Трагедія, що сталася в пітерському метро, в українському суспільстві відгукнулася... мовчанням. Були, звичайно, належні слова співчуття офіційних осіб — хоча й не перших, як, скажімо, хоч і Першого, але заступника Голови Верховної Ради Ірини Геращенко. Були і незрозумілі співчуття від популярного співака Вакарчука, але загалом суспільство наше відреагувало оцінками та прогнозами, проте не масовим співчуттям.
Бо, як мудро написав Ростислав Мартинюк — дослідник російського угро-фінства, «справжнє співчуття — це виявляти цілком певну строгість до грішника. Такою строгістю до порушника законів є недопущення інваліда на Євробачення. Такою строгістю до громадян країни-агресора є промовиста мовчанка під час терактів на її території. Це і є досконале співчуття, яке МОЖЕ допомогти грішнику видужати, а жертві — не стати рабом дурної чуттєвости».
До цього не варто щось додавати, крім прогнозів. Андрій Левус, народний депутат, один із командирів Самооборони на Майдані: «Теракти в Пітері — ФСБшна технологія для встановлення повноцінної диктатури. Україна має мобілізуватися. Оскільки наступним актом у таких ФСБшних виставах є війна. Версій щодо того, що сталося, може бути багато. І ми почуємо їх безліч. Одне незмінне — це абсолютно стандартна політтехнологія ФСБ та Кремля. Наскільки б цинічно це не звучало. В будь-якій ситуації, коли Путін втрачає підтримку населення, він успішно бореться с тероризмом. Через «перемогу» тероризму він і до влади прийшов, ми всі це пам’ятаємо. І тут йому абсолютно байдуже на жителів, які опиняються не в тому місці, не в той час. Бо для нього його ж громадяни — лише ресурс, який відновлюється, а «бабы еще нарожают».
Володимир Горбач, відомий політичний оглядач: «Схоже на те, що гебня хоче залякати пітерців після проявів громадського протесту — щодо намірів передачі Ісакієвського собору РПЦ і, особливо, проти корупції начебто Медвєдєва... Коштів для соціального підкупу населення вже майже немає, тож залишається інша форма контролю — страх. Путінський режим постав зі страху переляканих мас перед чеченською війною й терористичними актами. Може, і впаде він від того самого... Тоді, щоправда, зовнішнім ворогом була Ічкерія, а зараз — Україна. Тож слідкуймо за реакцією».
Зрештою, коли російські окупанти посунули були на Маріуполь, і гинули мирні люди, і я чекав співчуття від своїх російських друзів, то у відповідь почув — щось на зразок «не треба воювати, треба евакуюватися». Куди — за Дніпро чи за польський кордон? Ні, у відповідь я їм не буду радити не користуватися пітерським метро чи евакуюватися за Урал. Просто помовчу.
