Сьогодні — Міжнародний день пам’яті Чорнобиля
Один фахівець сказав їм чесно: «Вас ніхто не захищатиме від радіації. Про свою безпеку ви повинні думати самі».
У рік вибуху атомного реактора Валерію Мілевському виповнилося 28 літ. На той час служба в пожежній частині № 11 воєнізованої пожежної охорони Сєверодонецького «Азоту» обіцяла непогані перспективи. Великого досвіду у старшого лейтенанта, щоправда, тоді ще не було, але це справа наживна. Попереду було ціле життя, яке обіцяло чимало випробувань на міцність і кар’єрне зростання. Перше випробування і як професіонал, і як громадянин своєї країни він пройшов у червні 1986 року.
Чорнобиль, червень 1986 року. Валерій перший ліворуч.
Ліквідатори: фото на згадку. Мілевський — четвертий ліворуч.
Валерій Мілевський сьогодні (праворуч).
Фото надані Валерієм Мілевським.
...Четвертого червня начальник підрозділу зібрав нараду. Старший лейтенант здогадувався, про що йтиметься. У травні частина сєверодонецьких рятувальників уже побувала в Чорнобилі — відганяла туди спецтехніку. Валерій усвідомлював, що настала і його черга. На атомній станції він ніколи не був, масштаби трагедії уявляв смутно, хоча теоретично, здається, був готовий. Скажімо, як провести евакуацію людей, надати першу допомогу. Але про різні тонкощі, пов’язані з радіацією, жодного поняття не було.
І от нарада. Начальник підрозділу інформує: направляємо в Чорнобиль групу рятувальників-пожежників, потрібні добровольці. «Якщо треба, якщо накажуть — поїду», — вирішив для себе Валерій Мілевський і став одним із двох добровольців. А загалом у червні 1986 року від «Азоту» і Рубіжанського заводу «Зоря» у Чорнобиль поїхало шість пожежників. У живих сьогодні залишився тільки один — полковник Мілевський.
Тоді ці молоді хлопці не усвідомлювали тієї небезпеки, на яку наражалися. Тим більше все було влаштовано так, що вони не орієнтувалися, куди конкретно їдуть, чим займатимуться і на якому об’єкті працюватимуть. Офіційно вони їхали у відрядження до Києва. У відрядних документах вказувалася тільки дата вибуття, і нічого не було сказано про строк перебування. Удома дружина знала тільки те, що Валерій їде в чергове відрядження, тож проводи були короткі: поцілував двох маленьких доньок, дружину — і на аеродром.
Тоді Чорнобиль ще не мав порожній вигляд. Тут було зосереджено багато різної техніки, військових, пожежників, фахівців. Вони рухалися, працювали, шуміли. Словом, тривало своє життя, сповнене діловим напруженням, метушнею, а часом і плутаниною. Загалом воно сприймалося як нормальне для такої ситуації. Єдине, що напружувало, — відсутність жителів. У п’ятиповерхівках були відкриті балкони, сушилася, тріпотіла на вітрі білизна, зазивали всередину розкриті навстіж двері під’їздів... Здавалося, що люди просто вийшли погуляти й зараз повернуться, закриють балкон, знімуть білизну і хтось крикне із третього поверху вбік дитячого майданчика: «Ігорю, час додому, іди обідати!» Але це була ілюзія, і вона напружувала.
Сьогодні Валерій вдячний фахівцям із Пітера, які консультували їх, як поводитися в умовах високої радіації. Вони тоді сказали чесно: «Хлопці, ніхто вас від радіації не захищатиме, про свою безпеку ви повинні думати самі». І пояснили: радіація не скрізь однакова, її накопичення залежить від рельєфу місцевості. Це як після дощу: у низині збираються калюжі, на узвишші швидко висихає. Де місцевість вище — там радіації менше, вона вимітається вітром, у низині вона накопичується, і тут її концентрація вища. Тому Валерій намагався бути там, де місце більше продувається вітром. Хоча...
У ту зміну на території реактора працювали двадцять луганських пожежників. Переважно вони займалися профілактичною роботою: запобігали появі нових вогнищ пожежі, контролювали ситуацію на небезпечних ділянках, погоджували роботи зі зварюванням тощо. А крім того, вели розвідку найбезпечніших маршрутів по території реактора, якими пересувалися фахівці, робітники, пожежники, військові, котрі прибули для ліквідації аварії. Іноді маршрути доводилося прокладати по кілька разів на день, оскільки радіація мігрувала залежно від погодних умов. Утім, втекти від неї було неможливо. Найбільше опромінення одержували ті, хто кріпив бетон під реактором, а це були переважно шахтарі. На величезну небезпеку наражалися і військовослужбовці, які знімали верхній шар ґрунту на території станції, пожежники, котрі відкачували радіаційну воду з підвалів. Досить було лише потримати пожежний рукав. До речі, сам реактор було обгороджено важкою брезентовою завісою. Кожен розумів, що навряд чи це укриття може убезпечити від одержання небажаної дози рентгенів, але волі почуттям не давав. Офіційно Валерій Мілевський і його товариші отримували по 0,5 рентгена на добу, але насправді доза була набагато вищою. Радіація — ворог невидимий. Але на сонці її можна відчути... горлом. Запах озону ставав настільки сильним, що починало дерти у горлі, і мозок людини отримував сигнал: небезпека! Втім, про все це забуваєш, коли виникає надзвичайна ситуація. Якось у зміну Мілевського загорівся електрокабель, який був під великою напругою. Від швидких дій пожежників залежало багато, тому міркування про небезпеку були недоречні.
Відрядження в Чорнобиль розтяглося на 22 дні. Додому Валерій повертався з усвідомленням виконаного обов’язку і з великим очікуванням побачити родину. Героєм себе не вважав, хоча про всіх, хто тими днями ризикував своїм життям заради зниження небезпеки для мільйонів людей, можна сказати, що вони — герої.
Сьогодні полковник Мілевський не полишає справу. Друга група інвалідності все-таки не заважає йому очолювати об’єднану профспілкову організацію Головного управління ДСНСУ в Луганській області. Він не любить слово «чорнобилець», вважаючи, що воно має на собі печать людського горя і якоїсь приреченості. Тому завжди виправляє: «Я — не чорнобилець. Я учасник ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС».
Луганська область.
ФАКТИ
Аварія призвела до радіоактивного зараження в радіусі 30 кілометрів. Забруднена територія площею майже 160 тисяч квадратних кілометрів, постраждали 5120 квадратних кілометрів сільгоспугідь та 4920 квадратних кілометрів лісів.
Одразу після катастрофи загинула 31 людина, а 600 тисяч ліквідаторів, які брали участь у гасінні пожеж і розчищенні, отримали високі дози радіації.
У 1986 році було евакуйовано майже 116000 осіб. У 1986—1987 роках для переселенців було побудовано приблизно 15000 квартир, гуртожитків для понад 1000 осіб, 23000 будівель, майже 800 закладів соціальної та культурної сфер.
Укрінформ.
