Сьогодні чути багато розмов, як правило захоплених, рідко критичних, стосовно законодавчих ініціатив МОЗ та уряду. Українців, особливо «просунуту» молодь, дістала багаторічна балаканина про реформу на тлі відсутності помітних зрушень.
Мене і таких, як я, це теж обурює не менше.
Та й за віком я належу до категорії батьків младоентузіастів реформи від МОЗ і, звісно, усвідомлюю, що більше, ніж вони, потребую хорошої і доступної медицини.
Але я точно знаю, що наявну систему, попри бажання переважної більшості і моїх колег-медиків, і пацієнтів, швидко з точки А в точку Б провести неможливо.
Хоча можливо й швидше, але це залежить від того, що є цією точкою Б — омріяною всіма новою національною системою охорони здоров’я.
Прості приклади.
Теперішні очільники МОЗ разом з урядом нам навіюють, що треба негайно значно скоротити мережу лікарень, бо їх у нас удвічі більше, ніж у заможних європейських країнах. Насправді ліжок у лікарнях східноєвропейських «нових» країн Євросоюзу лише на 19 відсотків менше, ніж у нас (80 на 10 тисяч населення у нас і 65 — у них). Отже, якщо бездумно скоротити лікарні та ще й за відсутності транспортної інфраструктури, при наших дорогах, на які ми справно з кожного літра пального гривню платимо, то значній частині населення медична допомога стане недоступна фізично. Сьогодні і правда багато потужностей лікарень не зайняті. На перший погляд, це можна було б розцінити як індикатор їх абсолютної непотрібності. Якби практично кожному українцю на власному прикладі чи на прикладі когось із близьких не був достеменно відомий факт, що багато хто через вкрай низькі доходи і бідність змушений просто відмовлятися від необхідного лікування, прирікаючи себе (і це в європейській країні!!! в XXІ столітті!!!) на повільну смерть. І в цих умовах міністерство пропонує відповідальність за існування медичних закладів розділити між закладами, громадами, лікарями та їх пацієнтами. Держава дасть рівно стільки, скільки на рік Кабмін передбачив у Держбюджеті, а не скільки треба насправді для того, щоб випереджально формувати оновлені медичні маршрути хоча б за невідкладними показами.
Це реформа? Кому прийшло в голову назвати такі дії реформою?
Нам кажуть, що у нас забагато медичних працівників, не враховуючи, що навіть із лаборантами і лікарями УЗД, яких в інших країнах під час підрахунків забезпеченості не враховують, в Україні вже істотно менше, ніж у країнах Західної Європи. Та ще й пенсіонерів до 50 відсотків. А НАДЛИШКОВІСТЬ МЕДИЧНИХ КАДРІВ В УКРАЇНІ НАШВИДКУРУЧ УЖЕ ЗАФІКСОВАНО РОЗПОРЯДЖЕННЯМ КАБМІНУ. Скільки лікарів нам потрібно, не сказано, але в точці Б в результаті дій уряду їх повинно стати менше, навіть значно менше, ніж у середньому в європейському регіоні. Розрахунок молодої команди МОЗ може бути лише один: хворі мають швидко нас покидати і їм лікар уже буде не потрібен.
Це що, теж реформа?
Урядовці з високих трибун і через усі проплачені ними телеканали та ЗМІ переконують українців, що на охорону здоров’я витрачаються шалені кошти, а працівники галузі — це переважно просто здирники і безграмотні коновали, а науковці — це безголові корупціонери на утриманні у фармбізнесу.
Насправді такої упослідженої щодо фінансового забезпечення з бюджетних джерел системи охорони здоров’я, як наша, ніде в Європі немає. Наша медицина разом із наукою та освітою отримує вдвічі менше (у відносних показниках), ніж мінімально необхідно (три відсотки від ВВП із бюджетних джерел за мінімально необхідних шести!). І уряд усіх намагається переконати, що за ці жебрацькі кошти галузь ще й треба розвивати, в тому числі й реформувати. От вона і тримається практично на грошах громадян, а зовсім не на «шалених бюджетних» асигнуваннях.
