За всіх часів узбережжя Чорного моря в Одеській області й численні лимани, плавні Дунаю й Дністра були місцями заповідними. Тут щедро ловилася риба, гніздилися мільйони птахів, росли рослини, дерева й чагарники, занесені до міжнародної Червоної книги.
Заради збереження цього природного багатства за указом Президента України в січні 2010 року було створено Національний природний парк «Тузловські лимани».
Відтоді минуло сім літ. А природоохоронна ситуація в парку погіршується буквально з кожним днем — тут «порядкують» браконьєри, бузувірськими способами виловлюється найцінніша риба, відстрілюються пелікани й фламінго.

 

На знімку вгорі: Ходуличник Hіmantopus hіmantopus (L.1758) — рідкісний кулик, якого занесено до Червоної книги України.

 

Сьогодні вже стало зрозуміло — «Тузловські лимани» перебувають на межі знищення. З’ясувалося, що межі парку на місцевості не встановлені. Державний акт видано на найменшу частину території. Режим охорони і використання природних ресурсів не затверджено. Навколо зонування точиться жорстока боротьба.

 

Такий вигляд мають Тузловські лимани з висоти пташиного польоту.

 

Судячи з гарячих конфліктів і війн, що трясуть область, боротьба йде, можна сказати, не на життя, а на смерть: з одного боку — за збереження дикої природи, з другого — за право користуватися природними ресурсами безконтрольно. Справа дійшла до того, що депутати Татарбунарської районної ради, на території якої розташовано національний природний парк, з подачі місцевого мафіозного браконьєрського угруповання погрожує його ліквідувати.

Але головні противники існування національного природного парку — не чиновники та місцеві браконьєри, а, як не сумно говорити про це, — місцеві жителі навколишніх сіл. По берегах лиманів місцеве населення косить очерет, траву, випасає худобу. І, звичайно, рибалить і полює. До того ж тут функціонують місцеві курорти — «Лебедівка», «Катранка», «Росєйка». Однак, незважаючи на бальнеологічну, рекреаційну, туристичну привабливість, південні райони Одеської області залишаються депресивними протягом багатьох років. Села вимирають, люди здебільшого живуть бідно, і для них традиційні види промислів — єдиний спосіб вижити в нинішніх умовах. Тузловські лимани споконвіків годували місцеве населення. Коли зв’язок з морем переривався, вони перетворювалися на солоні озера, з яких добували сіль. Тобто Тузловські лимани — з одного боку, заповідні Рамсарскі угіддя, а з другого — вотчина мисливців і рибалок. Для балансу інтересів — збереження дикої природи і раціонального використання ресурсів — власне, і було створено Національний парк «Тузловські лимани». За законом про природно-заповідний фонд тут установлюється спеціальний режим охорони і використання ресурсів. Тобто територія ділиться на чотири зони: заповідну (заборонено полювати та рибалити), регульованої рекреації (дозволяється тільки короткостроковий відпочинок і оздоровлення населення), стаціонарної рекреації (дозволено будівництво готелів, мотелів, кемпінгів та інших об’єктів для обслуговування туристів) і господарську (можна хазяювати з дотриманням вимог і обмежень).

Директорська чехарда

За сім років існування національного природного парку тут змінилося сім директорів. Керівники мінялися, як рукавички, а унікальний парк повільно вмирав. Директори не спілкувалися з місцевими жителями, не пояснювали їм, у чому різниця між національним парком і заповідником. Адже на відміну від другого нацпарк має чіткий поділ на зони: заповідну, де заборонена будь-яка діяльність людини, рекреаційну — для відпочинку і туризму та господарську, у межах якої перебувають населені пункти й дозволена господарська діяльність.

Процес зонування національного парку не починався, місцевому населенню вішали локшину на вуха просторікуваннями про порятунок природи, людей дезінформували про екологічну мету вчених нацпарку. Все це призвело до того, що люди зненавиділи «Тузловські лимани». Вони не знають, де проходять кордони заповідної зони, і вважають, що парк відбирає їхню землю. Тому нині там процвітає браконьєрство та незаконне захоплення земель.

Наприкінці 2015 року «Тузловські лимани» очолив відомий в Одесі еколог доктор біологічних наук Іван Русєв. Разом зі своїм заступником Іриною Вихристюк вони зіткнулися з корупційними схемами і повним ігноруванням законів України місцевими чиновниками. Дирекція одразу розпочала розробляти правила для парку і ділити його на відповідні зони для зручності і місцевих жителів, і туристів. І одержала відсіч від Татарбунарської райради, аж до вимоги звільнити все керівництво парку.

Насамперед нове керівництво намагалося боротися із земельним свавіллям на території нацпарку. З’ясувалося, що обов’язкова стометрова захисна зона узбережжя як така відсутня. За 20 метрів від урізу води земля засаджена сільгоспкультурами, які обробляються хімікатами, і все це потім стікає у воду. Ці місця дуже приваблюють місцевих чиновників і бізнесменів, які не проти того, щоб звести собі особняк на березі лиману або нажитися на землі, роздаючи її в оренду і суборенду.

