Проваливши організацію в країні «життя по-новому», владні політики дедалі частіше вдаються до вже звичної тактики відволікання уваги людей від сьогодення на минуле. Можна сказати, до зведення рахунків із ним, а не для конструювання майбутнього з урахуванням уроків прожитого й пережитого багатостраждальною Україною. Особливо це відчувається напередодні Дня Перемоги. Та про що говорити, коли влада фактично потурає молодчикам фашистського типу, які дедалі нахабніше намагаються «прищеплювати правду» про війну всьому суспільству, насамперед її очевидцям і останнім учасникам.
Заохочуючи цих новітніх штурмовиків, і не в останню чергу через власне їх побоювання, влада або не знає, або вдає, що не знає, що нацизм приніс людству й Україні зокрема. Й ображається, коли роблять спроби їй про це нагадати. Якщо так буде й надалі, то незабаром доведеться ображатися на весь цивілізований світ. Утримати курс на контрольовану конфронтацію всередині країни для підтримання свого нестабільного статус-кво надовго не вдасться.
Ось чому саме цими днями варто розповісти про деякі маловідомі для широкого загалу факти щодо планів нацистів стосовно України, її народу. Адже за усієї «величезної кількості публікацій і досліджень, — як стверджує В. Фалін, — ґенеза найбільшої з людських трагедій, її розгортання і розв’язка залишаються нез’ясованими, а десь навмисно захованими у дужки».
А якщо так триватиме й надалі, то на долю «найбільшого революціонера двадцятого століття» (так атестує Гітлера Джон Лукас у своїй роботі «Черчілль і Гітлер: поєдинок») майже нічого не залишиться. Можливо, лише Голокост та ще деякі «пустощі».
* * *
Історію людської цивілізації тривалий період визначали імперії. Одні існували впродовж століть і занепадали, «переживши» себе, вичерпавши ресурси, що скріплювали величезні території довкола одного центру і «сильної» руки правителів. Інші розвалювалися від натиску ворогів, агресії та експансії сусідів, що спромоглися на вищий рівень готовності виборювати «місце під сонцем». Були й такі, що виснажувалися через наступальну, загарбницьку політику і руйнувалися під власним тягарем.
Причому імперії нового та новітнього часу істотно відрізнялися від подібних утворень Стародавнього світу й Середньовіччя, не поглинаючи й не інтегруючи завойовані землі, а перетворюючи їх на колонії та інші форми залежних територій.
Не маючи таких можливостей примноження економічного потенціалу у вигляді колоній, лідери ІІІ Райху взялися вирішувати цю проблему шляхом загарбання й колонізації «східних територій», аж до Індійського океану. На початковому етапі цієї епічної «македоніади» вони поставили своїм першочерговим завданням, що до того ж не здавалося їм таким уже й складним, — оволодіти родючими землями, запасами сировини, енергоносіїв, корисних копалин, а також людськими ресурсами, якими так щедро були наділені землі на схід від Польщі, насамперед в Україні.
Наскільки ж реалістичним був «східний проект» Гітлера і його однодумців? Чи правильно були обрані військово-політична і дипломатична стратегія, засоби досягнення мети? Чи враховувала вона можливості самої Німеччини, її союзників та потенційних супротивників?
На ці та інші запитання існують прості й чіткі відповіді. Однак вони нездатні пояснити глибинну мотивацію тих чи інших кроків нацистського керівництва Німеччини, розкрити приховані механізми, що приводили в дію величезні маси людей, економічну і соціальну інфраструктуру, збройні сили, спецслужби і т. ін.
Отже, спробуємо ще раз поглянути на події, які передували Другій світовій війні.
Хрестоматійною істиною є твердження, що однією з головних першопричин приходу нацистської партії до влади стали принизливі умови, нав’язані Німеччині переможцями у Першій світовій війні. Національною ганьбою обернулася мирна угода, яка завдала країні згубної економічної шкоди та значно зменшила її територію, принесла страшенну інфляцію, повне знищення народних заощаджень, породила велику кількість партій, що вміли лише гризтися між собою, тоді коли безробіття сягнуло небаченого рівня. Тож не дивно, що НСДАП здобула популярність на гаслах, що випромінювали рішучість кардинально змінити ситуацію, реалізувати очікування багатьох мільйонів людей про добробут, роботу, родинний затишок, а також міцну державу, здатну потурбуватися про власних громадян, надати їм соціальний захист і прищепити почуття історичної перспективи та впевненості в собі.
Напевно, політична демагогія не виявила б такого магічного впливу на людей, коли б не кілька обставин. По-перше, ця партія зуміла у стислі терміни помітно покращити економічну ситуацію в країні, зняти хронічні «запалення» та кризові «набряки», що прирікали німців на аскетичне споживання й відчуття упослідженості.