У нас не було б уже жодного кардіохірурга, та що там — терапевта чи педіатра путнього, якби люди не «дякували» лікарю. Країни-сусіди цим уміло користуються. Наприклад, у Польщі, Словаччині, Чехії, Угорщині, Німеччині достатньо практично лише скласти іспит на знання мови, щоб отримати право на лікарську практику з українським дипломом — там лікарів не вистачає. Вони цю проблему за рахунок наших фахівців розв’язують, бо розуміють, що це в десятки разів дешевше для держави, ніж готувати 10 років спеціаліста. І платять лікарям пристойно, а не як після останніх ініціатив уряду про підвищення мінімальної зарплати до 3200, де в підсумку український лікар отримує на 100 гривень більше, ніж молодша медсестра без освіти. За наших фахових медсестер я вже мовчу. Хоч хтось знає, скільки з них доглядають літніх людей в європейських краях у той час, коли в себе вдома їх бездоглядні батьки помирають?
Наші науковці успішно виступають на європейських форумах, а європейські приїздять до нас і відзначають зростаючий науковий рівень.
Нам запропоновано прихлопнути усе це одним махом, мовляв, багато лікарів неграмотних і професорів корумпованих, лікарень неефективних, потім колись усе відродиться, уже на новітніх американських засадах.
Коли колись? Яким шляхом? Хто порахував, скільки в Україні залишиться українців через відсутність лікарів і лікарень? Хворобливий план із знищення населення набирає дедалі відчутніших обертів. І найстрашніше, що експериментам у медицині відведено у ньому чільне місце. Якось буде, бо гірше вже нікуди — волають некомпетентні невігласи з усіх усюд!
Це реформа?
Нас втішають: зате лікуватися будете чи то за британськими, чи то іспанськими або норвезькими і навіть американськими стандартами.
Таке дилетантське зухвале самодурство найбільш підступне, бо принадне, як солодкий ярмарковий півник на паличці, але отруйне, як вокзальний біляш в умовах відсутності санепіднагляду (теж «реформа в дії»).
Що лікувати буде часто просто нікому і лікарня віддалиться за межі реальної досяжності — це, сподіваюся, вже зрозуміло кожному тверезомислячому українцеві.
Водночас ми ж усі впевнені, що імпортоцилін напевно дієвіший за вітчизняний пеніцилін, хоча це й не зовсім і не завжди так. Національні стандарти навіть найкрутіших країн між собою, бува, суттєво відрізняються аж до прямих суперечностей. Кожна країна має свої національні стандарти, їх розробляючи або адаптуючи найбільш придатні до власних можливостей та особливостей. Інакше не було б і згадки ні про американські стандарти, ні про французькі, ні про британські, а справді були б «міжнародні».
Проясніє младореформаторам і урядовцям тоді, коли буде сказано, що за «міжнародними» стандартами ми можемо на наші «шалені» бюджетні гроші пролікувати 20 відсотків нужденних. Решта — вибачте, на вас не напасешся.
Уряд сміливо констатує, що ми надто багато платимо з кишені за медицину. Це істинна правда, й ми довірливо розвішуємо вуха.
Але відповідальність за це уряд «сміливо й принципово» покладає на медичних працівників, бо не прагне й копійки додавати на медицину «зі своєї кишені» до «європейських нормативів», незважаючи на те що податки ми сплачуємо значно понад ті ж середні європейські нормативи.
Тому нам, власне, й не показують до часу навіть прикидок «гарантованого пакета медичних послуг», який для більшості дорівнюватиме «гігієнічному пакету»!
Це що, реформа? Для кого вона?
За наведеними характеристиками вже можна достатньо чітко уявити точку «Б».
У результаті «реформи» від МОЗ та уряду в точці «Б» матимемо:
НЕ ДЛЯ ВСІХ ДОСТУПНІ ЛІКАРНІ.
Їх буде небагато, вони будуть для багатьох задалеко, й ліжок у них буде менше, ніж потрібно, щоб усіх, хто цього потребує, розмістити.
НЕ ДЛЯ ВСІХ ДОСТУПНИХ ЛІКАРІВ І МЕДСЕСТЕР.
Їх буде фізично менше, ніж потрібно для всіх за необхідності, та й навантаження на них буде таке, що про якість і безпеку можна буде забути.
НЕ ДЛЯ ВСІХ ДОСТУПНЕ ЛІКУВАННЯ.
