Війна ніяк не могла покинути тата. Навіть коли його життєва свічка вже ледь мерехтіла, готова будь-якої миті згаснути, за два дні до смерті, в Різдвяну ніч 1994 року, він марив нею. "Вогонь! Вогонь! Вогонь!", -- ледь чутно шепотіли його спраглі від жару вуста слова артилерійської команди. Танки, шеренги ворожих солдат підбиралися до їх гармат... Запалений важкою хворобою мозок тата зберіг ті страшні картини. Можливо, йому вижався бій біля містечка Узин, що під Києвом, де з його 132-го артполку залишилося лише кілька гармат, а фашистські танки невпинно повзуть на позиції. Розрахунок перебито, тож тато, на той час начальник штабу полку, стає рядовим гармашем. Одна із залізних потвор уже зовсім поруч, ще мить, і вона підімне під себе всіх. Тільки б встигнути вистрелити. Не встигли...
На знімку:
старший лейтенант Олександр Якименко
надіслав це фото
своїй дружині Наталії і доньці Аді
з Польщі у вересні 1944 року
Вогняний стовп вибуху ворожого снаряда розкидав усіх захисників. Через кілька секунд батько розплющив очі. Над ним стоїть німецький танкіст і поволі, з дикою бузувірською посмішкою дістає з кобури пістолет, цілиться і натискає курок. Промахнутися не міг, адже якийсь метр. Але не врахував, що стріляв під кутом, і куля, ввійшовши в тіло в районі серця, вийшла біля лопатки. Потім батька, який втратив свідомість, підібрали німецькі санітари. Можливо, тому, що був в офіцерській шкірянці, а може, хтось сказав, хто він такий, і вирішили зберегти. А може, зважили й на українське прізвище в документах... Помістили в місцевій лікарні, яка охоронялася німцями. Через кілька днів, коли став почуватися краще, одна із медпрацівниць зуміла передати йому цивільний одяг, і він утік.
Дорога на схід була нелегка. Батько не розповідав мені про неї. Пам'ятаю лише листа, отриманого ним уже в далеких 1960-х роках від політрука Милославського із спогадами про той страшний шлях до своїх. Коли оточенці пройшли тилами ворога сотні кілометрів, як писав батьків однополчанин, від його одягу залишилася лише комісарська зірка на рукаві. А як їх зустріли свої?! Про це теж кілька сторінок того розлогого листа. У кіно, розповідаючи про СМЕРШ, вочевидь, все-таки шкодують нервову систему глядачів! А батьків 132-й артполк як і вся 41-ша Криворізька стрілецька дивізія, п'ять днів тримав позиції на кордоні поблизу міста Рава-Руська. Там, на рубежах держави, полягло 40 відсотків особового складу дивізії.
23 червня на одній із ділянок фронту, воїнам 41-ї вдалося переслідувати ворога навіть по той бік кордону. Потім була героїчна оборона Києва. І ось така дяка. Оточенці... Почавши війну на посаді командира штабу артполку, батько, пройшовши згодом вже у складі 213-ї Ново-Української стрілецької дивізії шлях до Яс (Румунія), Сандомира, Кракова (Польща), Дрездена (Німеччина), закінчив війну біля Праги (Чехословаччина) лише командиром батареї.
Тато не любив згадувати про війну. Лише коли я аж надто наполягав, наводив кілька моментів, від яких мені ставало недобре. Людська смерть навіть на ліжку страшна, а в окопі артилеристів, який завжди в першу чергу і ворожа авіація придушує, і ворожі гармати, смерть стає такою потворою, від вигляду якої дерев'яніє голова. Кіно теж шкодує нас.
Пригадую, як до тата десь в середині 1960-х років надіслав листа зі своїми спогадами про початковий період війни колишній начальник штабу 41-ї стрілецької дивізії полковник Єремин. Їх він написав для відомого журналу "Новый мир". На жаль, викладений у них матеріал не міг потрапити тоді на сторінки цього солідного видання. Надто гіркою в них була правда. Війна могла б мати зовсім інший сценарій, менш кривавий, якби не помилки Сталіна та його оточення, -- вважав очевидець і учасник тих подій. Ось що я запам'ятав з тих надрукованих на машинці аркушів.
Дивувало, що і День Перемоги аж до 1965 року відзначали в державі надто скромно. Набагато помпезніше святкували 23 лютого -- День Радянської армії: з факельною ходою, врочистими зборами. Зрозуміти таку неувагу до світлого Дня Перемоги теж було важко.
Вже давно немає тата, пішли в засвіти і більшість його однополчан, дай Боже, щоб не всі. Але жива наша синівська, а тепер і внуків та правнуків пам'ять про той величний подвиг. Слава героям тієї війни, що перемогли фашизм.
Микола ЯКИМЕНКО.
Фото із сімейного архіву.
Волинська область.
