Представники славнозвісного козацько-старшинського роду Дорошенків з давніх часів вірою та правдою служили українській землі: на початку XVІІ століття — гетьман реєстрових козаків Михайло Дорошенко, засновник роду; пізніше, у період Української національної революції 1648—1676 рр. — гетьман Петро Дорошенко та його брати Андрій і Григорій. Не стало винятком і ХХ століття, а саме доба Української революції 1917—1921 рр., учасником якої був Дмитро Іванович Дорошенко.

Народився Дмитро Дорошенко 8 квітня (за старим стилем 27 березня) 1882 р. у м. Вільно (нині Вільнюс), де військовим ветеринарним лікарем служив його батько Іван Дорошенко. Ось як про нього та про свій родовід згадував Дмитро Іванович у книзі «Мої спомини про давнє минуле (1901—1914 роки)»: «Свідомості національній я завдячую своєму покійному батькові Іванові Дорошенкові, який, виховуючи мене у Вільні, на чужині, з малих літ прищепив мені любов до далекої батьківщини України, а я, підростаючи, вже сам плекав у своїй душі посіяні ним зерна. Походив мій батько з Чернігівщини і належав до старого козацького роду, який мав за свого предка козацького гетьмана Михайла Дорошенка, що поліг у бою під Бахчисараєм в поході на Крим 1628 року. Одним з онуків Михайла був відомий гетьман Петро Дорошенко, що боровся за самостійність України в союзі з Туреччиною. Від рідного брата Петра Дорошенка — Никона Дорошенка — і пішов наш рід».

Дмитро Дорошенко здобув ґрунтовну освіту у Варшавському, Петербурзькому та Київському університетах. У студентські роки розпочалася його активна громадсько-політична діяльність: у Петербурзі він вступив до місцевої Української студентської громади, яка згодом приєдналася до Української революційної партії, а потім, як він згадував, «тому що сама партія перетворилася в «Українську Соціал-Демократичну Партію», то й ми всі стали соціал-демократами, подобалось це комусь із нас, чи не подобалося». Під час навчання у Київському університеті Св. Володимира юнак виступив одним з ініціаторів спеціальних зборів київського студентства, на яких була висунута вимога відкриття кафедр українознавства. Не полишав він і науково-публіцистичної діяльності: співпрацював з низкою українських газет, часописів та інших видань, де друкував статті, рецензії на україномовні та українознавчі книги, огляди життя та творчості українських письменників, наукових і культурних діячів.

Після закінчення історико-філологічного факультету Київського університету Д. Дорошенко отримав запрошення на посаду вчителя комерційного училища в Катеринославі (нині Дніпро). Тут він долучився до просвітницької діяльності: разом із дружиною, відомою драматичною актрисою Наталею Михайлівною Васильченко, опікувався створенням і зміцненням філій «Просвіти» у різних містечках та селах губернії, був у числі організаторів і першим редактором просвітянського двотижневика «Дніпрові хвилі».

Восени 1913 р. родина Дорошенків переїхала до Києва. Дмитро Іванович продовжив вчителювати та, на прохання українського педагога Софії Русової, взяв на себе редагування педагогічного журналу «Світло».

З початком Першої світової війни Д. Дорошенко став заступником голови «Товариства допомоги населенню півдня Росії, що постраждало від військових дій», яке займалося, у тому числі, й допомогою біженцям з Галичини. У складі Всеросійського союзу міст на Південно-Західному фронті Дорошенку було доручено керівництво відділом допомоги населенню на самому фронті. Це були вісім повітів Галичини, окуповані російською армією. Тут Дорошенко влаштовував харчові пункти, дитячі притулки, медичні й санітарні пункти, забезпечував надання допомоги населенню одягом, продуктами харчування тощо. Крім того, в його завдання входила опіка над тисячами біженців, розселених понад Дніпром на Київщині та Чернігівщині.

У період Української революції Д. Дорошенко влився у політичне життя — вступив у новостворену партію соціалістів-федералістів, увійшов до складу Української Центральної Ради. 22 квітня 1917 р. Тимчасовим урядом його призначено на посаду крайового комісара Галичини і Буковини з правами генерал-губернатора. Наприкінці серпня 1917 р. Дорошенку було запропоновано сформувати новий склад Генерального секретаріату УЦР. Тільки-но ставши до роботи, він відмовився від цієї пропозиції через розходження у поглядах на шляхи становлення української державності. Як згадував Д. Дорошенко: «Я ясно відчував внутрішнє положення, різницю своїх настроїв і політичного світогляду з тими, з ким би мені довелось працювати, що зоставатись далі — для мене значило йти проти свого сумління. А на це я погодитись не міг». У цей час дедалі помітніше трансформувалися політичні погляди Дмитра Івановича: формально належавши до партії соціалістів-федералістів, він висловлював по суті не соціалістичні, а ліберально—демократичні і навіть національно-консервативні переконання. Логічним підсумком цього процесу, зрештою, стала заява Д. Дорошенка на ім’я голови партії С. Єфремова від 22 травня 1918 р.: «Високоповажний Сергій Олександрович! Зважаючи на постанову головного Комітету партії соціалістів-федералістів від 21 травня, маю честь Вас повідомити, що я виходжу з партії і з цього дня перестаю себе вважати за її члена».