По-друге, постать людини, яка артикулювала нову систему цінностей та орієнтири на майбутнє, виявилася найпридатнішою на той момент і в тій ситуації. Вийшовши з «низів», переживаючи поразку у Першій світовій як солдат, новий канцлер став плоть від плоті представником нації, що бажала встати з колін й досягти реваншу. На відміну від інших політиків з демократичного табору, Гітлер не обмежувався популістськими гаслами й порожніми обіцянками, а пропонував, поряд з оманливими перспективами, засоби їх досягнення.
До приходу нацистів до влади залишалося ще довгих 7 років, коли Гітлер у своїй програмній роботі «Моя боротьба» («Meіn Kampf») розмірковував над перспективами Німеччини, яка після Першої світової війни потрапила у вкрай складне становище на загальному тлі дедалі більшого погіршення й так несприятливої економічної кон’юнктури і світової кризи, що нестримно насувалися. У його розкутій уяві країна не мала шансів встати з колін без істотного прирощення територій, їх швидкого освоєння та різкого збільшення джерел сировинно-продовольчих ресурсів. Навіть у суто уявному форматі можливість реалізації такого проекту міг дати лише «східний вектор». Пояснювалося це двома причинами. На величезних територіях (майже 5 млн. км2) існували практично всі види корисних копалин, родючі землі, ліси, що могли забезпечити німецьку промисловість сировиною, паливом, енергією, а німецьких громадян — необхідною кількістю харчових продуктів. Віртуальні оцінки автора книги сягали 250 млн. німців — такою могла стати німецька нація завдяки «руху на Схід». На його переконання, «політичне керівництво Німецького Райху повинне спрямовувати всі свої зусилля винятково до цієї мети. Не слід робити жодних політичних кроків, щоб здійснювати інші цілі, крім цієї, не слід вдаватися до будь-яких заходів, що не ведуть до досягнення поставленої мети. Потрібно ясно розуміти, що цієї мети можна досягнути тільки шляхом війни».
Виграти конкуренцію у протистоянні і з великими колоніальними імперіями — Великою Британією і Францією — вважалося можливим не завдяки війні у Західній Європі, а лише відвойовуючи простори, що пролягали на схід від Одеру і Нейсе. У розділі ХІV книги під промовистою назвою «Східна орієнтація або східна політика» Гітлер наголошував: «Ми, націонал-соціалісти, абсолютно свідомо ставимо хрест на всій німецькій зарубіжній політиці довоєнного часу. Ми хочемо повернутися до того пункту, на якому урвався наш старий розвиток 600 років тому. Ми хочемо припинити вічне німецьке прагнення на південь і на захід Європи та ясно вказуємо пальцем у бік територій, розташованих на сході. Ми остаточно рвемо з колоніальною і торговельною політикою довоєнного часу і свідомо переходимо до політики завоювання нових земель у Європі. Якщо ми сьогодні говоримо про нові землі в Європі, то перш за все ми можемо мати на думці тільки Росію та підвладні їй прикордонні держави». Це не виключало розгрому Франції, яка могла заважати планам Берліна. А війни на два фронти Гітлер остерігався вже тоді, розуміючи, що потенціалу Німеччини для цього може виявитися замало. Крім того, забезпечення міцних тилів передбачало низку послідовних кроків, зокрема приєднання чи поглинання («аншлюс») Австрії, оволодіння Судетською областю, що належала Чехословаччині, а також «Вільним містом» Данциг («Данцизьким коридором»).
Будь-якому солідному аналітику писання Гітлера в той час могли здаватися маячнею. Однак було б неправильно приписувати їх лише хворобливій уяві нацистського лідера. Задовго до нього формувалася теоретична база й ідеологічне підґрунтя «походу на Схід». Так, німецький вчений Ф. Ратцель у своїх працях «Політична географія» (1897 р.) та «Життєвий простір» (1901 р.) уперше вжив словосполучення «життєвий простір», що через кілька десятиліть перетворилося на ключове поняття нацистської ідеологічної доктрини в тій частині, що стосувалася національних пріоритетів. Ратцель вибудував теорію, згідно з якою вузькі рамки певної держави, що стримують її розвиток, мають бути розірвані експансією на інші території. І це має слугувати чинником її соціально-економічного поступу та конкурентоздатності.
Майже одночасно з Гітлером теоретичні підвалини завойовницької політики формував і тодішній знавець Східної Європи А. Розенберг. У книгах «Майбутній шлях німецької зовнішньої політики» (1927 р.) і «Міф ХХ століття» (1928 р.), обстоюючи необхідність оволодіння східними просторами, які мали відкрити перед німцями фактично безмежні можливості, майбутній очільник зовнішньополітичного управління НСДАП (з 1934 р.) виступив апологетом більш витонченого курсу: пропонував використати прагнення деяких народів СРСР до суверенітету з метою розвалу цієї потужної країни, а вже потім покласти край і цим меншим національним державним утворенням. Та навіть такі «допуски» розцінювалися у верхівці нацистської партії як люфт для інтелектуалів, зважаючи на жорстку платформу, яку обстоював фюрер.
