Протягом останнього часу в Україні набуває дедалі більшої актуальності проблема утилізації твердих побутових відходів.
Так, проектом "Національної стратегії поводження з відходами для України" (далі -- проект), який розглядається як "робоча версія" вектора реформування законодавства, а саме розділом ІІ "Стратегічні цілі, принципи та задачі", запропоновано, зокрема, такі два базові основні принципи (вектори) розвитку законодавства в напрямі поводження з відходами:
1. "Забруднювач платить".
2. "Користувач платить".
Зазначені підходи ґрунтуються на тому, що особа, яка забруднює навколишнє середовище та скидає відходи або ж замовляє утилізацію відходів, повинна компенсувати всі витрати суспільству (оплатити вартість послуг з утилізації).
Однак є підстави вважати таку постановку (формулювання) принципів принципово неправильними.
Великим відкриттям для більшості виявляється проста істина: відходи -- це майно (ресурси, активи), придбане власником.
Так, коли людина купує, приміром, ковбасу, то, виступаючи як споживач, має емоційно та практично забарвлений інтерес придбати продукт у гідній упаковці. Це має не тільки емоційну складову придбання товару в гарній обкладинці, але має і практичну мету -- сучасна упаковка забезпечує збереження товару та його захист від дії природних чинників псування, зручність зберігання, транспортування, використання.
Тобто людина платить умовну кількість грошей за упаковку, яка має ціннісний вираз короткий час, допоки основний товар не спожито, після чого упаковка переходить у категорію "побутові відходи" та спрямовується до сміттєвого кошика.
Але суті відносин не приховаєш. Упаковка належала і належить споживачеві (покупцеві) на праві власності (була ним придбана за свої "кровні"). Переводячи придбаний товар у категорію "побутові відходи" (які дістають зневажливу та принизливу назву "сміття"), споживач, виходить, викидає свої гроші. Поняття "власник предмета" дивним карколомним чином трансформується (з порушенням усіх правових принципів) у поняття "особа, яка замовляє послуги з утилізації...". Власник майна (ресурсу) стає замовником свідомо оплачуваних дій зі свого "збіднення".
Викинувши свої гроші, споживач (за проектом розглядуваної нами стратегії -- забруднювач території) ще і платить за те, що його майно (ресурс) утилізують, вивезуть, "кудись подінуть з очей геть" (тобто платить уже двічі).
При цьому навпаки, особа, яка утилізує (надає послуги з утилізації) відходи, набуває у власність (з повним правом володіти, користуватися, розпоряджатися) "корисну масу" -- купу пластику, скла, картону тощо, маючи можливість робити все, що заманеться (отримувати будь-які корисні властивості від переробки отриманого майна (ресурсу): від сортування, відокремлення, приміром, пластику (скла, металу тощо) та його подальшої переробки на предмети побутового та промислового вжитку до банального отримання біогазів або газу з органічних відходів (за законодавством України вони, до речі, належать до джерел альтернативної енергетики) і спалювання паперу та інших відходів на сміттєспалювальних заводах з отриманням електричної та теплової енергії.
Відходи -- це не сміття (щось непотрібне). Це ресурс, кошти, до освоєння яких і вилучення з яких корисних властивостей просто ще не дійшли руки (технології, рівень науки і у нашому випадку -- елементарне бачення суті суспільних процесів).
Звернемо увагу на сьогодення. Україну ледь не щодня лихоманить тема "львівського сміття". На полігоні побутових відходів загинули люди, полігон охоплений полум'ям (відходи калорійні та виділяють величезну кількість газів, є надзвичайно енергоємними), Львівська область у стані екологічної катастрофи, ніхто не знає, що робити з побутовими відходами зі Львова та околиць, керівництво міста не знайшло іншого виходу, ніж пресувати вміст сховища в трейлери (вантажні автомобілі, іноді призначені і для перевезення харчових продуктів) та розвозити відходи по всій Україні, "домовляючись" з віддаленими полігонами про захоронення та утилізацію... Повторимось -- енергоємне та корисне майно "не знають, де діти"...
Це цілковита маячня та безглуздя, відвертий театр абсурду, сором, небачений у всьому світі. Чому лідер у "сміттєвому" бізнесі -- Швеція вже потерпає від... нестачі відходів та змушена(!) купувати їх у сусідніх країнах для того, щоб підтримувати на плаву своє "виробничосміттєве" існування. Можливо, тому, що у Швеції діє інший принцип -- особа, яка надає послуги з утилізації сміття (як це пропонується зробити у нас), насправді не надає такі послуги, а купує ресурс у споживачів... І саме за такої ситуації Швеція "у відчаї" почала активно очищати море та узбережжя від відходів (сміття) та у стані дефіциту стала розробляти нові технології, приміром, будівництва доріг зі здобутих з моря відходів...
