Щойно в столичному видавництві «Фенікс» вийшла книжка відомого журналіста кандидата філософських наук Валерія Кравченка (на знімку) «Звільнення від «малоросійства».

Проблематика книжки стисло викладена в анонсі до неї: «За двадцять п’ять років, що минули після здобуття Україною державної незалежності, в нашому суспільстві так і не здійснили етнополітичних, соціально-культурних, морально-етичних перетворень, які мали б пришвидшити формування в ньому самодостатньої й згуртованої нації. Значна частина українського населення досі зазнає впливу радянсько-російської «інтернаціоналізаторської» спадщини, сумнозвісного «малоросійства», і розмежована за світоглядними, мовно-культурними, релігійними, ментально-психологічними ознаками». За звичкою, ми не дуже віримо таким анонсам — а раптом то лише рекламний хід, розрахований на простодушного читача? А ще нас мимоволі насторожує те, що автор — кандидат філософських наук, отож, читати починаєш обережно: а якщо це не для «середнього ума»? Одначе, що далі заглиблюєшся в текст, то менше в тебе залишається застережень. Бо перед тобою — не абстрактне філософствування, а те, що можна назвати філософською публіцистикою (як для філософа — у автора надто багато емоційних знаків оклику). Останній читацький сумнів ось який: тобі здається, що заголовок книжки не дуже точний. Оскільки з чотирнадцяти розділів тільки один (якихось двадцять сторінок) присвячений визначенню того, що таке «малоросійство». А майже всі інші розділи, так чи інакше, — це аналіз ідеології «русского мира» та неоімперських апетитів нашого північно-східного сусіда. То, може, справді треба було підшукати якусь іншу назву для книжки? Та потім і цей сумнів розвіюється й усе стає на своє місце. Річ у тім, що наше «малоросійство» якраз і підживлюється ідеями «русского мира». Ними харчуються чимало наших співвітчизників, від рядового обивателя до ідеологів на зразок Табачника, чиї українофобські ідеї Іван Дзюба колись влучно назвав «прокислими щами». Інакше кажучи, що таке класичний малорос? Це той, хто мислить так, нібито він істинний великорос. Це його возвеличує у власних очах над співвітчизниками, в тім і полягає його кайф, він і не замислюється над тим, що живе позиченими думками, бо для нього оті «прокислі щі» пахнуть трояндами. Здавалось би: ну й нехай, що нам від того? Але Валерій Кравченко в своїй книжці переконливо показує: отакий малоросійський спосіб «позиченого мислення» й позиченої самоідентифікації лежав в основі нашої економіки, наших нібито-реформ, нашої гуманітарної політики та інформаційного простору, нашої внутрішньої та зовнішньої політики. Так тривало (та й досі багато в чому триває) навіть протягом останньої чверті століття, тобто вже у формально незалежній Україні. Ми на це дивились і зітхали: «Ах, чому ми не Південна Корея?» Та ото ж через те. Заслуга автора в тім, що він, уникаючи всякої конспірології чи філософської алгебри, показує, що «малоросійства» не варто недооцінювати. Він посилається на відкриті джерела інформації.

Все, про що Валерій Кравченко пише й що цитує в цій книзі, — не новина для нас, ми це нібито «знали». Але все це, зібране в певну суму взаємозв’язків, надає нашому «знанню» іншої якості.

Катерина АПРЕЛЬКО.