Це історія 44-річного сержанта 56-ї бригади, якому волонтери допомогли повернути чесне ім'я.
Сержант потрапив у полон, коли вже повертався додому. Подзвонив родичці Валентині, сказав, що вирушили в дорогу. Просив передати мамі, щоб чекала.
Було це 3 квітня 2016-го. Приблизно через годину після того чоловік із ще одним побратимом опинилися у "лабетах" бойовиків.
Мати солдата, почувши, що син повертається додому, виходила до воріт виглядати Валерія. Ділилася новиною з сусідами, які проходили біля її будинку.
Наступного дня на екрані мобілки пані Валентини висвітлився невідомий для неї номер.
Чоловік назвався командиром. Сказав, що сержант кудись зник, нема його в частині, скрізь розшукують.
Жінка одразу набрала номер Валерія. Їй відповіли. Але то не був голос, який сподівалася почути. Абонент говорив російською. Повідомив, що Валєра в них. Запитала: "У кого це в них?" Після чого їй роз'яснили, що він, "голубчик", попався прямісінько їм в руки.
-- Чоловік, з яким спілкувалася перший раз, ще говорив нормально, -- продовжує вона. -- Навіть сказав: "Не переживайте, ми ж усі люди".
І кинув слухавку.
Коли вдруге набрала номер, отоді вже наслухалася і про "карателів", і такого, що словами не передати.
Тривогу викликало те, що ні перший, ні другий раз не чула голосу Валерія. Що з ним? Де він? Що робити, як діяти далі, до кого звертатися?
І раптом -- дзвінок серед ночі.
-- Це був голос Валерія, -- каже жінка. -- Він і так у нього приглушений, хриплуватий. А тут взагалі ледь було чути. Тільки й сказав, що його і ще одного солдата взяли в полон і утримують у Донецькій області.
Родичка сержанта написала заяву в СБУ, прокуратуру, поліцію, що Валерій у полоні. Час минав, але більше жодної інформації про нього мати не отримувала.
Восени до її будинку під'їхала машина. На ній була позначка "Червоний Хрест". Вийшли чоловік і жінка.
-- Ці люди назвалися представниками Міжнародного Червоного Хреста. Приїхали, щоб передати мамі листа від сина, який перебуває у полоні. Бачили б ви, як тремтіли руки, коли тітка Марія взяла той листочок. Як впали на нього сльози, -- розповідає родичка Валентина.
Читали й відчували, що лист писаний під диктовку. Почерк справді був Валерія. Але починати словами "Мамо, пише Вам ваш син..." чи закінчувати словами "Скоро буду дома" -- сам він такого не міг написати.
-- Конверт був відкритий, я на це одразу звернула увагу, -- каже співрозмовниця. -- Запитала: "Чому так?" Вони пояснили, що таким передали його у в'язниці. З приводу шаблонних фраз у тексті сказали: "Полонені писали під десятками камер телебачення, що вони могли ще написати?"
Матері запропонували дати відповідь синові. При нагоді її листа доставлять полоненому.
Потім був ще один лист. Після того, як в Донецьку побувала Надія Савченко.
Єдина втіха від написаного була в тому, що рідні дізналися: Валерій живий. Але на цьому їхні переживання не закінчилися.
Всюдисуща волонтерська братія дізналася про кримінальну справу проти... полоненого сержанта. Її відкрила Військова прокуратура Донецького гарнізону. Із заявою про зникнення з частини звернувся командир. Сержант зник разом із ще одним бійцем. Справу розслідували за ст. 408 ч. 3 Кримінального кодексу України ("дезертирство"). За таке порушення в умовах бойових дій передбачено від 5 до 12 років тюрми.
-- Це для нас було, як сніг на голову, -- каже родичка сержанта. -- Він у полоні, а йому шиють тюрму!
-- У військових є правило, -- розповідає один із волонтерів, який просить не називати своє ім'я. -- Хто йде в голові колони і хто "замикає" її, обов'язково повинні мати пристрій для спілкування. Автомобіль, в якому їхав Валерій з напарником, замикав колону. Але їх не забезпечили рацією. На одному відрізку вони збилися з маршруту. Замість того, щоб їхати в бік нашого блокпоста, направилися у район Горлівки. Прямісінько в руки бойовиків. Командир вирішив, що хлопці втекли додому. Тому звернувся в прокуратуру.
Кримінальне провадження проти двох бійців 56-ї бригади перекваліфіковано із статті "Дезертирство" на статтю "Викрадення людини".
Віктор СКРИПНИК.
Вінницька область.