Ще одним чинником, що супроводжував формування визначального вектора німецької експансії, стала расистська компонента ідеологічної доктрини нацистів. Під впливом ідей соціал-дарвінізму, расистських теорій Г. С. Чемберлена і К. Мантойфеля Гітлер фанатично проводив тезу про вищість арійської раси, до якої відносив германські народи, насамперед німців, над усіма іншими расами. Зокрема, насаджувалася думка, що саме германці принесли початки державності в Стародавню Русь, а Російська держава стала не чим іншим, як наслідком «ефективності німецьких елементів серед нижчої раси». Німці позиціонувалися як «культуртрегери», що несли на схід здобутки цивілізації. Все це, на переконання творців арійської теорії, залишало право за представниками вищої раси вирішувати долю «унтерменшів» — зокрема слов’янських народів, що трактувалися як «неповноцінні».
Іншим осердям арійської теорії став антисемітизм у його крайніх, найвідразливіших формах. Вважаючи себе знавцем історії єврейського народу, Гітлер переконував своїх прихильників у тому, що саме євреї є головним ворогом «самозбереження» германського етнічного масиву. Відштовхуючись від цього, він сакралізував своє прагнення знищити єврейство і називав це «Божою справою». Отже, євреї трактувалися як вороги германської цивілізації. Та, як уточнює В. Нахманович, «ворогом були не просто євреї (Juden) як особистості, як народ чи навіть як певна цивілізація. Ворогом було «єврейство» (Judentum) як метафізична ідея, як носій певних позачасових цінностей, що начебто були втілені (свідомо, на думку Гітлера) у таких різних цивілізаційних проектах, як європейське християнство, західний лібералізм та російський комунізм».
Постулати, в основні яких перебували ксенофобія, відмова представникам інших рас і народів у праві не лише на паритетне співіснування, а й на саме існування, потрапили на сприятливий ґрунт. У свідомості багатьох німецьких громадян поразка і принизливі повоєнні угоди асоціювалися зі слов’янами і євреями. Вміло роз’ятрені «рани» проростали вже не стільки у формі побутового антисемітизму, скільки політичного.
У такий спосіб нацистські теоретики та лідери готували німецький народ до завойовницького «походу на Схід», фізичного винищення євреїв та витіснення слов’ян на соціально-економічну периферію. Освоєння «життєвого простору» на Сході передбачалося шляхом колонізації. Ця програма мала втілюватися у двох напрямах: привласнення матеріальних і сировинних ресурсів та заселення східних територій германськими (і насамперед німецькими) колоністами. У загальних рисах ці плани «раціонального використання» потенціалу, зокрема й українських земель, озвучив під час однієї з міжнародних конференцій у 1933 р. міністр сільського господарства і продовольства А. Гутенберг.
Про серйозність таких намірів свідчить призначення очільником штабу НСДАП одного з провідних фахівців із «російського питання» А. Шікеданца. Ставши головним радником А. Розенберга, він перебував серед тих, хто генерував основні підходи до формування «східної політики». Ще однією фігурою, яка долучилася до цієї справи, став експерт з «українського питання», керівник східного відділення зовнішньої політики нацистської партії Г. Лейббрандт. З 1941-го по 1943 р. він очолював головне управління політики в імперському Міністерстві окупованих східних територій.
Першу апробацію засобів реалізації колонізаційного проекту нацисти здійснили на території окупованої Польщі. Нова адміністративно-територіальна одиниця — Генеральне губернаторство — стала формою німецької колонії (Nebenland).
На початку 1940 р. канцлер Німеччини наказав розгорнути підготовку генерального плану «Схід» («OST»). Про вагу цього питання і його специфіку свідчить той факт, що виконання вказаного завдання покладалося на райхскомісаріат із питань зміцнення німецької національності та центральну службу безпеки. Стрижень концепції, на якій базувався цей зловісний план, становила ідея германізації територій, якими німецька армія оволоділа і які мала завоювати в майбутньому. Оскільки цей складний процес мав розтягнутися надовго, було підготовлено низку заходів на ближчий час (Nahplan) та віддалену перспективу (Fernplan). Якщо перший передбачав германізацію і колонізацію окремих регіонів, то другий — широкомасштабне «освоєння життєвого простору» і його інтеграцію в господарський материк імперії. Згідно з планом «Ост» замість германізації територій, заселених слов’янами, передбачалося суцільне знекровлення слов’янського елементу шляхом депортацій та фізичного знищення. На заході від лінії Ленінград—Ладозьке озеро—Валдай—Брянськ—Дніпровська дуга належало відселити 31 млн. місцевого населення, зокрема 65% мешканців Західної України.
Гіммлер особисто прописував деякі технології та механізми цього проекту: мільйони німців переселяться на територію країн Східної Європи, слов’янське населення яких стане фактично дармовою робочою силою, а згодом підлягатиме переселенню чи знищенню. При цьому наголошувалося на необхідності дотримуватися принципів расової «чистоти», що виключало кровозмішання і шлюби німців з представниками «неповноцінних» народів. Першим актом «очищення східних територій» мало стати відселення польських мешканців до Вартелянду (район Познані й частини Лодзі) до Білорусії чи навіть Смоленщини.