Хіба не дивина -- дефіцит відходів (ресурсів), але цю "біду" наші північні сусіди з прапором, схожим за кольорами на наш, обернули так, що з дефіцитної сировини почали мостити дороги (тобто тут дефіцитна сировина вже виглядає як зовсім не дефіцитна)...
Надприбутки "утилізаторів" та "захоронювачів" побутового сміття в Україні (за рахунок лише оплати "послуг" з утилізації відходів) призвели до колапсу в системі. Власники полігонів та надавачі послуг з утилізації мають вдосталь ресурсів для того, щоб залишати все, як є. Тобто отримавши енергоємне майно, придатне до подальшого використання, нічого не роблять задля стратегічного вирішення ситуації, що викликає як мінімум здивування -- чому б не заробляти?
Чому не відкривати/започатковувати сортувальні станції, переробні потужності, сміттєспалювальні заводи (в Україні він "аж" один, у Києві, та забезпечує теплом лише невеликий мікрорайон)? Україна потопає у відходах (які вже таки перейшли в категорію "сміття"), і рівень екологічної катастрофи зростає в геометричній прогресії.
Система вже не працює (факт очевидний), але проект стратегії і надалі пропонує затвердити принципи "забруднювач/замовник платить" як непорушні. Ці принципи несправедливі, неприродні, безглузді, а тому вони просто не працюватимуть.
Можливо, не всі звертали увагу, але замість "стратегічного" принципу "платить забруднювач/замовник" за окремими категоріями відходів діє принцип "платить покупець". У Києві, приміром, можна без особливих зусиль реалізувати в приймальних пунктах вторсировини 1 кг склобою (скляної тари) за 80 копійок, 1 кг звичайних упаковочних пакетів -- за 15 грн., порожні пляшки приймають поштучно залежно від конфігурації (від 20 копійок за одиницю і вище), на вагу приймають також пластикові пляшки, алюмінієві банки з-під пива тощо.
І така система, як ми бачимо, реально працює, позаяк економічно правильна і обґрунтована, справедлива та розумна і головне -- корисна. У "вільному лежанні" неможливо знайти пляшку чи алюмінієву банку, оскільки вони є власністю, майном, за яке платять гроші, й тому його цінують. Досягається і елемент природної екологічної та естетичної чистоти оточуючого середовища і реалізується елемент "правильного" руху коштів та відносин обігу предметів власності.
Пропозиції всіляко штрафувати та "мордувати" власника майна (відходів) за те, що він ним не так розпорядився (викинув сміття на узбіччя тощо) -- неефективні та неприродні, так само як і змушувати його в будь-який спосіб сортувати сміття тощо. Люди є вільними по своїй природі і будь-якого насильства не толеруватимуть, воно просто не досягне мети. Натомість, якщо ж власнику відходів буде запропоновано декілька гривень в обмін на здавані ним ресурси (відходи), відсортовані належним чином, розібрані за групами, то такий власник завжди із задоволенням реалізуватиме своє природне юридичне право продати своє майно. Або ж не він особисто, то замість нього інші особи, які через природні причини (майнової скрути) забажають стати власниками певного ресурсу та продати його.
Тобто у стратегічному вираженні відходи, повторимось ще раз, -- це не сміття, а ресурс, майно, опосередковані живі гроші. Такий ресурс просто необхідно освоювати за правильними природними економічними (та юридичними) законами, а не за штучними теоріями та стратегіями.
Відтак, за наведених підстав запропоновані проектом стратегії тези "забруднювач платить" та "користувач платить" є принципово та системно неправильними і за формою, і за суттю, й мають бути критично переглянуті крізь призму розуміння суті та природи відносин та їх розвитку в природному напрямі (з погляду на інтереси власника та його природну зацікавленість отримати дохід (нехай навіть мінімальний). До речі, це ще ефективне і тому, що власників у відходів значно більше, ніж "контролерів" та "утилізаторів", і сама їх множинність є запорукою того, що система працюватиме належним чином та стане взаєморегулівною, взаємокомпенсуючою, всепроникною та універсальною.
Ірина КРЕМЕНОВСЬКА,
кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник,
директор Центру економіко-правових досліджень.