Його вартість (тарифи) буде непідйомна, щоб її покрити бюджетним коштом. Хоча б значною мірою покрити. Отже, з переліку гарантій доведеться рішуче (чого-чого, а рішучості МОЗ вистачає) викреслювати захворювання, які «не загрожують життю». Сьогодні «не загрожують», а завтра дивишся — людини вже немає. Тож усе правильно — загроза життю зникла сама собою.
Останній легітимний міністр охорони здоров’я України нам захоплююче розповідав про суперсучасні клініки, збудовані в Грузії. Давали інтерв’ю й лікарі цих клінік, які мають зарплати на рівні кращих європейських клінік.
Але вони мовчали про те, що послуги цих закладів більш доступні заможним громадянам Туреччини і Росії, ніж власним громадянам Грузії. Утім, власникам цих клінік цей факт «по барабану», бо вони до Грузії жодного стосунку не мають, у Грузії лише їх бізнес і більше, як то кажуть, «нічого особистого». Інших клінік у країні просто немає.
Наслідки грузинської реформи нам рекламували, вказуючи на стрімке зростання під час реформи середньої очікуваної тривалості життя. Для пересічного слухача це успіх. Але, розвішуючи вуха, варто знати, що стрімко цей показник можливо «покращити» лише за рахунок активного вилучення з вибірки осіб, кому мало лишилося до смерті, тобто в уявленні теперішнього медичного і страхового керівництва держави — «людського баласту» — старих і немічних.
Це просто пришвидшення
в и м и р а н н я — щоб було зрозуміло зовсім.
За реалізації урядових і міністерських ініціатив у точці «Б» нас чекає те саме.
Чи є альтернатива?
Нам кажуть, що пропозиції уряду — найкращі, зокрема, тому, що вибору немає.
Але це лукавство!
Чи немає тут прихованого прагнення просто ігнорувати інші можливості, бо зробити краще просто не здатні або свідомо не хочуть?
Згоден з усіма, хто не поважає критиканства. Сам цього не люблю.
Не варто було б усі ці теревені розводити і намагатися вичавити сльозу з граніту суто комерційних інтересів, якби альтернативи не було. А вона, виявляється, є і до того ж уже доволі давно.
Отже, стисло про альтернативу.
Два роки поспіль у ЗМІ від усієї душі «поливають» Комітет Верховної Ради України з питань охорони здоров’я. Спочатку за те, що комітет не пропустив грузинський сценарій реформи. Він був пов’язаний із доленосними (без лапок) законодавчими ініціативами МОЗ 2015 року, які мали призвести до банкрутства і приватизації лікарень та землі, на якій вони розміщуються.
Тепер за те, що, мовляв, комітет взагалі чинить спротив будь-якій реформі, не поважає й не підтримує молоду команду пінгвінів-реформаторів.
Не хочу вдаватися детально в коріння цієї «нелюбові» і «неповаги».
Лише зауважу, що хто був уважний і фільтрував мозівську пропаганду через освічену свідомість, багато чого може згадати й порівняти. І найпослідовнішу непослідовність: «закони не потрібні, все може сам Кабмін», і раптом: «без цих законопроектів реформ не буде до 21-го року». І чітке «дотримання» обіцянок: «у грудні», «у січні», «у квітні вже точно пощастить», «пощастило не всім, але винуваті інші».
Правдивий відлік конфлікту варто починати зовсім не з появи в МОЗ пані Уляни та її команди, а, напевно, з липня 2016 року, коли під час спільного засідання Колегії, Вченої ради МОЗ і комітету стосовно реформи охорони здоров’я вже було практично досягнуто консенсусу політичних сил і головних стейкхолдерів (як тепер по-модному кажуть), а насправді по-українськи — зацікавлених учасників.
Саме тоді було досягнуто домовленості щодо точки «Б» і шляхів її досягнення.
