Поліські старожили, їх побут і долі зацікавили учасників Міжнародного фотопленеру, який для чеських та українських фотографів організував на Поліссі відомий в Україні фотомитець Олександр Харват.
Такої уваги, як під час Міжнародного фотопленеру, 93-річна Марія Гнатівна Проневич із села Нобель не бачила за своє життя. Чеські фотомитці вподобали її колоритне поліське обійстя, тож із задоволенням його фотографували. Потрапила у фотооб’єктив і сама господарка, коли... рубала дрова у дворі, а потім показувала всім їх запаси (на знімку). Дуже боїться літня жінка залишитися у холодній хаті взимку...
Попри свій поважний вік, Марія Гнатівна дає собі раду: порається на обійсті, палить грубку, куховарить, вишиває. А в її хатинці на березі мальовничого озера Нобель охайно, по-українськи колоритно: кімнати в рушниках, вишитих серветках.
Валентина Ташликович, яка працювала начальником поштового відділення, нобельським сільським головою, а після об’єднання сіл Нобельської і Локницької сільрад у Локницьку об’єднану територіальну громаду — старостою, знає все про кожного односельця. Тож і про Марію Гнатівну Проневич розповіла:
— Важка доля не знищила у цій жінці оптимізму. Її хатинка розташована неподалік церкви Преображення, тож Марія Гнатівна з дванадцяти років співає у церковному хорі. У такий спосіб знаходить відраду для душі, бачиться з односельчанами і заповнює свою самотність. Втратила на війні батька, мама померла, тож, оскільки була старшою у сім’ї, піднімала на ноги своїх братів і сестер; працювала у колгоспі, прибиральницею у клубі. Марія Гнатівна має добру вдачу, вміє співпереживати, співчувати, допомогти. Привітна і гостинна до кожного, хто не оминає її скромну, але охайну хатину.
Увагу фотографів привернув на хуторі Радовель, що за кілька кілометрів від Нобеля, й Іван Максимович Ходневич (на знімку). Він саме грівся під першими лагідними сонячними променями, спостерігаючи за вуликами, а біля його ніг сидів дворовий пес. Пенсіонер саме відпочивав, бо втомився, видовбуючи з колоди долотом довбанку-вулик.
У молоді літа Іван Максимович працював різноробом у місцевому колгоспі, разом з дружиною, яка рано померла, виховали шістьох дітей: трьох доньок і стільки само синів. Троє з них живуть в Україні, троє — у сусідній Білорусі. Батька не забувають, по черзі на два тижні приїздять до нього, щоб допомогти, доглянути, бо він не хоче залишати своєї хати і тих двох родовідних дубів, які сам посадив ще в дитинстві і котрі є майже його ровесниками.
Фотографи, які знімали господаря та його побут, не знають, що у роки минулої війни, коли Іван Ходневич був ще підлітком і пас худобу в лісі, до нього прибився один із євреїв, якому вдалося врятуватися від розстрілу фашистами. Юнак разом зі своїм батьком підгодовували і переховували втікача, фактично врятували його від смерті.
— У наших селах з покоління в покоління передається в різних варіантах легенда про те, як предки Івана Максимовича ходили пішки до Петербурга добиватися «вольниці», щоб повернули їм право на міщанство, — розповідає місцевий краєзнавець Петро Дубінець. — Тим, що ходили так далеко пішки, пояснюють і походження прізвища Ходневичів.
Олександра ЮРКОВА.
Фото Олександра ХАРВАТА.
Рівненська область.