Те, що українські землі стануть не тільки зоною майбутньої колонізації, а й розмінною монетою у грі великих акторів, задіяних на міжнародній шахівниці, промовисто засвідчили події в Карпатській Україні. 10—11 жовтня 1938 р. керівництво Чехословаччини проголосило країну федерацією чехів, словаків та українців і надало автономію Карпатській Україні, визнавши її автономний уряд. 22 листопада парламент Чехословацької республіки законодавчо закріпив це рішення уряду.
Поява автономного утворення на Закарпатті спричинила серйозне занепокоєння у політичних колах Угорщини і ІІ Речі Посполитої. Побоюючись ланцюгової реакції українців у «полуднево-всходніх кресах», де ідея суверенної української держави набувала дедалі більшого поширення, Варшава висловила свою принципову пропозицію: Карпатська Україна має відійти до Угорщини.
Тим часом керівництво Карпатської автономії 24 жовтня 1938 р. надіслало до Берліна делегацію, котра передала уряду і канцлеру Німеччини меморандум, у якому, зокрема, вказувалося: «Карпатська Україна — складова частина українського народу. Тому її населення усвідомлює свої обов’язки, що постають перед ним у даний момент не лише стосовно своєї країни, але також стосовно всього українства [...].
З цієї причини ми ставимо такі вимоги:
а) Карпато-українська країна буде повністю незалежна і нею керуватиме винятково український уряд. Він готовий негайно взяти на себе всі урядові справи, які будуть йому передані теперішнім урядом, призначеним Прагою [...].
б) Для охорони країни уряд [український. — Авт.] створить національну міліцію, що буде служити як місцева поліція.
в) Щоб перешкодити якійсь з сусідніх країн спровокувати конфлікт, Карпатська Україна, яка, чекаючи об’єднання з Україною, віддала себе під чеську охорону, тепер переходить під міжнародну охорону, тобто насамперед під захист чотирьох великих держав, які були представлені в Мюнхені. Символізуючи цей факт, Карпатська Україна пропонує чотирьом згаданим державам спрямувати невеликі контингенти, яким було б доручено з українською національною міліцією охорону кордонів і внутрішнього порядку».
Керівництво Карпатської України висловлювало сподівання, що така «міжнародна окупація» і підтримка сприятимуть відведенню будь-яких можливих конфліктів та залагодженню суперечливих питань шляхом переговорів. У документі наголошувалося, що це створило б умови для реалізації права українського народу на самовизначення, якому дотепер чинили всілякі перешкоди, а також повернення довіри до проголошених міжнародних гарантій.
Появу паростка української суверенної державності палко підтримали за Карпатськими перевалами. У жовтні у Львові відбулась 20-тисячна маніфестація під гаслами «Хай живе Україна!», «Геть мадярів!». Одночасно з політичною підтримкою галичани надавали військову допомогу, влившись до «Карпатської Січі» — збройного формування, що стало на захист уряду Карпатської України.
Тим часом офіційний Берлін обрав невластиву йому обережну тактику. У телеграмі міністра закордонних справ Німеччини своєму послу в Празі містилися такі вказівки: «Необхідно виявити стриманість у словацькому й карпато-українському питанні. З цієї причини пресі були дані інструкції нічого не публікувати про події у Карпатській Україні. Крім того, питання про створення генерального консульства в Хусті [столиця Карпатської України. — Авт.] відкладається.
Виходячи з цього, однаково небажано в цей момент як втручатися у питання назви «Карпатська Україна», так і ставитися однаковим чином до Карпатської України і Словаччини».
Однак за лаштунками дипломатії долю Карпатської України все-таки вирішували союзники з Антикомінтернівського пакту — Німеччина та Італія.
Ще у серпні 1938 р., під час «Чехословацької кризи», регент Угорщини М. Горті вирушив до Німеччини, аби з’ясувати перспективи розвитку подій і позицію Берліна в територіальних питаннях, які цікавили Будапешт. Зокрема, він зондував ставлення Гітлера до можливості повернення Угорщині Словаччини і Закарпаття. Горті почув натяки, що невдовзі виникне ситуація, зручна для висунення територіальних претензій до Чехословаччини. Однак у майбутньому підтримка намірів Угорщини ставилась у залежність від того, наскільки вони будуть суголосні політичним інтересам ІІІ Райху.
Показова байдужість німецького керівництва до цього регіону насправді пояснювалася його прагненням максимально розкрити карти всіх гравців. Саме тому воно не чинило перешкод угорсько-польському зближенню. Бажаючи закріпити за собою західноукраїнські землі, Варшава всіляко сприяла Угорщині у її спробах захопити Словаччину й Закарпаття, аби мати з нею спільну лінію кордону й унеможливити розгортання українського національно-визвольного руху та реалізацію проекту Великої України (з усіма українськими землями, що входили до складу ІІ Речі Посполитої) під егідою Німеччини. Побоювання польського керівництва виявилися небезпідставними, оскільки протидія Карпатської України спробам угорських та польських диверсійних загонів розхитати державу викликали антипольські виступи на Волині та в Галичині.
