Марк Твен сказав: «Немає нічого простішого, ніж кинути курити. Це зовсім не важко... Особисто я це робив разів сто».

Особисто я зробив це раз і назавжди. Досить рано. У четвертому класі. Виключно завдяки (як тепер модно казати) насильству в сім’ї та непедагогічним методам виховання. Я й нині твердо переконаний, що методи морального впливу не дали б такого результату, як покарання різкою.
Запам’яталося, що перші кроки у цій царині я здійснював не самотньо, а вкупі з троюрідним братом і однокласником Миколою. Мабуть, спрацьовував принцип, що удвох і батька легше бити. Згуртуватися змусив страх перед незвіданим і небезпечним. Ми чудово розуміли, що куштуємо заборонений плід. Покарання з боку дорослих неминуче. А поштовхом до цього послужив приклад дещо старших товаришів, яким подобалося хизуватися у ролі дядьків з цигаркою в зубах. А ми чим гірші? Пора ставати дорослими...
Курили ми здебільшого самокрутки із засохлих листків соняшника. Траплялося, докурювали недопалки. До вершини підліткового сільського курива — паління засохлих кінських кізяків — ми не дійшли. Звичайно, і про куріння в затяжку також не йшлося. Де ми палили? Та де прийдеться — в ярку, у ровах, закинутому колгоспному свинарнику, лісосмузі, на горищі з сіном (жах!!!), у туалеті. От саме в туалеті і застукала нас моя мама.
Ще звечора ми з Миколою заготували сухе соняшникове листя і заховали його у порожній клітці для кролів. З газети «Зірка» нарізали широких (кайфувати то кайфувати) паперових смужок. Їх склали у скляну банку, яку заховали за дровами у хліві. Це було схоже на ритуал. Ми заздалегідь знали, що наступного дня останнього уроку у нас не буде. Вчительку чомусь викликали у райвно.
Отож, прийшовши зі школи, не марнуючи час на обід, ми розпочали виконання заздалегідь запланованого ритуалу. Місцем «обряду» обрали туалет.
І треба ж було так статися, що того дня мама з роботи повернулася раніше. Вона працювала вчителькою математики. Зайшовши у подвір’я, вона одразу побачила, що з дерев’яного туалету з усіх шпарин валить дим. Пожежа! Підпал!.. З туалету ми вискочили, як Кузьма з маку. Мамі одразу зробилося зле. Оговтавшись, вона завела нас до хати. По дорозі виламала різку і добряче мене відлупцювала. Вона цілилася по сідницях, але оскільки я крутився, то деякі удари прийшлися по спині, руках... «А ти дивися і запам’ятовуй, що палити цигарки шкідливо. Я зараз розповім про куріння твоєму батькові, нехай він займеться тобою», — повчала паралельно вона Миколу, який, забившись у куток, тремтів, як листок на вітрі. Мабуть, уявляв свою зустріч з батьком. Шмагала мама мене доти, доки в руках не залишився коротенький цурпалок.
Вже потім, коли я став студентом, мама розповіла мені, що всю наступну ніч вона проплакала. Бо їй було боляче дивитися на мої синці від різки, бо їй було мене шкода. Але відтоді — вірте чи ні — за своє життя я не викурив жодної цигарки. Хоча й були для цього сприятливі моменти, відповідне середовище. Мені наче відрізало. Метод покарання різкою виявився дієвим. За що я дуже вдячний матусі. Без лиха не буває добра.
А от Миколин батько діяв методом переконання. Результат? Уже у восьмому класі Микола курив у затяжку, а в дорослому житті викурює пачку цигарок за добу. У всякого своя доля і свій шлях широкий... Ось така історія.
Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.