Родинна справа — ходити по інстанціях

Фермерське господарство «Пустовіти» у селі Зозів Липовецького району створили троє рідних братів — Володимир, Василь і Олександр. У 1992-му на трьох виділили сто гектарів поля. З назвою довго не вигадували. Прізвище Пустовіт — отож і господарство «Пустовіти». Оформили документи на старшого брата Олександра. Родина дружна, ділити між собою нічого, та й бухгалтерію так простіше вести. Викупили у власників майнових паїв три старі ферми. Розводять породистих свиней. Мають пасіку на майже тисячу вуликів. Сіють зернові, цукрові буряки.

У кожного з братів по троє синів, в одного ще й дочка. Семеро хлопців здобули вищу аграрну освіту і повернулися до батьків в село. Створили свої сім’ї, у кожній з них вже виховують по двоє малолітніх діток. Загалом у цій родині нині налічується 34 особи. Розрослося родинне дерево фермерів!..

Син керівника господарства Володимир звернувся із заявою про виділення земельної ділянки площею 140 гектарів, щоб створити своє хазяйство. Як пояснив кореспонденту «Голосу України» голова асоціації фермерів Липовецького району Володимир Дишкант, надання землі узгодили на всіх рівнях — від села до області. Не було заперечень також в обласної структури Держземагентства. «Та коли справа дійшла до оформлення документів, нам пояснили, що є треті особи на право володіння ділянкою, нібито вони раніше звернулися із заявою, — каже Володимир Дишкант. — Пустовіти подали позов до суду. Районний суд задовольнив вимоги на отримання земельної ділянки. Без змін залишив рішення суду першої інстанції апеляційний суд Вінницької області. Але чи буде виконано рішення, не беруся сказати, бо з досвіду знаю, що отримання землі ніколи не давалося просто».

Співрозмовник теж судиться за землю. Точніше, його син. У господарство батька влилися двоє синів. Старший Спартак закінчив аграрний університет, отримав диплом агронома. Молодший Володимир навчався в аграрному профтехучилищі. Дишканти планують створити сімейну тваринницьку ферму. Для цього їхньому господарству надали кошти з обласного бюджету за програмою підтримки фермерства. Придбали два занедбані тваринницькі приміщення, проводять в них ремонт. Планують доглядати корів високоудійної породи. Без земельних угідь ферма не зможе існувати. Заяву подавали на отримання 128 гектарів. Їм відмовили. Хоча в суді позов задовольнили. В обох інстанціях — районному і обласному апеляційному.

— На цій землі колись господарював мій дід по мамі Федір Харитонович Галуза, — каже Володимир Дишкант. — Він створював колгосп, був його першим головою. Мама Олександра Федорівна 42 роки ходила на ферму дояркою. Нагороджена орденом «Знак Пошани». Нині їй уже, дякувати долі, 82 роки, але коли ми виходимо на жнива в поле, вона не залишається вдома. Любить спостерігати, як комбайн хліб збирає. Каже, запах свіжоскошеної пшениці для неї найкращий у світі. А в мене самого від того серце починає ще дужче калатати. Мабуть, від гордості за свою родину, що продовжуємо справу батьків і дідів, що є кому нас замінити. Тривожно тільки, що молодому поколінню фермерів так само непросто, як і нам колись. Наприклад, я свій акт на землю отримав на підставі рішення суду. І не тільки я один.

Володимир Дишкант один з перших фермерів на Вінниччині. Нагороджений орденами «Знак Пошани» та «За заслуги». Фермерське господарство створив у 1992-му.

— Тоді проти нас було стільки ополченців, навіть не уявляю, як ми з ними справилися, — розповідає Володимир Михайлович. — Чиновники різних мастей, партійні функціонери, керівники господарств — всіх не перелічити, хто в один голос стверджував, що фермери угроблять землю, залишать людей без хліба і на цьому все закінчиться, тому наділи давати їм не можна.

У той час Володимир Дишкант був депутатом Липовецької районної ради. На сесіях раз-по-раз виникали дискусії з приводу виділення гектарів для створення фермерських господарств. Він брав у них безпосередню участь. Аргументував, що є закон про фермерське господарство і влада зобов’язана його виконувати.

— Одного разу після сесії до мене підійшов тодішній суддя районного суду Юрій Григірчак, — згадує Володимир Михайлович. — Запитав, чого, мовляв, ми, фермери, такі активні на трибуні, а не звертаємося із заявами до суду. Я не зовсім розумів, до чого така балачка, бо нітрохи не сумнівався, що судді ніколи не йшли проти влади. Поговорив з хлопцями, і ми все-таки підготували одразу сорок позовів. Вимагали задовольнити наші прохання у виділенні землі для створення фермерських господарств. За словами співрозмовника, рішення судді Григірчака на той час мало ефект бомби. Суддя задовольнив усі сорок(!) позовних заяв фермерів...

Юрій Григірчак нині на заслуженому відпочинку. Повернувся на Закарпаття, свою малу батьківщину. Його сміливий вчинок фермери згадують нині у зв’язку з подібною ситуацією.

Під час цьогорічних Різдвяних свят асоціація фермерів Липовецького району організувала колективну поїздку в Карпати і Закарпаття.

— Перед дорогою, незважаючи на клопоти, пов’язані з організацією поїздки, у мене несподівано виникло бажання відшукати суддю Юрія Юрійовича Григірчака, — каже Володимир Дишкант. — Дізнався, що він проживає у Тячівському районі. Можете собі уявити картину, коли на другий день Різдва без будь-якого попередження біля його будинку зупинився автобус, з якого вийшло два десятки людей і рушили на подвір’я...

Коли Юрій Григірчак працював у Липовці, багато хто знав, що він захоплюється музикою, гарно грає на скрипці. «Я після школи закінчив музичне училище, — продовжує Володимир Дишкант. — Граю на баяні. Взяв з собою в дорогу інструмент. І скрипку не забули. Тому до будинку шанованого чоловіка йшли з музикою. Не повірите, у нього сльози стали в очах. Від імені гостей я подякував, що у такий складний час суддя дав можливість пустити коріння фермерства у Липовецькому районі. Нині з нього проросло молоде пагіння. Щоправда, його намагаються обрубати, але ми віримо, що нинішні судді так само вчинять справедливо, по закону, як це зробив колись Григірчак».

 

Вінницька область.