Надзвичайно складна конфігурація відносин між членами Троїстого пакту забезпечила Будапешту підтримку Італії. У Римі не бажали повновладної монополії Німеччини у Центральній Європі, тому намагалися утримати Угорщину у сфері своїх впливів. Італія обіцяла М. Горті підтримку в разі ускладнень із Румунією і Югославією і тим самим розв’язувала руки в територіальних домаганнях угорців.
Згідно з рішенням першого Віденського арбітражу (листопад 1938 р.), до Угорщини відійшла частина Словаччини і Закарпаття (1545 км2 і 182 тис. населення, у тому числі 30 тис. українців), зокрема міста Ужгород, Мукачеве, Берегове, залізниця стратегічного значення й важливі комунікації.
Плануючи напад на Карпатську Україну в останній декаді грудня 1938 р., М. Горті сподівався поставити офіційний Берлін перед фактом. Знаючи про ці наміри, МЗС Німеччини застерегло угорців від самовільних дій. Міністр закордонних справ Угорщини К. Канья отримав через німецького посланника в Будапешті О. фон Ердмансдорфа ноту, в якій військове вирішення долі Карпатської України однозначно виключалося. Аналогічної позиції дотримувались і в Римі.
Після зміни К. Каньї на І. Чакі Угорщина інтенсифікувала дії, спрямовані на вихід із Ліги Нації та приєднання до Антикомінтернівського пакту. Значно прохолоднішими стали й відносини з Варшавою, яка запропонувала угорському керівництву передати до складу Румунського королівства східну частину Карпатської України, де проходила залізниця, що з’єднувала Румунію з Польщею.
Водночас керівництво Карпатської України вживало заходів з метою легітимації цього державного утворення. У виборах до крайового сойму 12 лютого 1939 р. взяли участь 92,5% населення. 86% голосів отримала партія «Українське національне об’єднання», що послідовно обстоювала ідею суверенітету. Президент Чехословаччини, визнавши ці вибори правочинними, санкціонував діяльність парламенту Карпатської України.
Незважаючи на стримуючі дипломатичні чинники, Угорщина активізувала збройні акції у районі Мукачевого та інших місцевостях, посилила економічну блокаду автономії. Одночасно робилися кроки, щоб пришвидшити підтримку з боку Німеччини. У середині січня угорське МЗС заявило про готовність приєднатися до Антикомінтернівського пакту, після чого А. Гітлер пообіцяв І. Чакі вирішити питання в інтересах Угорщини, якщо Будапешт дотримуватиметься інструкцій з Берліна.
24 лютого 1939 р. Угорщина приєдналася до Антикомінтернівського пакту, а 11 березня МЗС Німеччини надіслало до Будапешта ноту, в якій наголошувалося, що після окупації Карпатської України угорською армією тут мають бути забезпечені німецькі інтереси. Гітлер особисто видав карт-бланш угорському посланцю в Берліні на окупацію Закарпаття. Тепер Будапешт міг діяти, не озираючись на Італію та сусідні держави, зокрема Польщу.
Упродовж другої половини березня 1939 р. угорські війська за підтримки польських диверсійних груп у напружених боях завдали відчутних втрат січовикам та окупували край. По суті, Карпатська Україна стала платою Німеччини Угорщині за майбутню участь у «хрестовому поході проти більшовизму».
Та все ж, відводячи «українській карті» особливе місце у складному зовнішньополітичному «пасьянсі», Німеччина прагнула використати її для розвалу зсередини ІІ Речі Посполитої. На Закарпатті передбачалося налагодити діяльність пропагандистських служб абверу.
Під час зустрічі шефа V відділу Генштабу угорських збройних сил генерала Гомлока з очільником абверу адміралом Канарісом останній висунув низку вимог, що стосувалася українців. Угорська сторона повинна була забезпечити реалізацію культурних, релігійних та соціально-економічних прав українців у краї, не видавати полякам полонених військовиків «Карпатської Січі», створити умови для повернення і вільної праці українській інтелігенції, яка емігрувала до Німеччини. З метою ведення пропаганди на українських етнічних землях у Будапешті та Хусті планувалося створити короткохвильові радіостанції.
Водночас МЗС Німеччини домоглося від Будапешта санкції на переїзд січовиків до Райху. Там їх розмістили в таборах Брауншвейга, Брно, Відня, Ганновера та Східної Пруссії, де з них готували пропагандистські кадри та диверсійні підрозділи для протипольської діяльності. У середині серпня 1939 р. керівництво абверу розпочало формування диверсійного відділу під кодовою назвою «Допомога горян», до складу якого увійшло кілька сотень колишніх карпатських січовиків. На нього покладалася організація диверсій на комунікаціях, важливих виробничих об’єктах Польщі, а також терактів, підривна робота серед українського населення, що мало відіграти роль «п’ятої колони» і розвалити режим зсередини.
