Так вважають жінки двох частин Луганщини — підконтрольної Україні та тимчасово окупованої. Про це вони говорили в Сєверодонецьку, де відбулася зустріч
Діалог називався так «Жінки Луганщини: крок назустріч», і він вийшов. Вони зрозуміли одні одних й були одностайні в тому, щоб спрямувати свої сили на розширення участі жінок у припиненні конфлікту та встановленні миру на сході України. Зустріч за круглим столом носила примиренський характер, але жодних непорозумінь із приводу несприйняття одні одних не було, бо обидві сторони однаково сприймають цю війну й однаково від неї страждають.
Перша проблема, з якої розпочалася розмова, — це недостатність інформації. Гості, наприклад, з подивом довідалися про можливість випускників шкіл «ЛНР» вступати до вузів контрольованої українською владою території без складання ЗНО. Вони зазначили й той факт, що в процесі навчання ця молодь не тільки користується пільговими умовами при отриманні медичних послуг, а й за рахунок бюджетних коштів, програм міжнародних благодійних організацій може розраховувати на оздоровлення. Для сторони, що приймає, дещо несподіваним виявився той факт, що прем’єри вистав українського драматичного театру в Луганську, які йдуть українською мовою, збирають величезні аншлаги, які, до речі, не завжди доводилося спостерігати в довоєнний час.
Але чи не головною темою, яку обговорювали жінки, виявилися проблеми виховання дітей і молоді. Воєнні події накладають свій негативний відбиток на психіку підростаючого покоління. Яким воно буде? Яка частка людського милосердя в ньому залишиться, виживши в єдиноборстві з агресією? Діти не воюють, але водночас вони стали чи не першою жертвою в цій війні. Вона змушує навіть молодших школярів «ЛНР» будувати свої стосунки з ровесниками значно обережніше. Вони вже орієнтуються, за яких обставин і у присутності кого можна висловлювати свою думку із приводу окупації Донбасу російськими військами, а з ким на цю тему говорити не можна. Зрозуміло, що їхні погляди формуються в родині, тому діти насамперед не хочуть нашкодити своїм батькам, які можуть бути покарані за «неправильне патріотичне виховання дитини». У свою чергу з обережності батьки просять своїх дітей не говорити про те, що думають і про що розмовляють у родині, і діти переважно засвоюють цей урок. Де потрібно — промовчать, де небезпечно — ухиляються від прямої відповіді. Їх привчають бути обережними, боятися, закривати душу. Хіба це не може викликати тривогу?
Учасниці круглого столу торкнулися ще однієї важливої проблеми, яка потребує негайного розв’язання. Йшлося про труднощі в одержанні українських паспортів молоді неконтрольованих районів області після досягнення ними 16-літнього віку. Діти не можуть перетинати лінію розмежування й переміщатися по області без супроводу батьків, тому відповідні органи, мабуть, повинні розглянути варіанти спрощення видачі документів і скорочення процедури отримання паспортів. При цьому треба поквапитися. Після того як Російська Федерація визнала паспорти й інші документи «республік», серед випускників шкіл Луганська стало більше бажаючих вступати до місцевих вузів. Кількість тих, хто обере українські «виші», схоже, різко зменшиться. Луганські педагоги стверджують, що така обставина їх хвилює, та вважають, що Україна в цьому питанні має виявити більше ініціативи та дій.
Що стосується участі самих педагогів у цьому процесі, то така діяльність в «республіці» пов’язана з великою часткою ризику. Крім того, існує ще один важливий нюанс. Через різні життєві обставини у Луганську залишилося чимало хороших учителів, викладачів вузів, але активна частина педагогів, верхівка еліти інтелігенції, покинули межі області. Причому їхали цілими командами. Це було великою помилкою, вважають жінки, бо у Луганську, приміром, залишилося дуже мало авторитетних людей, фахівців, які могли б орієнтувати молодь у потрібному напрямі, допомагати у відновленні розхитаної психіки дітей. При цьому діяли б продумано, вміло й обережно. Наприклад, могли б переконувати в перевагах освіти, здобутої в українських вузах, в одержанні паспорта, що підтверджує українське громадянство, а не фейкової «республіки».
Є ще одна проблема. Залишивши Луганськ в 2014 році, деякі високопрофесійні педагоги так і не знайшли себе на новому місці. Одним із прикладів може стати історія молодої вчительки, яка виїхала в сільську місцевість. Думала на деякий час, поки українська армія не вижене зі своєї території проросійських бойовиків. Але так не сталося, тому жінці довелося влаштовувати своє життя та кар’єру в селі. У місцевій школі вона викладала майже всі предмети, але школу закрили — і талановитий педагог залишилася без роботи й засобів до існування.
На жаль, частина молоді від безвиході змушена йти в так зване ополчення. Добре оплачуваної роботи в Луганську для них немає, а зарплата «ополченця» становить десь 15 тис. рублів. Для «ЛНР» — це хороший рівень оплати праці. За рахунок цих грошей, в окремих випадках, сини утримують своїх батьків. Жінки стверджують, що такі молоді люди зазвичай не беруть участі в бойових діях, а служать у підрозділах, що стежать за порядком у місті або чергують на блокпостах. Словом, крові на них немає. Але хлопці переживають із приводу того, чи пошириться на них амністія при поверненні української влади. До речі, у Луганську поширені слухи, що у разі повернення Донбасу до складу України всі, хто сьогодні живе на окупованій території, постануть перед судом як зрадники. Відсутність інформації про політику українського уряду та законодавства відносно жителів окупованого Донбасу породжує масу найнеймовірніших чуток. Жінки вважають, що треба знайти способи широкого інформування населення, щоб не множити ряди незадоволених, скривджених та тих, хто сумніваються.
Правду кажучи, гості не приховували своєї образи із приводу того, що Україна поступово віддаляється від своїх співгромадян, які залишилися на окупованій території області. На їхню думку, однією із найбільших помилок у політиці України щодо окупованого Донбасу стало те, що вона дозволила сформуватися «республіці» як державі зі своїми інститутами влади, банківською системою, соціальною службою тощо. Якість роботи цих структур, певна річ, викликає сумнів, але вони є, існують, і цей факт, хочеш чи не хочеш, треба визнавати. Проукраїнськи налаштовані мешканці Луганська вважають, що Україна свідомо відгороджується від ОРЛО й, на жаль, поки що не несе за це відповідальності. Економічну блокаду своєї території вони сприймають як ще один доказ того, що Донбас не може розраховувати на швидке повернення української влади. «Якщо Донбас — це Україна, то навіщо блокувати свою територію?» — дивуються вони.
Підсумком зустрічі стало звернення, ухвалене учасницями зустрічі на адресу керівництва України. «Ми, жінки Луганщини, що зазнали на собі всіх тягот і злигоднів, пов’язаних з воєнним конфліктом у нашому регіоні, з надією сприйняли рішення уряду України про формування внутрішньої політики щодо окремих районів Луганської та Донецької областей, де органи влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, — написали вони. — Уважно вивчивши документ, ми усвідомили необхідність конкретизації запропонованих напрямків і розроблення дорожньої карти відновлення відносин у форматі «народної дипломатії». Вважаємо, що відправною точкою цього процесу мають стати затвердження загальнолюдських цінностей, турбота про найбільш беззахисних — стареньких, хворих і дітей, а також визначення чітких критеріїв реінтеграції громадян, що тривалий час перебували на окупованій території та не були на службі в незаконних військових формуваннях».
Хто підтримає жінок Луганщини? Хто приєднається до них і стане на їхню позицію?
Павло ВОРОНЦОВ.
Луганська область.
