У кожного з нас, журналістів, котрі працювали в ній, власна історія "Зорі". У мене як колишнього власного кореспондента цієї Дніпропетровської обласної газети, котрий пройшов разом з нею одну десяту її шляху, теж своя історія.
-- Ну все -- твій рік роботи у нас минув даремно, -- з порога заявив мені у властивій йому манері серйозного гумору тодішній редактор "Зорі" Вадим Климентьєв, -- "кляуза" на тебе прийшла тільки зараз.
У мене в середині все похололо. Та, як з'ясувалось, дарма. Бо та "бомага", котру підписала ціла купа шанованих тоді у моїх П'ятихатках людей, виявилася нічим іншим, як мильною бульбашкою. Насправді ж за те, що я, побувавши на сесії районної ради, посміла написати "Зорі" правду про те, що район у кінці вересня не готовий до роботи в осінньо-зимовий період, мені інкримінували злочин у вигляді неетичної поведінки: бачте, власкор шанованої газети без дозволу(!), не вибачившись(?!) вийшла посеред засідання сесії. Як казала Проня Прокопівна: "Шкандаль!".
Разом з Вадимом Григоровичем ми посміялися з того листа. Вердиктом керівника було коротке: "Іди і працюй далі". Що я і робила впродовж десяти років, обіймаючи своїми руками і душею територію П'ятихатського та Верхньодніпровського районів, ще й місто Жовті Води.
Переступивши поріг редакції обласної газети "Зоря", котра тоді розміщувалася в приміщенні однойменного видавництва по вул. Журналістів, 7, я ще довго ходила її коридорами, відчуваючи священний трепет. Та і як могло бути інакше, знаючи, що 17(4) квітня 1917 року "Зоря" вперше побачила світ як орган Катеринославського комітету РСДРП, а її редакторами у різний час були такі люди-легенди, як Серафима Гопнер, Петро Орлик, Інна Барвінок, Георгій Бурейко? Причому Георгій Семенович очолював "Зорю" найдовше з усіх -- 24 роки і залишається й нині живим класиком обласної журналістики.
До всього серед колег-власкорів мені випало трудитися поряд з такими аксакалами, як Валентина Кордюкова з Павлограда, котра віддала "Зорі" більше 40 років життя, Анатолій Байдужий з Кривого Рогу (30 років) та Олександр Святина з Синельникового (20 років). Молоді, енергійні, фонтануючі цікавими темами, вони назавжди залишили свій помітний слід на скрижалях історії області. Це нині газета-ювіляр більше не має сітки власкорів, а на початку тисячоліття нас було восьмеро з різних куточків Дніпропетровщини.
Нині можу з гордістю сказати, що доля зробила мені безцінний дарунок у вигляді співпраці з безмежно талановитим поетом, редактором додатка "Ветеран Придніпров'я", людиною, котра була брендом "Зорі", Олександром Тараненком. Знаю людей, які виписували "Зорю" тільки заради його віршів. А особисто мені назавжди запали в душу дві його прозові речі, котрі без сліз читати просто неможливо: "Батькова груша" та "Мій поріділий, посивілий клас". Низько кланяюсь пам'яті Олександра Андрійовича, нехай йому в інших світах легенько спочивається.
Пригадую, як одного дня років з десять тому у слухавці мого мобільного мене попросили зателефонувати одному посадовцю з обласного центру, господарство якого й досі працює на території нашого району. Було якось дивно усвідомлювати: якщо тому чоловікові щось від мене треба, то нехай він сам до мене дзвонить. Та вже нехай я буду меншою. Набираю продиктований номер, після паузи відрекомендовуюсь і одразу ж чую:
-- Давайте, ви допоможете нам, а ми -- вам, -- каже голос посадовця. І далі йдеться про написання для "Зорі" іміджевого матеріалу про те господарство, причому -- безплатно. А мені за це -- проси хоч півцарства. Звичайно, в розумних межах.
Розумію, що від мене чекають ствердної відповіді. Та лихий смикає мене за язика:
-- Мені лестить ваша пропозиція, але за свою роботу я отримую від держави хорошу платню, тому ні про яку допомогу не може бути й мови. Всього вам найкращого.
Після цього моє тодішнє керівництво розпікало мене, мов на сковорідці, так, що я вже була готова приїхати до обласного центру по трудову. Адже, як з'ясувалось, той чоловік мав тісні робочі стосунки з нашою "Зорею". Але з невідомих мені причин хмари розвіялись, виглянуло сонечко, і та історія канула в Лету. Там би вона і залишалась, якби не ця спроба моїх ювілейних спогадів.
Ах, "Зоря"! Наша ти пораднице, заступнице і рідна домівко. Хтось випурхнув з твого гнізда, щоб піти у шлях широкий, а комусь ти стала прихистком аж до заслуженого відпочинку. Світи ж і далі відданим читачам своїм зігріваючим серце світлом -- сьогодні, завтра і завжди.
Олена ЧЕРНЯВСЬКА.
Дніпропетровська область.