Після приходу до влади П. Скоропадського Дмитро Іванович увійшов до уряду Української Держави. На посаді міністра закордонних справ йому вдалося досягти значних успіхів у міжнародному визнанні України як незалежної держави. У період керівництва ним зовнішньополітичним відомством було відкрито дипломатичні представництва України в Румунії, Польщі, Швейцарії, Фінляндії та консульства — українські за кордоном і зарубіжних держав у Києві. У жовтні 1918 р. в Швейцарії він проводив переговори із представниками країн Антанти про визнання суверенітету України та надання їй допомоги.

Падіння Гетьманату та утворення Директорії УНР Д. Дорошенко сприйняв як власну поразку. В своїх спогадах він писав: «Я добре бачив, що при тогочасному курсі української політики мені нема місця, і що моя служба була б неможлива і небажана. Я вирішив відійти від усякої політики і зайнятися літературною працею». У січні 1919 р. він отримав пропозицію викладати історію України в Кам’янець-Подільському державному українському університеті, якою і скористався. Проте вже в 1920 р. Дмитро Іванович Дорошенко, як і більшість діячів українського національно-визвольного руху, був змушений виїхати з України. Перебуваючи в еміграції, він разом з іншими діячами гетьманського руху брав участь у створенні об’єднання українських монархістів — Українського союзу хліборобів-державників. Таким чином, можна констатувати, що еволюція політичних поглядів Дмитра Дорошенка логічно завершилася відповідно до його світоглядних переконань.

Емігрантський період життя Д. Дорошенка став надзвичайно плідним для його педагогічної та наукової діяльності. Протягом 1921—1951 рр. він був професором кафедри історії Українського вільного університету у Відні, Празі, Мюнхені, професором Варшавського університету (1936—1939 рр.), професором колегії св. Андрія у Вінніпезі, Канада (1947—1950 рр.) та очолював Український науковий інститут у Берліні (1926—1931 рр.). У 1945 р. Д. І. Дорошенко був обраний першим президентом Української вільної академії наук, що була створена гуртом українських вчених в Аугсбурзі (Німеччина).

Саме в цей час опубліковані його основні наукові праці з історії України, історії культури і церкви, зокрема, «Нарис історії України», «Історія України», «Огляд української історіографії», «Православна церква в минулому і сучасному житті українського народу» та інші. Д. Дорошенко залишив низку спогадів про діячів українського національно-визвольного руху, а також спогади про події 1901—1920 рр. Загалом його авторству належить понад 1000 наукових праць та публікацій.

Як історик Дмитро Дорошенко прекрасно розумів цінність першоджерел для історичних досліджень, тому й був одним з ініціаторів створення Музею визвольної боротьби України у Празі, що займався накопиченням і збереженням документів та експонатів з історії Української революції. Тепер значна їх частина перебуває на зберіганні в Центральному державному архіві громадських об’єднань України.

Дмитро Іванович Дорошенко відійшов у вічність 19 березня 1951 р. у Мюнхені.

У Центральному державному архіві громадських об’єднань України зберігаються матеріали з епістолярної спадщини Д. І. Дорошенка. Один із них пропонуються до уваги (авторська стилістика та орфографія збережені).

Витяг із листа Д. Дорошенка Є. Вировому. 25 квітня 1936 р.

[...] 29 цього місяця нарешті має відбутися моя інавгурація. Боюсь, щоб не було скандалу (не кажіть тільки цього нікому) — польська преса підняла проти мене кампанію, друкують статтю за статтею, що як, мовляв, можна такого-сякого призначати в Варшаві професором. Більшовицька «Правда» подала на основі цих статей велику телеграму «Кар’єра білогвардійця Дорошенка». Взагалі цим керувала якась рука, безумовно, своя, українська, правдоподібно зі Львова. Коли так, то пресою можуть не обмежитися, але побачимо! Цим я не дуже журюсь, але роботи дуже-дуже багато. Якби не прикрі ходіння по поліціям і консульствам у Празі (чого я найбільше в світі не люблю), то я на свою подорож дивився як на відпочинок.

Так виходить — я до Праги, а ви з Праги! Ну що ж робити. Бажаю Вам щасливої дороги і приємної подорожі!. Черкніть мені з дороги, щоб я знав, де Ви, що з Вами і коли знов до Європи вертаєтесь.

Ваш Д. Дорошенко.

Ірина ЖУРЖА,
головний науковий співробітник
Центрального державного архіву громадських об’єднань України,
кандидат історичних наук.

Фото надано архівом.