Це передусім:
а) «Концепція побудови нової національної моделі охорони здоров’я України», яка, на відміну від усього, що напрацьовано МОЗ, цілком відповідає і завданням плану заходів з імплементації Угоди про Євроасоціацію, і концептуальним положенням ВООЗ щодо побудови систем охорони здоров’я;
б) законопроект «Про засади державної політики охорони здоров’я» (№ 2409а);
в) законопроект «Про організацію медичного обслуговування населення в Україні» (№ 4456) — він, зокрема, містить усі регуляції, які сьогодні пропонує МОЗ як власні і безальтернативні новели, але значно більш комплексно і коректно, а отже, менш ризиковано для їх імплементації;
г) законопроект «Про лікарські засоби» (№ 2162-д) надає повний комплекс правових регуляцій щодо фармацевтичного обслуговування населення, зокрема містить імплементацію європейських принципів та стандартів у питаннях надання дозволів на введення лікарських засобів на ринок України та їх обігу;
д) законопроект «Про лікарське самоврядування» (№ 5617) дасть змогу нарешті звільнитися лікареві з професійного мозівського рабства і стати справді незалежним професіоналом за принципами і засадами, за якими живуть уже років з 50 усі наші європейські сусіди-лікарі;
е) законопроект «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо оптимізації системи центральних органів виконавчої влади та їх діяльності у сфері санітарного та епідемічного благополуччя населення» (№ 5134-1) будує європейську систему санепіднагляду замість наявної пустки після поспішної руйнації сан-епідемслужби, гарантуватиме людям безпеку харчових продуктів, води, довкілля, місця проживання тощо;
є) законопроект «Про загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування» (№ 4981-1) дає відповідь на очікуване вже років десять реальне медичне страхування з повною його гарантією з боку держави, каже, як, звідки і скільки буде додаткових коштів на хронічно недофінансовану медицину.
Отже, альтернатива є. Вона системна і комплексна, узгоджена між собою та з усіма учасниками системи охорони здоров’я. Урешті-решт, вона зрозуміла і прогнозована.
Це комплексна й розгалужена платформа законопроектів і завдань щодо побудови національної системи охорони здоров’я, розроблена кращими вітчизняними експертами на основі національного і світового досвіду й доказових даних.
Це ще не знищений кадровий потенціал галузі, який сьогодні приростає патріотичною й проактивною молоддю, яка потребує щеплення цінностей і пріоритетів гуманістичних, а не виключно монетарних.
Ще наявний інфраструктурний потенціал галузі, який за господарського ставлення та прогнозованого розвитку є привабливим і ємним для інвестицій у тому числі за механізмом державно-приватного партнерства.
Це й науковий потенціал, який за умови впровадження гнучких сучасних методів фінансування можливо піднести на світовий рівень, а за деякими напрямами — він і так там.
Це й колосальний потенціал фармацевтичної галузі, який, за умови сприяння його розвитку, здатен забезпечити більшість потреб у ліках за доступними цінами не тільки українців, а й багатьох країн-сусідів.
Чому це не враховується, таврується, ганьбиться і відкидається урядовцями, псевдопацієнтами, некомпетентними чиновниками міністерства?
Тому що комусь усе це просто не потрібно. Комусь це просто заважає. Заважає грабувати і знищувати українців. Заважає отримувати гранти і донорську допомогу, як правило, з кінцевим споживачем — власною кишенею урядовців та їхніх служок-«грантожерів».
Бо приємніше малювати свій бізнес на чистому аркуші.
Ось чому так нахабно нам «на голову» намагаються вдягти замість правових актів якісь блазнівські ковпачки з популістськими гаслами і прихованими сенсами, за які потім буде боляче і соромно.
Чому саме так — це питання вже не до МОЗ. Його некомпетентність, непрофесіоналізм, експериментаторство на людських життях, здається, зрозуміле кожному.
У великій грі за 40 мільйонів споживачів товарів і послуг вони — маріонетки хоча й видаються, як у пісні відомого барда, доволі схожими на людей.
Це питання до вищого рівня теперішнього керівництва держави.
Це питання до міжнародних донорів.
Це питання до української патріотичної діаспори.
Це питання до урядів інших країн, що нам нібито співчувають.
Невже українці в їх хворобливій уяві вже нижче підлоги і виключно для «бізнес-танців на домовинах»?
Схаменіться, бо час розплати за такі експерименти обов’язково настане!
Доктор Олег МУСІЙ, народний депутат України, міністр охорони здоров’я у 2014 році, президент Всеукраїнського лікарського товариства.