Тим часом «українське питання» актуалізувалось у новому вимірі, під час німецько-польських дипломатичних контактів на початку 1939 р. Переконуючи польську сторону у своїй незацікавленості Україною, німецька сторона запевнила Варшаву у тому, що та має повну свободу дій «по той бік Карпат». Німецькі учасники переговорів уміло заманювали своїх візаві в пастку. Міністр закордонних справ Й. Ріббентроп облудно обіцяв своєму польському колезі Й. Беку, що «в разі ширшого врегулювання всіх проблем між Польщею й нами можна було б повністю домовитися, щоб розглядати українське питання як привілей Польщі й усіляко підтримувати її при розгляді цього питання. Це, знов-таки, має передумовою дедалі відкритішу антиросійську позицію Польщі, інакше навряд чи можуть бути спільні інтереси». 26 січня 1939 р. під час чергової зустрічі Й. Бека з очільником МЗС Німеччини відбулася розмова про ставлення до СРСР. Ріббентроп зафіксував у своєму щоденнику, що він знову «розмовляв з полковником Беком й у цьому зв’язку також з питання про Велику Україну; я знову запропонував співпрацю між Польщею та Німеччиною у цій царині.
Пан Бек не приховував, що Польща претендує на радянську Україну та на вихід до Чорного моря; він тут же вказав на загрози, що їх, на думку польської сторони, нібито потягне за собою для Польщі договір з Німеччиною, спрямований проти Радянського Союзу».
Ці та інші факти свідчать, наскільки неадекватною була позиція польського керівництва щодо українських земель і перспектив самої ІІ Речі Посполитої з огляду на плани Берліна і Москви. Адже саме в цей час німецькі спецслужби вели інтенсивну підготовку «підривних елементів», які мали реалізувати низку спецоперацій в руслі плану «Вайс». До деяких мали залучатися збройні підрозділи з українців, наприклад «Український легіон» під командуванням Р. Сушка.
Українська громада в Німеччині виявила готовність «поставити під рушницю» майже 12 тис. солдатів та 1300 офіцерів для участі у війні проти Польщі. Але нацистські лідери, побоюючись появи сильної бойової національної одиниці, відкинули ці пропозиції, маючи намір використати підрозділи з українців для того, щоб закинути їх на польську територію, де вони повинні були підняти повстання. Для підривної роботи німецьке консульство у Львові контактувало з легальними політичними українськими партіями та організаціями, які діяли в Галичині, а також українськими діячами з націоналістичного табору. Під час зустрічі в Берліні лідерів українського націоналістичного руху з німецькими військово-політичними чинами останні висловили підтримку державницьким домаганням українців та обіцяли моральне і матеріальне сприяння.
На початку травня 1939 р. представник відділу преси МЗС Німеччини Б. Штум у розмові з тимчасовим повіреним у справах СРСР в Німеччині Г. Астаховим наголосив: «Ліквідація Карпатської України хоча здійснена не заради СРСР, але була неможливою, коли б Німеччина мала наміри здійснити експансію в напрямі України». Активізація контактів з Москвою супроводжувалася значно обережнішими кроками в усьому, що стосувалося «українського питання». У Берліні вважали, що навіть антипольське повстання можна було зігнорувати задля зближення з СРСР.
2 серпня 1939 р. відбулася зустріч очільника німецького МЗС Й. Ріббентропа з Г. Астаховим, після чого останній квапливо доповів Кремлю: «Німці нині готові до таких поступок, які півроку тому були абсолютно неможливими. Відмова від Прибалтики, Бессарабії, Східної Польщі, не кажучи вже про Україну, — це мінімум, на який пішли б німці без зайвих розмов, лише б отримати від нас обіцянку не втручатися у конфлікт з Польщею». Саме лідери СРСР та Німеччини вирішили долю Польщі. Спочатку вони санкціонували підписання договору про ненапад між двома державами від 23 серпня 1939 р., згідно з яким сфери впливу розділили Польщу по лінії річок Нарев, Вісла і Сян. Вже 1 вересня 1939 року вермахт, а 17 вересня — Червона армія захопили польські території. Кремль діяв під вивіскою «визвольного походу» і «визволення єдинокровних братів» у Західній Білорусії та Західній Україні від поневолення.
В інший спосіб вирішувалось «українське питання» у випадку з Румунією. Шляхом диктату, шантажу та ультиматуму Бухарест був поставлений перед необхідністю «віддати» Радянському Союзу Бессарабію та Північну Буковину. Внаслідок швидкоплинної військово-політичної акції Буковина увійшла до складу УРСР. Перша фаза «соборизації» України Сталіним завершилася.
Після встановлення в Румунії військової диктатури генерал Й. Антонеску проголосив одним з найголовніших політичних завдань «реінтеграцію» Бессарабії та Північної Буковини до складу Румунії. Розуміючи, що без сильного союзника розв’язати цю проблему не вдасться, кондукетор 23 листопада 1940 р. підписав Троїстий пакт в обмін на обіцянку сприяти поверненню втрачених територій. 11 червня 1941 р. під час зустрічі з А. Гітлером, В. Кейтелем і А. Йодлем очільника Румунії запевнили, що за участі в «похід на Схід» Румунія може розраховувати не лише на Бессарабію та Буковину, а й на українські землі на схід від Дністра (Задністров’я). Румуни називали цю територію «Трансністрією» й організували тут губернаторство під такою назвою. Отже, у планах створення «Великої Румунії» українським етнічним землям відводилося особливе місце.
