язані з е-декларуванням, моменти. І тоді б ми справді побачили, хто не боїться показати свою декларацію та розповісти суспільству, що та звідки у нього взялося. Можливо, саме такий підхід був би компромісом у цьому питанні, адже він дав би змогу тим громадським активістам, які з якихось причин не хочуть розкривати свої статки, продовжувати займатися цією діяльністю. Проте й ставлення до них у суспільстві вже може бути трохи іншим.
— У першому читанні ухвалено ще один резонансний законопроект — «Про внесення змін до деяких законів України щодо мови аудіовізуальних (електронних) засобів масової інформації» — яким пропонується встановити для загальнонаціональних телеканалів обов’язкові квоти передач і фільмів українською мовою на рівні 75 відсотків. Як триває його підготовка до другого читання?
— Я дуже радий з того, що законопроект уже ухвалено в першому читанні. Нещодавно Національна рада з питань телебачення і радіомовлення проводила мовний моніторинг загальнодержавних каналів, і він засвідчив, що нині 15—16 каналів із 23 виконують цю норму. І тільки на «Інтері» та «Україні» поки що лише 26 відсотків українського мовлення. Причому інформаційне мовлення у них здебільшого україномовне, тож переглянути їм потрібно лише розважальні програми, адже до того, як з’явився так званий закон «Ківалова-Колесніченка», вони також виконували цю вимогу.
Щоправда, я не дуже розумію, що в цьому законі робить норма про Раду національної безпеки і оборони. Мені здається, це не той орган, який має займатися питаннями телебачення. Тому є над чим працювати.
— На нашу думку, чи не варто в цьому законі також передбачити, що ведучі програм не повинні розмовляти різними мовами, наприклад, один — українською, а другий — російською, що досить часто має місце на телеекранах?
— У законопроекті йдеться про те, що ведучий щонайменше на 75 відсотків має вести передачу українською мовою. Але коли він запрошує в студію гостя, то ця людина може говорити й іншою мовою. Наприклад, ведучий, який коментує матч, повинен бути україномовним, але він може запросити на допомогу, скажімо, колишнього футболіста, і до нього немає жодних претензій, якщо він розмовляє російською. З моєї точки зору, це не проблема.
Стосовно місцевих, регіональних телерадіоорганізацій, пропонується норма про 50 відсотків державної мови. Бо, скажімо, в деяких районах західної України, де поширені угорська чи румунська мова, 50 відсотків української достатньо, щоб кожна спільнота почувалася добре.
Але загалом тут ситуація така: оскільки будь-яка телеорганізація працює на державних частотах, і держава видає ліцензію на використання частоти, то, відповідно, держава може задати умови використання цих частот. Наразі інтереси держави — це збільшення української мови в українському ефірі. Хіба хтось колись дбав про українську мову? Не дуже. Але ж це прямий обов’язок і функція держави.
— Дотичним до попереднього є й законопроект про державну мову. Оскільки на сьогодні у Верховній Раді зареєстровано вже три законопроекти на цю тему, то як швидко можуть дійти руки до їхнього розгляду?
— У мене є декілька претензій до всіх законопроектів. Наприклад, зазначається: якщо видання друкується не українською мовою, то цей обсяг не має перевищувати 15—20 відсотків, або 50 відсотків. Як професіонал в царині медіа, хочу звернути
увагу на таке: наприклад, до мене прийшли представники роздрібної мережі з умовою, що можуть продати 50 тисяч примірників видання російською мовою і 5 тисяч примірників — українською. Що мені робити в цій ситуації? Додатково друкувати ще 45 тисяч примірників українською мовою? Але куди я їх діну? Тобто до цього питання потрібно підійти якомога фаховіше, щоб остаточне рішення було правильним. Бо ідея збільшити наявність українського в усіх сферах нашого життя — це великий плюс, але робити це потрібно таким чином, щоб занадто не навантажувати бізнес.
Як на мене, то починати тут потрібно навіть не зі ЗМІ, а з дитячого садка. Потрібно працювати над тим, щоб людині було цікаво. Не можна примусити любити будь-що, навіть українську мову. Можна лише заохотити її любити. Якщо будуть фахові викладачі в дитсадках, школах, спортивних секціях, гуртках, то цим прищеплюватиметься любов до української мови. Наприклад, у нас в Харкові найпрестижніша школа була україномовною з поглибленим вивченням англійської мови. І в цю школу черга стояла, всі хотіли, щоб їхня дитина мала поглиблене вивчення англійської мови і, водночас, решту предметів вивчала українською. Так можна і варто заохочувати.
Фото Сергія КОВАЛЬЧУКА.