Другим лихом національного природного парку стали браконьєри. Деякі татарбунарські мисливці навіть підняли бунт через те, що на території парку не можна полювати, і через це їм нібито немає за що годувати свої родини. Але давайте прояснимо ситуацію. У Татарбунарському районі на сьогодні — 120 тисяч гектарів землі, яку займають мисливські вгіддя. І всього 3 тисячі гектарів прибережної заповідної зони, у якій відповідно до Закону «Про природно-заповідний фонд України» полювання заборонено, адже там гніздяться рідкісні птахи. Невже відведеної під цей промисел території недостатньо?

«Ми знищимо національний парк. Екологія нам не потрібна»

Сьогодні доля національного природного парку найбільше хвилює місцевих жителів, які заявляють, що вони доб’ються його знищення.

Конфлікт полягає в тому, що мешканці району хочуть, як і раніше, здійснювати свою господарську діяльність на території парку, полювати та рибалити. А працівники парку, суворо дотримуючись законодавства, заважають, а в більшості випадків забороняють їм займатися звичайною справою, систематично виявляючи порушення природоохоронного законодавства, через що виникають сутички між сторонами з нанесенням тілесних ушкоджень». (Цитата з листа місцевих жителів у Міністерство екології та природних ресурсів у зв’язку із загостренням конфлікту між сторонами.) Річ у тім, що команда Русєва жорстко почала наводити порядок на території парку, інспектувати об’єкти, ловити браконьєрів, складати протоколи, вилучати сітки. Свої акції та рейди Русєв проводив разом із громадськістю та ЗМІ, що ще більше розізлило рибалок і місцевих «князьків». «Хто ви такі? Покажіть, де межі вашого парку. Немає їх?» — так реагували місцеві на прохання співробітників парку надати документи.

Новий голова Одеської області Максим Степанов, коли йому стало відомо про напружену ситуацію з національним природним парком, став вживати заходів з її вирішення. Але її вирішити неможливо, на жаль. І була закладена в указі Президента України від 2010 року про створення природного національного парку. У ньому не було визначено межі нацпарку, що й породило сьогоднішню далеко не просту ситуацію в Татарбунарському районі Одеської області.

В’ячеслав ВОРОНКОВ.

Фото
зі сторінки у Фейсбуці
Національного природного парку «Тузловські лимани».

Одеська область.

 

З ДОСЬЄ «ГОЛОСУ УКРАЇНИ»

Національний природний парк «Тузловські лимани» займає 27,8 тис. гектарів. До нього належать: піщана коса Чорного моря (довжина — 36 км, ширина — 50—400 м, площа — 316,8 га); морська акваторія (ширина — 200 м, 882,7 га); 11 лиманів (21,1 тис. га) і 541 га лісу. З’єднані між собою три найбільші лимани із загадковими назвами, що залишилися після татарських поселень, — Шагани, Алібей, Бурнас — Україна ще в 1995 році включила до переліку водно-болотних угідь міжнародного значення, які охороняються Рамсарською конвенцією.

 

АКТУАЛЬНИЙ КОМЕНТАР

Іван Русєв, доктор біологічних наук:

— У дельті Дністра ми втрачаємо птахів, які є дуже важливою частиною екосистеми. Це блискучі ібіси, символ національного парку. Цей птах прилітає лише на три місяці, і йому потрібні заливні луки. Коли не було гребель, це відбувалося регулярно й природно. Сьогодні йде масова котеджна забудова, що супроводжується нарощуванням ґрунту. Тож ібіси не можуть годуватися, вони зникають. Ще 30 років тому їх кількість становила приблизно 1500 пар, сьогодні, навіть у кращі роки, — 100 пар, а взагалі 20—30 пар. Якщо ми говоримо про рибу, то із промислового обороту вже зникли осетер, рибець, чехоня. Коли екосистема втрачає деякі ланки, це рано або пізно призводить до корінних змін у ній самій. Починається домінування конкретних видів, зокрема карася. Однак це призведе до збільшення числа пеліканів, які знищать карася й підуть шукати інші місця. Ми втрачаємо не просто дику природу, а й ресурси для екологічного туризму, а, отже, і живі гроші. Останніми роками розорано майже 60% усієї екосистеми Дністра.

Коли в 70—80-ті роки ми з колегами боролися із греблями та отрутохімікатами, думали: це найстрашніше, що може бути. Однак усе це залишилося в минулому, і нині іде активна діяльність із захоплення берегів. Незважаючи на те, що за законом у стометровій зоні річки будь-що будувати заборонено, ця тенденція набирає силу. Різні об’єкти виростають на березі річки як гриби, огороджуються парканами, блокують доступ до води. На папері все це виглядає як човнові станції, мисливські об’єкти, рибні заводі, однак у реальності це приватні вілли, пансіонати для відпочинку тощо. Там же вілла колишнього начальника управління екології Одеської обласної державної адміністрації, який нас клятвено запевняв, що там не тільки будинку його нема, а й жодних інтересів. Ми його все-таки підловили, коли він заїжджав в особняк на своєму «Мерседесі». Спробували викликати на інтерв’ю, але він сховався і не вийшов. Парадокс і цинізм у тому, що цей гектар землі перебуває на заповідній землі, і він захопив її, будучи чиновником.