Знищивши Польщу, Гітлер розгорнув підготовку до головної справи свого життя — «походу на Схід». Окрім суто військових завдань нацистській верхівці доводилося розв’язувати низку політичних проблем, пов’язаних з облаштуванням майбутнього «життєвого простору». У Берліні сформувалися два погляди на форми і засоби його «освоєння». Перший репрезентував Г. Гіммлер. Наприкінці травня 1940 р. він подав Гітлеру доповідну записку «Деякі міркування про поводження з місцевим населенням східних областей», у якій наголошувалося на необхідності «визнати якомога більше окремих народностей і визначити своє ставлення до них, тобто поряд з поляками і євреями ми повинні подумати про українців, білорусів, гораків, лемків та кашубів, а також про інші народності, з якими нам, можливо, доведеться мати справу.
...Ми вкрай зацікавлені в тому, щоб у жодному разі не об’єднувати народи східних областей, а навпаки — членувати їх на можливо дрібніші гілки та групи. Що ж до окремих народностей, ми не маємо наміру прагнути до їхнього об’єднання та збільшення, тим більше до поступового прищеплення їм національної свідомості і національної культури...
Уже за кілька років... поняття «кашуби», наприклад, має стати невідомим... Я сподіваюся, що нам удасться повністю знищити поняття «євреї»... Дещо більше часу буде потрібно для того, щоб на нашій території зникли такі народності, як українці, гораки і лемки...»
Цього ж напряму думок дотримувався й фюрер. 18 грудня 1940 р. він розмірковував з приводу плану «Барбаросса»: «Всю територію Росії слід поділити на кілька держав з власними урядами, готовими укласти з нами мирні угоди». Звісно, Гітлер говорив про залежні державні утворення, а знаючи ціну його «мирним угодам», можна з великим ступенем вірогідності припустити, що це могло стати лише перехідним етапом до повного поглинання цих держав Німеччиною.
З наближенням часу «Х» жорсткішою ставала й позиція прихильників Гітлера: не зупинятися ні перед чим у виборі засобів завоювання «східних територій». Своєю чергою А. Розенберг у меморандумі № 1 від 2 квітня 1941 р. вказував на три умови, необхідні для послаблення «ударної сили» Московського центру:
1) повне знищення «єврейсько-більшовицької державної адміністрації»;
2) широка економічна експлуатація;
3) передача «важливих районів російського центру новим адміністративним утворенням, а саме Білорусії, Україні й Донському району».
Окремий пункт документа стосувався України. У ньому зазначалося: «Київ був головним центром держави варягів, які належать норманам. Але після панування татарів Київ упродовж тривалого часу протистояв Москві. Його національне життя на противагу тому, що говорить московська історія, чиї версії поширилися і в Європі, було засноване на доволі міцній традиції.
Політичним завданням у цьому районі буде утвердження власного політичного життя до можливого створення політичної формації, яка б мала на меті сама чи в поєднанні з районами Дону й Кавказу в формі Чорноморської конфедерації постійно протистояти Москві й оберігати великонімецький життєвий простір на Сході».
За два дні до нападу на СРСР Розенберг у виступі перед вузьким колом нацистської еліти, між іншим, сказав: «Російське панування всюди домінує сьогодні в Україні. Звідси постає перед Німеччиною завдання — забезпечити свободу українському народу. Це завдання має розглядатися як програмова вимога». Однак окреслювати «форму та обсяги української державності» на той момент вважав передчасним. Вказуючи на необхідність стимулювання національних почуттів українців, він пропонував підтримувати культ гетьманів Хмельницького, Сагайдачного, Мазепи, сприяти розвитку української культури та освіти, зокрема вищої. Мотивувалося це тим, що краще мати 40 млн. осіб, які співпрацюватимуть з німцями, аніж приставляти до кожного з них солдата.
16 липня 1941 р. Гітлер зустрічається з новоспеченим рейхсміністром окупованих східних територій А. Розенбергом, де той знову висловився за необхідність заохочувати націоналістичні почуття українців. Гітлер не заперечував. Дещо пізніше, на одному із зібрань, навіть натякнув, що Україна одного чудового дня насправді може отримати самостійність у межах Німецької імперії. Проте це були лише слова (тут і далі факти наводяться з роботи Лоуренса Риса «Нацисти: застереження історії» (2014 р.).
Уцілів протокол зустрічі Гітлера з Кохом — нацистським гауляйтером Східної Прусії і рейхскомісаром України від 19 вересня цього ж року. У ньому читаємо: «І фюрер, і рейхскомісар вважають незалежність України неприйнятною... Окрім того, навряд чи щось залишиться від Києва. Наміри фюрера зруйнувати до підвалин найбільші російські міста як передумову непорушності нашої влади в Росії буде підкріплено руйнуванням української промисловості Кохом з тим, щоб повернути пролетаріат в село».
