Старший офіцер інженерної групи відділу оперативного забезпечення штабу АТО полковник Вадим Дорофеєнко відповідає за найбільш небезпечну ділянку — розмінування. Щодня, навіть коли немає обстрілів, дивиться в очі смерті. Першого разу при зачистці Слов’янська спрацював ворожий фугас, другого — в Авдіївці.

 

Вадим Дорофеєнко на меморіальному військовому кладовищі на Ведмежій висоті.

 

Фото зроблене 22 червня 2015 року.

— Страшно помирати лише перший раз, — невесело жартує полковник Вадим Дорофеєнко, розповідаючи про важке поранення в Слов’янську. — Три фугаси зняли, а четвертий пропустили. Коли виходили, надто пізно його помітив. Руку опустив, і спрацював детонатор. Розумію, що відбігти не встигаю, заплющив очі, і все життя пронеслося за мить. Голову повертаю, а біля мене сапер стоїть у стані шоку і дивиться на все це. Не знаю, звідки сила взялась, підскочив, закрив його собою, і в цей час — підрив. Ми опинилися в дверному прорізі. Можливо, це і врятувало. Обоє влетіли в КАМАЗ, що стояв біля порога. Машина загорілася відразу. Останнє, що запам’ятав, перед тим, як знепритомніти, це палаючий КАМАЗ. Дістав тоді 28 осколкових поранень. Три місяці лікувався. Потім контузія під Донецьким аеропортом. Ще 18 осколків витягнули з мене після Авдіївки. Знову чотири місяці лікування і реабілітації. Із 14 чоловік нашої групи живими залишилися лише чотири з половиною (п’ятий зі страшними каліцтвами). І в мене є борг і за себе, і за того хлопця.

Після поранення в Слов’янську, як тільки дозволило здоров’я, разом із членами свого пошукового клубу «Відродження» організував пошук, і 22 червня 2015 року перепоховав тіла загиблих у 1944-му під Ковелем воїнів.

Цього ж разу наше побачення з офіцером відбулося за дещо незвичних для його статусу обставин. Разом із членами пошукового загону «Відродження» саме облаштовував нову експозицію в Ковельському історичному музеї. На одному із стендів — зброя Червоної армії, на іншому, що навпроти, — гітлерівського вермахту.

А познайомилися ми із Вадимом Дорофеєнком (тоді ще з майором) 7 травня 2013 року під час урочистого перепоховання воїнів Червоної армії, які загинули в квітні-липні 1944-го. Жалобна церемонія відбувалася на меморіальному військовому кладовищі, що на Ведмежій висоті поблизу села Мощена Ковельського району.

Наскільки це складна в юридичному і психологічному плані справа, знає лише той, хто нею займається. Чимало сил і нервів забрала бюрократична тяганина з оформлення вже згадуваного меморіального військового кладовища. Пригадую, з якою теплотою і пошаною офіцер тоді говорив про віднайдених загиблих воїнів, як наполегливо намагався відтворити обставини їх останнього бою, з’ясувати імена героїв, відшукати їх родичів. Жодного разу впродовж довгої розмови не вжив тоді слова «тіла», «прах», «рештки», а казав «підняли солдата», «підняли бійця»... У цьому відчувалася повага до загиблих, їх пам’яті.

— Пошукову роботу не припиняю навіть на території Донецької та Луганської областей, — розповідає Вадим Дорофеєнко. — Оскільки керую в зоні АТО саперними підрозділами, то співпрацюю як з піротехніками ДСНС, так і з пошуковими загонами, зокрема, загоном «Плацдарм». Хлопці виявляють вибухонебезпечні предмети і паралельно... Якщо бої йшли в 1942—1943 роках, то поховання бійців там переважно верхові. За весь час з 2015 року, відтоді як працюємо з «Плацдармом», ми брали участь у перепохованні 56 солдатів Другої світової, з них 12 були підняті при нас. Ось, будь ласка, цей бронежилет, що на стенді, з-під Слов’янська. До речі, з 13 членів пошукового загону вісім були в зоні АТО, трьох із них вже немає серед нас.

— Із 2009 року на Волині загоном «Відродження» піднято і перепоховано 276 солдатів та офіцерів, а є ще бійці, яких не встигли перепоховати. Ми добилися, що меморіал став узаконеним, він уже належить до реєстру як військово-меморіальне поховання. Коли починали роботу на Ведмежій висоті, там стояла одна зітліла пірамідка, на якій було видряпано: «Двоє солдат. 1944 рік». А вже коли працювали по поверхні висоти, то почали піднімати солдатів. Їх з висоти ніхто не забирав, а в кращому випадку стягували в окопи», — продовжує Вадим Дорофеєнко..

Зауважу, що мій співрозмовник пішов в зону АТО майором, а зараз — полковник. Про його бойову звитягу свідчать і нагороди,  орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня отримав за оборону Краматорська і розмінування довколишніх територій, орден Богдана Хмельницького ІІ ступеня — за бої в районі Донецького аеропорту, орден АТО «За Україну, за її волю» — за розмінування на території Донецької області і орден «За військову доблесть» — за Світлодарську дугу.

Як з’ясувалося згодом, окрім експонатів, полковник Вадим Дорофеєнко привіз до Ковеля ще й нагороду для ковельчанина, який захищав незалежність нашої держави на сході. Відзнаку «За бойове поранення. ІІ ступеня» отримав сержант Олександр Кропива. Її колишньому воїнові урочисто вручив міський голова Олег Кіндер.

Максим СОЛОНЕНКО.

Фото автора.

Ковель.

Волинська область.