У виступі перед генералами вермахту влітку 1942 року Гітлер так пояснив свою двояку поведінку: він готовий сказати все, що завгодно, коли вважає, що цього потребує ситуація: «Заради психологічного впливу я б пішов на що завгодно; я міг би сказати: «Давайте утворимо абсолютно незалежну державу Україна». Сказав би, не моргнувши оком, але виконувати все одно не став би. Це я зробив би як політик. Але (оскільки я повинен говорити це публічно) я не можу довести до відома кожного солдата також публічно: «Все це брехня, мої слова — лише тактичний прийом».
Наслідком всього цього були дискусії між Розенбергом і Кохом щодо підходів до управління Україною. Розенберг вважав, що до неї слід ставитися як до традиційно колоніальної території. Кох у своєму виступі перед нацистським керівництвом міста Києва стверджував: «Ми — вища раса, і ми повинні пам’ятати: останній німецький робітник расово та біологічно становить у тисячу разів більшу цінність, ніж усе місцеве населення». Розенберг говорив про відкриття у Києві нового університету, а Кох закривав одну школу за одною, примовляючи при цьому: «Українським дітям школи не потрібні. Всього, що вони повинні знати, їх навчать німецькі господарі».
Прибувши до Гітлера в ставку під Вінницею, М. Борман, як його права рука, отримав можливість наочно побачити місцеве населення. Його вразило те, що діти були не схожі на представників нижчої раси, а навпаки, багато хто з них мав біляве волосся й блакитні очі. Який висновок він зробив з цього? У жахливих життєвих умовах зуміли вижити лише найсильніші з них. Відтак, це не відповідає інтересам нацистів, а тому подальше розмноження українців належить припинити. Погоджуючись з ним, Гітлер навіть підтримував ідею забезпечення місцевого населення протизаплідними засобами, керуючись однією з цілей операції «Барбаросса» — не дозволити, щоб слов’яни «розмножувалися, як черв’яки в купі гною».
Особливий цинізм полягає в тому, що такі, з дозволу сказати, підходи до забезпечення расової чистоти поєднувалися зі злочинним використанням дітей для медичних потреб. Навожу страшний факт: після того як німецьким вченим вдалося встановити, що голодна дитяча кров є потужним біостимулятором для заживлення ран, у Харкові було створено спеціальний донорський дитячий будинок. Кров з голодних дітей брали у декілька прийомів — до кінця.
* * *
Утім, це лише дещиця, жахлива краплина з людиноненависницької практики фашизму, про яку сказано і написано дуже багато. Установка головного нациста «закрити серце для жалю та діяти жорстоко» виконувалася неухильно. Діяння Гітлера та його поплічників так чи інакше торкнулися життя кожного з нас, зламали розвиток ХХ століття, звісно, у гірший бік. Зокрема, відомо, чим обернулися спроби на практиці реалізувати ідеї української державності.
Але проблема в іншому — у тому, що останнім часом побільшало спроб нав’язати альтернативне прочитання, здавалося б, уже добре відомого. І далеко не заради оригінальності, а для підведення бази під політику. Очевидними є зменшення рівня консенсусу щодо оцінки війни, підкоп під правду, демонстрація скепсису й зневаги до ветеранів. Усе це, на жаль, дедалі більше культивується також і в Україні. Зокрема й під приводом тверджень щодо втрачених тоді можливостей витворити власну державу. Звісно ж, з вини Сталіна. Реалії при цьому, зокрема й викладені у статті, до уваги взагалі навіть не беруться.
Воно й зрозуміло, адже зовсім інакшими постають події, якщо дивитися на них з позицій надій, що не збулися, або розпинати історію на потребу нагальному політичному інтересу, улюбленій ідеології.
Уже навіть з цих причин повернення до проблематики «Україна у планах Другої світової війни» необхідне і закономірне. Зрозуміло, не можна допускати одномірності, яка взагалі згубна для будь-якої думки, а у такій складній тематиці — особливо. Але неприпустимі спроби відходити від реальних фактів, від істини на догоду політичній кон’юнктурі, реваншу над минулим, формування штучної аргументації для підживлення політичного екстремізму і навіть пропаганди нацистської ідеології, починаючи з її символів.
Не помічати того, що проростає в Україні за мовчазної згоди і протекціонізму влади — не просто недалекоглядність, а моральний злочин. Якщо хочете, всього нашого суспільства і партнерів України, які так опікуються необхідністю утвердження в ній демократії. Але оскільки апелювання до моралі — це вже, судячи з усього, прийом з пережитків минулого, залишається закликати до прагматизму словами Станіслава Єжи Лєца: ламаючи пам’ятники, не чіпайте п’єдесталів — вони ще можуть згодитися. А також сподіватися, що у «свіжої» влади вистачить розуму, політичної волі та правових засобів не опустити країну до тих страшних часів.
Володимир ЛИТВИН.
